Психодіагностика креативності в різних вікових групах

активності.

       Різні  дослідники,  приписуючи  зовсім   протилежні   риси   творчим

особистостям, мають  справу з різними типами людей (за  класифікацією  Когана

і Воллаха) і приносять  висновки, які справедливі для  одного  типу,  на  всю

сукупність творчих  людей  минулого,  теперішнього  і  майбутнього.  Можливо

боротьба   двох   однаково-сильних   начал:   свідомого   (інтелектуального,

рефлексивного)  і  безсвідомого  (творчого)  переноситься  з  екзопсихічного

плану в  ендопсихічний  (або  інтрапсихічний  –  боротьба  з  самим  собою).

Дослідженнями  вікової  динаміки  творчості   займалися   М.   Зощенко,   Я.

Парандовський [28], Е  Клег,  Г.  Леман.  Серед  російських  вчених  до  цієї

проблеми звернулись І.Я. Перн “Ритми життя і  творчості”,  Я.А.  Рушкевич  і

У.Ф. Рибалко [43].

       Я.А.  Пономарьов  наголошував,  що  для  творчої  людини   найбільшу

цінність мають  побічні результати діяльності,  дещо  нове  і  незвичне,  для

нетворчої - важливі  результати по досягненню цілі, а не новизна.

       З точки  зору  В.М.  Вільченка,  природа  творчості  ґрунтується   на

природі людини як виду,  який  втратив  в  результаті  мутації  інстинктивну

видову програму діяльності. Звідси  виникли  дефекти  ,  порушення  основних

взаємозв’язків: дефект діяльності (зв’язок  “людина  –  природа”)  і  дефект

відношення (зв’язок  “людина – людина”).  Наслідком  цього  стало  відділення

людини від природи  і світу вцілому. В  першопочатковому  відділенні  творця

від світу багато дослідників бачать причину фантазій, ментальної  творчості,

а потім і практичної творчості – втілення мрії в дійсність.

       Польський літературознавець Ян  Парандовський  вважає,  що  в  основі

творчості лежить звільнення  від  страждань  і  важких  думок,  “дух  втечі”

(Вовенарг),  компенсація   ударів   долі,   матеріальної   незабезпеченості,

прагнення  до  незалежності;  тобто  творчість   –   це   спосіб   виявлення

першопочаткової дезадаптації.[  ; 158].

       Творчість на відміну від різноманітних   форм  адаптивної  поведінки,

здійснюється не за принципами “тому що”, або “для того  щоб”  (каузальним  і

теологічним), а “не  дивлячись ні на що”, тобто творчий  процес є  реальністю,

яка  спонтанно  виникає і завершується.[   ;159].

       Відношення до творчості в  різні епохи змінювалося.  В   Стародавньому

Римі в книжці цінився лише матеріал і робота людини, яка переплітала  книгу,

а автор був безправним – не  переслідувались  ні  плагіат,  ні  підробки.  В

середні віки, як і  значно пізніше  творець  прирівнювався  до  ремісника,  а

якщо він намагався  проявити свою ініціативу, то вона ніяк  не  схвалювалась.

Творець змушений був  заробляти  на  життя  іншим  шляхом:  Спіноза  шліфував

лінзи,  Ломоносов  цінувався  за  оди  при  дворі  і   створення   святкових

феєрверків.

       І лише в ХІХ ст. Художники,  літератори, вчені та інші  “представники

творчих  професій”  отримали  можливість  жити  за  рахунок  продажу   свого

творчого продукту: “не  продається  натхнення  але  можна  рукопис  продати”

(О.С. Пушкін).

       В ХХ ст. Реальна цінність будь-якого  творчого  продукту  визначалась

не вкладом в  “скарбницю світової культури”, а  тим, в  якій  мірі  вона  може

служити матеріалом для тиражування (в  репродукціях,  телефільмах,  радіо  і

т.д.).  Тому  існують  неприємні  для  інтелектуалів   різниці   в   доходах

представників так  званого “виконавчого мистецтва” (балет, музичне  виконання

та ін.). Але завжди спільна  закономірність  перекривається  індивідуальними

розмежуваннями. Якщо О.С. Пушкін  і  Дж.  Байрон  успішно  торгували  своїми

творіннями, а В. Гюго був  мільйонером,  то  Флобер  не  заробляв  на  своїх

працях, а видання  деяких навіть оплачував.

       Суспільством, однак, розділялись   в  усі  часи  дві  сфери   людської

активності:  “активність  у  вільний  час”   і   “соціально   регламентована

діяльність”. Причому  соціальна значимість цих сфер мінялась із часом.

       В  Стародавньому  Римі  vita  activa  –  діяльне   життя   вважалось

обов’язком і  основним  заняттям  кожної  людини  і  голови  сім’ї,  а  vita

contemplative – життя  споглядальне і взагалі вільний  час мало цінувались.

       В Древніх Афінах bios theoretikos –   теоретичне  життя  –  вважалось

більш “престижним” для вільного громадянина,  ніж  bios  practices  –  життя

практичне. Можливо  саме тому всі  геніальні  ідеї  античності  народились  в

Древній Греції,  а  римляни  лише  втілили  їх  в  статті  Римського  права,

інженерні споруди  і літературні твори.

       В епоху Відродження практична   діяльність  слугувала  лише  джерелом

засобів для розвитку  особистості  у  вільний  від  виконання  соціальних  і

практичних завдань  час. Новий час поставив на  перше  місце  Діло,  а  otium

звузив до хобі.

       Інтерес до особистості творця  і  творчості  в  ХХ  ст.  пов’язаний,

можливо, з глобальною  кризою,  проявом  тотального  відчуження  людини  від

світу, ірраціональними  відчуттями, що  цілеспрямованою  діяльністю  люди  не

вирішують основних проблем свого буття.

       Розвиток  цивілізації,   підвищення   складності   життя,   особиста

відповідальність, множинність  вибору, “тиск свободи”,  не  витримавши  якого

розколовся  розум   “масової   людини”,   “людини   натовпу”,   необхідність

самостійно вибирати зразки поведінки після розпаду  традиційного  суспільства

– все це призвело  до  виникнення  різних  видів  руйнівної  активності:  як

саморуйнування, так  і руйнування оточуючого світу.

                    Основні підходи до проблеми  творчості

    У  вітчизняній   психології  найбільш  цілісну   концепцію  творчості  як

психічного  процесу  запропонував  Я.А.  Пономарьов   [32].   Він   розробив

структурно-рівневу  модель  центральної   ланки   психологічного   механізму

творчості. Вивчаючи розумовий розвиток дітей і розв’язання  задач  дорослими,

Пономарьов прийшов  до висновку, що  “результати  дослідів  ...  дають  право

схематично зобразити  центральну ланку  психологічного  інтелекту  у  вигляді

двох сфер, які  проникають одна в  одну.  Зовнішні  границі  цих  сфер  можна

уявити як абстрактні межі  (асимптоти)  мислення.  Знизу  такою  межею  буде

інтуїтивне  мислення  (за  ним  простягається  сфера   строго   інтуїтивного

мислення тварин).Зверху –  логічне  (  за  ним  простягається  сфера  строго

логічного мислення сучасних ЕОМ). 
 
 

    Критерієм  творчого акту, за Пономарьовим, є рівне вий перехід:  потреба

в  новому  знанні  складається  на  вищому  структурному  рівні  організації

творчої діяльності, а засоби задоволення цієї потреби  на вищих рівнях.  Вони

включаються в процес, який відбувається на вищому рівні,  що  призводить  до

виникнення нового способу взаємодії суб’єкта з  об’єктом і виникненню  нового

знання. Тим  самим  творчий  продукт  передбачає  включення  інтуїції  (роль

несвідомого) і не може бути отриманим на основі логічного  висновку.

    Основою  успіху рішення творчих задач,  за  Пономарьовим,  є  “здатність

діяти в умі”, яка  визначається високим рівнем  розвитку  внутрішнього  плану

дій.

    З креативністю  пов’язані дві особистісні риси: інтенсивність  пошукової

мотивації  і  чутливість  до  побічних  утворень,  які  виникають  під   час

мислительного процесу.

    Пономарьов   розглядає   творчий   акт   як   включений   в    контекст

інтелектуальної діяльності за схемою:

    1 етап  – постановка проблеми, активне  усвідомлення;

    2 етап  – етап рішення (несвідоме);

    3 етап  – відбір і перевірка рішення  – тут знову активізується  свідоме.

    Якщо  мислення  першопочатково  логічне,  тобто   доцільне,  то  творчий

продукт може з’явитися  лише в якості побічного. Але цей  варіант  процесу  є

лише одним із можливих.

    Таким  чином, творчість спонтанна, непланована;  недоцільна,  мимовільна,

ірраціональна, не піддається (в момент творчого акту) регуляції  зі  сторони

свідомості. В основі  творчості  лежить  глобальна  ірраціональна  мотивація

відчуження людини від світу,  яка  спрямовується  тенденцією  до  подолання,

функціонує  за  типом  “позитивного  зворотного  зв’язку”:  творчий  продукт

перетворює процес в переслідування за горизонтом.

    Психічне  життя – це процес зміни  двох  форм  внутрішньої  і   зовнішньої

активності: творчості  і діяльності. Локально в повсякденному  житті  домінує

процес діяльності: ми ставимо мету,  досягаємо  її  або  не  досягаємо,  але

здається, що цей  процес вічний.

    Глобально   ж  в  житті  людини  перемагає  якщо   не   творчість,   яка

пробуджується  епізодично,  то  процес   дезадаптації:   біологічна   смерть

припиняє будь-яку  діяльність.

    Мабуть,  щоб  творити,  потрібно  засвоїти  зразок  активності  творчої

людини, шляхом наслідування вий ти на новий рівень  оволодіння  культурою  і

направитись самостійно далі.  Для  творчості  необхідні  власні  пізнавальні

зусилля. Але, якщо немає  сил, зразки адаптивної поведінки дискредитовані,  а

до творчості людина не підготовлена (зразків такої поведінки  в  її  оточенні

не було), вона зривається в прірву руйнування.

    Творчість,  як і руйнування,  амотивна,  спонтанна,  безкорисна.  Це  не

цілеспрямована діяльність,  а  спонтанний  вияв  людської  сутності.  Але  і

творчість, і руйнування мають певну  соціально-культурну  оболонку,  так  як

людина  і  руйнує,  і  творить  не  в  природному,  а   в   соціокультурному

середовищі. Однак,  засоби  і  результати  процесів  творення  і  руйнування

протилежні.

    Головне  в творчості не зовнішня активність, а внутрішня – акт створення

“ідеалу”, образу світу. Зовнішня активність  є  лише  експлікація  продуктів

внутрішнього акту.

    Виділяючи  ознаки творчого акту, практично  всі  дослідники  творчості   і

самі   творці   підкреслювали   його   безсвідомість,    спонтанність,    не

контрольованість  волею і розумом, а також зміненість станів свідомості.