Психодіагностика креативності в різних вікових групах

зовнішній і  внутрішній  локус-контроль  (зовнішній  і  внутрішній  контроль

підкріплення). При  внутрішньому локус-контролі, мова  йде  про  переконання,

які  стосуються  власної  діяльності  і  того,  наскільки  людина   власними

зусиллями може досягти  бажаного. Недивлячись  на  те,  що  такі  переконання

можуть залежати  і  від  ситуації,  Дж.  Роттер  вказує,  що  одна  і  та  ж

підкріплююча подія (бажаний наслідок дії) може викликати  у різних  індивідів

різні реакції. [44]

    В одному  випадку індивід вважає,  що  досягнення  успіху  залежить  від

нього самого, в іншому  –  від  зовнішніх  обставин  або  випадковостей.  Це

відображається на рівні домагань – індивіди з  внутрішнім  локусом  контролю

частіше вибирають  легкі  завдання,  а  при  обґрунтуванні  своїх  дій  вони

спираються частіше  на потребу, ніж на “долженствование”, краще  прораховують

наслідки і об’єкти  задоволення потреб (А. В. Єрмолін, 1996 рік). Близька  до

концепції Дж. Роттера  і концепція Р. де  Чармса,  який  розрізняє  два  типи

особистості: “Самобутня”  і “пішка”.  Самобутня  особистість  відноситься  до

свої дій, як до вільних, самостійних (в смислі прийняття  рішення),  “пішка”

ж бачить себе як об’єкт підкорений  зовнішньому  управлінню  і  принудженню.

Правда, автор пише, що це розмежування відносне. В  одних  випадках  індивід

відчуває себе більш  як самобутня особистість, в  інших  –  більше  “пішкою”.

Цей особистісний аспект більш  важливий  мотиваційний  фактор,  ніж  реальні

події. Властивості  особистості можуть  визначатися  силою  мотивів  (бажань,

потягів),  їх  стійкістю;   людина   характеризується   в   таких   випадках

фанатичністю, одержимістю, заядлістю і т.д.

    Таким  чином, між мотивацією і властивостями  особистості є  двосторонній

зв’язок: властивості  особистості  впливають  на  особливості  мотивації,  а

особливості мотивації  закріпившись стають особливостями  особистості.  П.  М.

Якобсон, однак, справедливо  відмічає, що далеко не все те,  що  характеризує

особистість впливає  на її мотиваційну сферу (можна сказати  і протилежне:  не

всі   особливості   процесу   мотивації   перетворюються    у    властивості

особистості). І.Г.  Олпорт  про  те  ж  говорить,  що  буде  неточним,  якщо

сказати,  що  всі  мотиви  є  рисами;  деякі   з   рис   мають   мотиваційне

(спрямовуюче) значення, а інші – більш інструментальне  значення.

    Безумовно.  До перших можна віднести такі  особливості  особистості,  як

рівень домагань, прагнення до досягнення   успіху,  або  уникнення  невдачі,

мотив афіляцій або  мотив неприйняття (схильність  до  спілкування  з  іншими

людьми,  до  співпраці  з  ними,  або  навпаки,  страх   бути   неприйнятим,

відштовхнутим),  агресивність  (схильність   вирішувати   конфлікти   шляхом

використання агресивних дій).

    Прагнення  до досягнення успіху  за  Ф.  Хопре  (1930  рік)  або  “мотив

досягнення” за Д.  Макклелландом  –  це  стійка  потреба  індивіда  досягати

успіху в різних  видах  діяльності.  Вперше  –  ця  диспозиція  (мотиваційна

властивість) була виділена в класифікації Г.  Мюррея,  який  розумів  її  як

стійку потребу  в досягненні результату в роботі, як прагнення  зробити  щось

швидко  і  добре,  досягти  рівня  в   певній   справі.   Ця   потреба   має

генералізований характер, і проявляється  в  будь-якій  ситуації,  незалежно

від конкретного  її змісту.

    Д. Макклелланд  почав вивчати “мотив досягнення”  в  сорокових  роках  ХХ

століття  і  зі  своїми  співпрацівниками  створив  перший  стандартизований

варіант методики його вимірювання – тест тематичної апперцепції  (ТАТ).  При

цьому були виділені два види  мотиву  досягнення:  прагнення  до  успіху,  і

прагнення уникнути невдачі. В  подальшому  В.  Мейер,  Х.  Хакхаузент  і  Л.

Кеммер створили варіант ТАТ для обох мотивів  досягнення: мотив прагнення  та

успіху розуміється  як схильність до переживання задоволення  і  гордості  при

досягненні результату. Мотив уникнення невдачі –  як  схильність  відповідати

переживанням сорому і приниження на невдачу.

    За даними  Д. Макклелланда, формування мотиву  досягнення   в  багато  в

чому залежить від  виховання дітей в сім’ї, починаючи  з  раннього  дитинства

(дотримання  режиму,  орієнтація  дитини   на   оволодіваючу   поведінку   і

самостійність) отримала експериментальне підтвердження в  багатьох  роботах.

Але вже в 50-ті  рр.  Д.  Кемпбелл  і  Ф.  Шеффілд  на  основі  спостережень

висунули припущення,  що  потребнісне  напруження  не  впливає  на  змінення

активності, а викликає лише зниження порогу відповіді на зовнішні символи.

    В мотиваційній  сфері підлітків, як відмічає  Л.І. Божович,  відбувається

те, що вони в значній  мірі здатні керуватися  в  своїй  моральній  поведінці

тими вимогами, які  самі собі ставлять,  таким  чином,  відбувається  перехід

від “реактивного”  слідування  вимогам  ззовні  до  активної  побудови  своєї

поведінки у відповідність  зі своїм власним ідеалом. [22]

    У школярів  середніх класів відмічається  більша,  ніж  раніше  стійкість

цілей, достатньо  розвинуте  почуття  обов’язку,  відповідальності.  Інтереси

вже не ситуативні, а  виникають поступово по мірі накопичення  знань.  Звідси

стійкість ряду мотивів, які  базуються  на  інтересах  і  цілях  поставлених

самими учнями.

    У підлітків  інтерес до чого-небудь часто  набуває характеру  захоплення.

Захоплення підлітка –  сильні  і  часто  змінюють  одне  одного,  але  іноді

набувають  запійного  характеру.  Деякі  з  цих  захоплень  можуть   сприяти

розвитку  особистості  підлітків,  так  як  задовольняють   їх   пізнавальну

потребу,  сприяють  формуванню   корисних   навичок.   Однак,   при   певних

особистісних особливостях вони ж  можуть  викривляти  розвиток  особистості,

формувати схильність до накопичення, “пустого”  проведення  часу,  порушення

суспільного порядку,  захоплення  азартними  іграми,  алкогольними  напоями,

наркотичними препаратами...

    Важливо,  що в мотивах підлітків міститься  аргументація  і  передбачення

наслідків прийнятого рішення, що свідчить про  значно  повніше  освідомлення

процесу  мотивації  і  структури  мотиву,  а  також  про  більшу  участь   у

формуванні мотиву блоку “внутрішнього  фільтру”.  Це  знижує  імпульсивність

дій і вчинків  підлітків, особливо старших.

    Крім цього,  самооцінка підлітків стає  більш   багатогранною  і  набуває

більшого значення, ніж оцінка оточуючих. [22]

    Наявність   ідеалів,  самооцінок,  засвоєних   норм,  правил   суспільної

поведінки свідчить про значний рівень розвитку  особистості  підлітків,  про

формування у них  “внутрішнього плану”, які є  суттєвим фактором  мотивації  і

організації  власної  поведінки.  Однак,  цей  “внутрішній”   план   ще   не

організований в  цілісну систему, недостатньо узагальнений  і  стійкий.  Так,

наявний  ідеал  неконкретний,  часто  міняється.  Вимоги  підлітка  до  себе

потребують  постійної  підтримки  зі  сторони.  Звідси  –  нестійкість  ряду

мотивів, мінливість поведінки. Крім цього, характерним  для цього  віку  є  –

невідповідність  цілей  можливостям,  що  свідчить  про   завищений   рівень

домагань.

    Прагнення  старших підлітків утвердитись  у власній думці в більшій  мірі,

ніж у думці оточуючих, призводять до  того,  що  мотиви  у  них  формуються,

передусім, з власної  думки, що  в  кінцевому  результаті  виражається  в  їх

упертості.

                                 Частина ІІ.

     Емпіричне  вивчення мотиваційно-особистісних  особливостей креативів

                             підліткового віку.

           1. Обґрунтування експериментальної  програми дослідження

      Для  досягнення мети та завдань  дипломного дослідження була  розроблена

програма виявлення  специфіки  взаємозв’язку  рівня  мотивації  досягнення  і

особливостей локалізації  суб’єктивного  контролю  у  креативів  підліткового

віку. Основними методами дослідження виступили тести  “на  креативність”  Дж.

Гільфорда, метод  експертних оцінок, шкала оцінки  потреби  у  досягненні  Ю.

Орлова і тест-опитувальник суб’єктивної  локалізації  контролю.  Обробка  та

інтерпретація  отриманих  даних   була   зроблена   на   основі   кількісної

порівняльної оцінки і якісного аналізу результатів  дослідження.

      Для  виявлення креативів використовувалися  тести “на креативність”   Дж.

Гільфорда і метод  експертних оцінок.

      Тести  “на креативність” Дж. Гільфорда,  як продемонструвала  відповідна

емпірична верифікація, є найбільш  валідними  (тобто  достовірними)  з-поміж

наступних  методик:  тестів  Дж.  Гетцельса-Г.   Джексона   на   генерування

варіантів  значень,  тесту   креативності   Е.П.   Торранса   (вербальна   і

невербальна  форми).  Діагностика  креативності  за  тестами  Дж.  Гільфорда

спрямована на індивідів  віком від 12 до 21 року, що  підходить  для  вікових

обмежень моєї вибірки (12-15 років). Надійність тестів коливається  від  0,6

до 0,9. Показники даних  тестів добре узгоджуються один з  одним  (Анастазі).

Тести  “на  креативність”  Дж.  Гільфорда  –  це  спеціально  сконструйовані

автором   методики,   призначені   для   високоефективного    виявлення    у

діагносованих   наявності   та   вираженості   так   званих   “дивергентних”

особливостей процесів сприймання та мислення.

      Для  перевірки валідності тестів  Дж. Гільфорда був використаний   метод

експертних оцінок. Це методика опосередкованого вимірювання  креативних  рис

особистості. Об’єктивність  результатів оцінки експертами  проявів  творчості

у підлітків досягається  збільшенням числа експертів. Найпоширенішим  методом

отримання  критерію  валідності  досліджуваного  явища  є  метод,  де  кожен

досліджуваний  оцінюється  декількома  експертами,  так   що   оцінки,   які

присвоєні  діагностованому    одним   експертом,   невідомі   іншим.   Потім

знаходиться середнє  статистичне отриманих оцінок.

      Мотиваційно-особистісні  особливості креативів досліджувались  на основі

проведення  методики  для  визначення  потреби  у  досягненні  Ю.  Орлова  і