Социально - психологические детерминанті девиантного поведения подростков

ВСТУП

     Підлітковий вік – це найбільш важкий і складний з усіх дитячих вікових груп, що представляє собою період становлення  особистості. Цей вік характеризується наявністю самих різноманітних  психологічних проблем і труднощів, які найчастіше витісняються у зв'язку зі страхом усвідомлення.

     Батьки, будучи самими головними людьми в  житті своїх дітей, безпосередньо  сприяють формуванню тих чи інших  рис характеру, властивостей особистості, здібностей. Діти, реагуючи на прямі  і невисловлені вимоги й очікування батьків, намагаються бути якомога  краще, задовольняючи ці вимоги. Проте  батьки далеко не завжди усвідомлюють, які їх особистісні риси і властивості  впливають на розвиток дитини, на формування її як особистості, формування тих чи інших патернів поведінки.

     Тривожним симптомом є зростання числа  підлітків з девіантною поведінкою, що проявляється в асоціальних, конфліктних  і агресивних вчинках, деструктивних  і аутодеструктивних діях, відсутності  інтересу до навчання, адиктивних тенденцій  і т.д.

     Актуальність  дослідження:

     Актуальність  питання про девіантну поведінку  неповнолітніх обумовлена ​​цілим рядом факторів, серед яких в першу чергу слід відзначити збільшення і зростання підліткової злочинності, агресивності та жорстокості, яке спостерігається останнім часом в Україні. У випадку, коли зростання девіантної поведінки відзначається у підростаючого покоління, виникає реальна небезпека для суспільства, так як через деякий час саме нинішні підлітки будуть формувати його рушійну силу і визначати те, наскільки успішним буде його розвиток. У зв'язку з цим актуальність представленої проблеми не має сумніву.

     Об’єкт  дослідження: соціально – психологічні причини виникнення девіантної поведінки підлітків.

     Мета  дослідження: вивчити психологічні особливості девіантних підлітків, соціально – психологічні причини виникнення девіантної поведінки у підлітків.

     Завдання  дослідження:

• Охарактеризувати вікові та психологічні особливості особистості, які проявляються у підлітковому віці;
• Охарактеризувати особливості девіантних підлітків;
• Аналіз наукових джерел літератури з питань дослідження;
• Провести діагностичну роботу з підлітками для дослідження схильності до девіантної поведінки;
• Обґрунтування методик дослідження;
• Підведення підсумків дослідження.

     Дослідження проводилося у кілька етапів.

     Перший  етап – підготовчий, пошуково – теоретичний, в процесі якого здійснювався вибір, і теоретичне осмислення теми дослідження вивчалася й аналізувалася філософська, психолого – педагогічна, соціологічна література з проблеми; визначилися методологічні основи, понятійний апарат дослідження; велася підготовка до дослідницької роботи, визначилися цілі і завдання дослідження. Другий етап – дослідницько – експереминтальний. На даному етапі проведено експеримент з метою визначення відсотку схильних до девіантної поведінки підлітків у даній групі. 
 
 

     І. Теоретичні аспекти вивчення девіантної поведінки підлітків

     1.1. Проблема девіантної поведінки підлітків в психолого – педагогічній літературі

     Слід  відзначити, що у вітчизняній та зарубіжній психолого – педагогічній літературі розглядаються проблеми, які присвячені девіантній поведінці, пов'язані головним чином з важкими дітьми та підлітками, які являють собою групу підвищеного соціального ризику. Дослідження останніх десятиріч на Заході стосувалися найрізноманітніших аспектів проблеми відхилень у поведінці неповнолітніх.

     В психології існує кілька понять, які  характеризують цю соціальну групу: важковиховувані, кризові, педагогічно  запущені, дезадаптовані, асоціальні, аморальні підлітки. Підлітковий  вік є достатньо складним кризовим періодом розвитку. На думку К. Левіна, підліток знаходиться в стані  “маргінальної особистості”: він  вже вийшов з дитячого віку, але ще не став дорослим [19]. В цьому віці підліток стикається з багатьма труднощами та не завжди при зустрічі з новою ситуацією може знайти адаптивні способи її вирішення.

     Серед українських дослідників проблему відхилень у поведінці неповнолітніх  вивчали такі відомі вчені, як А.Г. Антонова, І.С. Дьоміна, О.В. Киричук, І.П. Лисенко, Н.Ю. Максимова, В.П. Оржеховська, Т.М. Титаренко, В.О. Татенко, С.О. Тарарухін, С.І. Яковенко та ін.

     Дєвіантна поведінка являє собою систему  вчинків особистості, що відхиляється від загальноприйнятої норми (норми  психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо) [5; 94]. Девіації у поведінці можуть трактуватися як позитивні, так і негативні. У разі позитивних девіацій йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальні, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства. Негативні девіації поведінки пов'язані з тим, що особистість не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати ці норми [3]. У цьому випадку процес соціалізації особистості є порушеним, що проявляється у незбалансованих психічних процесах, неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді уникання морального і естетичного контролю за власною поведінкою, яка стає соціально дезадаптованою. У зв'язку з цим можна говорити про девіантність особистості – сукупність засвоєних особистістю асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистісному зростанню, спричиняє девіантний спосіб життя [1].

     У вітчизняній психології (М. А. Алеманскін, Л. М. Зюбин, К. Є. Игошев, А. Н. Леонтьєв, А. Є. Личко, А. Р. Лурія, Д. І. Фельдштейн та ін) і кримінологи (В. М. Кудрявцев, Г. М. Міньковський, А. Р. Ратінов, А. М. Яковлєв  та ін) Переконливо показано, що девіантна  поведінка не визначається природженими механізмами, обумовлюючи причинами  соціально – психологічними, в  тому числі характером мікросередовища, групових взаємин, недоліками виховання  та ін.. Саме під впливом цих факторів розвиваються такі види поведінки, що відхиляється як агресія, аномія, фрустрація.

       Агресія (від лат.aggresio –напад, напад)  – поведінка, що відхиляється  людини, що заподіює моральну, фізичну  і матеріальний збиток іншим  людям або викликає у них психічний дискомфорт [20]. Агресія – індивідуальне та колективне поведінку або дію, спрямовану на нанесення фізичної або психічної шкоди, або навіть на знищення іншої людини або групи [16].

     Аномія  – поведінка, що відхиляється людини, викликане відсутністю цілей  в житті, почуттям ізольованості  та самотності, що пов'язано з дезорганізацією  суспільства, відсутністю в ньому  чіткої моральної регуляції поведінки  людей, коли колишні норми і цінності вже не відповідають реальним відносинам,а  нові ще не утвердилися [12].

       Е. Дюркгейм вважає, що аномія  розвивається тоді, коли швидкі  соціальні та економічні зміни  порушують порядок у громадському  пристрої. Не знайшовши орієнтирів, деякі люди втомлюються від  існування, їх зусилля стають  марними, життя втрачає цінність, і наслідком цього може бути  аномічне саморазділення. Е.Дюркгейм  пов'язував самогубство з аномією,  яка в своєму корені визначається  відчуженістю, недостатньою близькістю  суспільства до індивіда [39].

       Популярною теорією девіантної  поведінки є теорія «соціальної  аномії» Ф.Мертона. Вказуючи на  тісний зв'язок відхилення з  соціальними структурами, Р. Мертон  відзначає, що соціальні структури  чинять певний тиск на окремих  членів суспільства, штовхаючи  їх на шлях відхилень від  загальноприйнятих правил [12].

     Фрустрація  – поведінка, що відхиляється людини, викликане нездоланною перешкодою, перешкодою (фізичної і моральної), що заважає досягненню мети та задоволенню  потреби, що супроводжується переживаннями, розчарування, роздратування (проте,фрустрація необов'язково породжує поведінка, що відхиляється) [27].

     Як  зауважує І.С. Кон, девіантну поведінку  особистості (в негативному розумінні  цього поняття) можна поділити на дві великі категорії. По – перше, це поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, коли йдеться про наявність психопатології. По – друге, це поведінка, що порушує соціальні та культурні норми і особливо правові [13].

     С.А. Беличева зазначає, що поведінка, що відхиляється є результатом несприятливого соціального  розвитку, порушень соціалізації, що виникають на різних вікових етапах [2].

     На  думку В.Д. Менделевича, девіантну  поведінку людини можна визначити  як систему вчинків або окремі вчинки, що суперечать прийнятим в  суспільстві нормам і які виявляються  у вигляді незбалансованості  психічних процесів, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді ухилення від  етичного і естетичного контролю за власною поведінкою [7].

     Тобто, звертаючи увагу на вище зазначене, можна сказати, що дєвіантна поведінка  з одного боку, є перш за все, така поведінка, яка суперечить прийнятим  в суспільстві нормам, цінностям, соціальним очікуванням та порушує  правові та культурні норми; з  іншого – поведінка, яка відхиляється від норми психічного здоров'я, проявляється у вигляді незбалансованості психічних процесів, порушення адаптації та процесу самоактуалізації.

     Я.І. Гилинский першим звернув увагу  на творчий, позитивний характер девіації. «Девіація є загальною формою, механізмом, способом мінливості, а, отже, і життєдіяльності, розвитку кожної системи» [4; 76].Така точка зору близька синергетики, деяким теоріям творчості. Особистість у своїй поведінці, по відношенню до соціуму, як пише З.І.Васильєва, може перебувати в чотирьох сферах: нормативне поведінка, соціально-психологічна адаптація, що відхиляється девіантну поведінку, протиправна поведінка [29].

       Уявлення про девіантну поведінку  складаються на основі двох  методологічних підходів. В основі  визначень Я.І.Гілінського, В.М.  Кудрявцева лежить принцип породження  відхилень, в основному за рахунок  соціальних чинників. Поведінка  людей є девіантною, якщо їх  вчинки або дії не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам і правилам [4; 24].

     На  думку В.М. Кудрявцева, девіантна  поведінка розглядається як соціальне  відхилення, як відступ від існуючих норм їх порушення, тобто «ненормальне»  поведінку з точки зору нормативно значущого фактора [34].

     У цих, а також інших аналогічних  визначеннях сутності девіантної поведінки  закладено одну підставу, відповідно до якого соціальні відхилення породжуються в основному соціальними факторами, хоча ця точка зору не є єдиною.Так  ряд зарубіжних дослідників поняття  девіантну поведінку не пов'язують з впливом умов, соціального середовища і соціальних дій. В основі визначення А. Коена, Д.Уолкса девіантної поведінки: «Девіантною можна назвати таку поведінку, яка йде в розріз з  інституціоналізованих очікуванням». Соціальне відхилення – це значною мірою приписуваний статус, тобто суб'єктивно навішується ярлик [8].

     Крім  того розрізняють первинну і вторинну девіацію (Бахрушин С.В.). Первинна девіація – це власне ненормативне поведінка, що має різні причини («бунт» індивіда, прагнення до самореалізації, яка  чомусь не здійснюється в рамках «нормативного» поведінки і т.д.). Вторинна девіація – це  підтвердження (вільне або  мимовільне) того ярлика, яким суспільство  відзначило раніше мало місце поведінки [33].

     Аналіз  наукової літератури свідчить про те, що проблема відхилень у поведінці  неповнолітніх і, зокрема, проблема важковиховуваності дітей інтенсивно досліджувалась вченими протягом тривалого  періоду часу. Незважаючи на значні здобутки у вивченні окремих аспектів, в цілому роботу над проблемою  аж ніяк не можна вважати завершеною. Цікаво, що навіть сам термін “важковиховуваність”, який увійшов у педагогічний вжиток більш, ніж 100 років тому, на сьогоднішній день все ще є недостатньо визначеним. 
    Таким чином, дєвіантна поведінка обумовлена двома основними чинниками:

     1) поведінка, що суперечить соціальним, культурним та правовим нормам (зовнішній фактор);

     2) проявляється у вигляді порушення  психічних процесів, адаптації та  самоактуалізації індивіда (внутрішній фактор) [24].

     У кожен період розвитку дитини формуються деякі психічні якості, особистісні риси та характер. Характерологічні підліткові реакції, такі як відмова, протест, групування, є як правило, наслідком емоційно залежних, дисгармонійних сімейних відносин. У разі несформованості системи етичних цінностей людини, сфера її інтересів починає приймати переважно корисливу, насильницьку, паразитичну або споживчу спрямованість. Для таких людей характерний інфантилізм, примітивність в думках, переважання розважальних інтересів.