Социально - психологические детерминанті девиантного поведения подростков

     Принцип індивідуалізації виховання  дітей з девіантною поведінкою передбачає визначення індивідуальної траєкторії соціального розвитку кожного учня, виділення спеціальних завдань, які відповідають його індивідуальним особливостям, наприклад: виявлення причин девіантності, визначення особливостей включення дітей у різні види діяльності, розкриття потенціалів особистості як в навчальній, так і в позанавчальній роботі,надання можливості кожному учню для самореалізації і саморозкриття.

       Умовами реалізації принципу  індивідуалізації є:

• моніторинг змін індивідуальних якостей дитини;
• визначення ефективності впливу фронтальних підходів на індивідуальність дитини;
• вибір спеціальних засобів педагогічного впливу на кожну дитину;
• облік індивідуальних якостей дитини, її сутнісних сфер при виборі виховних засобів, спрямованих на його розвиток;
• надання можливості учням самостійного вибору способів участі у позанавчальній діяльності, а також вибору сфери додаткової освіти.

     Принцип соціального загартовування важких дітей передбачає включення вихованців у ситуації, які вимагають вольового зусилля для подолання негативного впливу соціуму, вироблення певних способів цього подолання, адекватних індивідуальним особливостям людини,вироблення соціального імунітету,рефлексивної позиції.

  Умовами реалізації принципу соціального загартування є:

• включення дітей у вирішення різних проблем соціальних відносин в реальних і імітуємих ситуаціях (соціальні проби);
• діагностування вольової готовності до системи соціальних відносин;
• стимулювання самопізнання дітей у різних соціальних ситуаціях, визначення своєї позиції та способу адекватного поведінки в різних ситуаціях;
• надання допомоги дітям в аналізі проблем соціальних відносин і варіативної проектуванні своєї поведінки в складних життєвих ситуаціях.

     Методи,які  використовуються при вихованні  важкої дитини:

     Метод виховання – це спосіб реалізації цілей виховання. Методи виховання  є головними засобами, що забезпечують успішність вирішення завдань кожного  з компонентів виховного процесу. Традиційно методи виховання розглядають  як способи впливу на сутнісні сфери  людини з метою вироблення у неї  заданих метою виховання якостей. Під методами виховання ми розуміємо  способи взаємодії педагогів  і учнів, у процесі якого відбуваються зміни в рівні розвитку якостей  особистості вихованців. Досягнення цілей виховання здійснюється, як правило, в процесі реалізації сукупності методів.

     Всі методи надають сукупний вплив на всі сутнісні сфери людини. Однак  кожен метод виховання і відповідний  йому метод самовиховання відрізняються  один від одного тим, на яку сутнісну сферу людини вони справляють домінуючий вплив.

     В інтелектуальній сфері необхідно  формувати у дитини з девіантною поведінкою обсяг, глибину, дієвість знань  про моральні чесноти: моральні ідеали, принципи, норми поведінки (гуманності, солідарності, любові, справедливості, скромності, самокритичності,чесності,відповідальності за себе).У ціннісно – смислових  утвореннях містяться моральні значення суспільних явищ і орієнтири поведінки, які виступають підставами моральних  оцінок.

     Методи  впливу на інтелектуальну сферу: для  формування поглядів, понять, установок  використовуються методи переконання. Переконання припускає розумне  доведення дитині моральної позиції, оцінки того, що відбувається. Сприймаючи запропоновану інформацію, учні сприймають не стільки поняття і судження, скільки логічність викладу педагогами своєї позиції. При цьому учні, оцінюючи отриману інформацію, або  затверджуються у своїх поглядах, позиціях, або коректують їх. Переконуючись у правоті сказаного, учні формують свою систему поглядів на світ, суспільство, соціальні відносини.

     Переконання як метод у виховному процесі  реалізується через різні форми, зокрема, сьогодні використовуються уривки з різних літературних творів, історичні  аналогії, біблійні притчі, байки. Метод  переконання використовується також  при проведенні різноманітних дискусій [9], [26].

     У мотиваційній сфері доцільно формувати  правомірність і обґрунтованість  ставлення до моральних норм: дбайливе ставлення до людини, поєднання особистих  і громадських інтересів; прагнення  до ідеалу; правдивість; моральні установки; мети життя; сенс життя; ставлення до своїх обов'язків; потреба в «іншому», в контакті із собі подібними.

     Методи  впливу на мотиваційну сферу включають  стимулювання –  метод, в основі якого лежить формування в учнів  усвідомлених спонукань їх життєдіяльності. У педагогіці поширені такі компоненти методу стимулювання, як заохочення і  покарання.

     Заохочення  – це вираз позитивної оцінки дій  вихованців. Він закріплює позитивні  навики і звички. Дія заохочення припускає збудження позитивних емоцій, вселяє впевненість. Заохочення може проявлятися в різних варіантах: схвалення, похвала, подяка, надання  почесних прав. Незважаючи на уявну  простоту, заохочення вимагає ретельного дозування і обережності, так  як невміння використовувати цей  метод може принести шкоду вихованню.

     Заохочення  має бути природним наслідком  вчинку учня, а не наслідком його прагнення отримати заохочення. Важливо, щоб заохочення не протиставляло  учня іншим членам колективу. Воно повинно  бути справедливим, як правило, узгодженим з думкою колективу. При використанні заохочення необхідно враховувати  індивідуальні якості заохочуваного.

     Покарання – це компонент педагогічного  стимулювання, застосування якого має  попереджати небажані вчинки учнів, гальмувати їх, викликати почуття  провини перед собою та іншими людьми.

     Відомі  такі види покарання: накладення додаткових обов'язків, позбавлення або обмежене визначених прав, вираз морального осуду, засудження. Перелічене може реалізовуватися  в різних формах: у вигляді покарань – експромтів і традиційних покарань.

     Покарання має бути справедливим, ретельно продуманим і ні в якому разі не повинно  принижувати гідність учня. Це сильнодіючий метод. Помилку педагога в покаранні  виправити значно важче, ніж у  будь – якому іншому випадку, тому не можна поспішати карати до тих  пір, поки немає повної впевненості  в справедливості покарання і  його позитивного впливу на поведінку  учня.

     Не  можливо дати будь – яких загальних  рецептів у вирішенні питання  про покарання, так як кожен вчинок завжди індивідуальний. У залежності від того, ким він зроблений, за яких обставин, яких причин, що спонукали  його зробити, покарання може бути дуже різним.

     Методи  стимулювання допомагають людині формувати  вміння правильно оцінювати свою поведінку, що сприяє усвідомленню нею  своїх потреб – розуміння сенсу  своєї життєдіяльності, вибору відповідних  мотивів і відповідних їй цілей, тобто того, що складає суть мотивації. Тому метод самовиховання може бути визначений як метод мотивації.

     В емоційній сфері необхідно формувати  характер моральних переживань, пов'язаних з нормами або відхиленнями від  норм та ідеалів: жалість, співчуття, довіра, вдячність, чуйність, самолюбство, емпатію, сором та ін.. Виховання особистості  приносить плоди тільки в тому випадку, якщо воно відбувається в правильному емоційному тоні, якщо педагогу вдається поєднувати вимогливість і доброту.

     Якщо  спілкування з дорослим йде погано, безрадісно, ​​постійно приносить прикрощі, то весь механізм не працює, нові мотиваційні утворення у дитини не виникають, правильного виховання особистості не відбувається. Це говорить про те, що особистість вибирає той спосіб задоволення своїх потреб у спілкуванні та діяльності, який відповідає її життєвим цінностям. І тут важливе для індивіда місце займає воля. Особистість, за Д.М.Узнадзе, починається там, де вона співвідносить свої потреби не із ситуацією її задоволення, а з іншими людьми, коли вона виявляє волю для управління своїми потребами і почуттями.

     Методи  впливу на емоційну сферу припускає  формування необхідних навичок в  управлінні своїми емоціями, навчання управління конкретними почуттями, розуміння своїх емоційних станів і причин, що їх породжують. Методом, який впливає на емоційну сферу дитини, є навіювання, яке може здійснюватися  як вербальними, так і невербальними  засобами [18]. Використання цього методу cприяє переживанню дітьми своїх вчинків і пов'язаних з ними емоційних станів. Процес навіювання часто супроводжується процесом самонавіювання, коли дитина намагається сама собі вселяти ту чи іншу емоційну оцінку своєї поведінки, як би задаючи собі питання: «Що б мені сказав в цій ситуації вчитель або батьки?»

     У вольовій сфері потрібно формувати  морально – вольові прагнення  в реалізації моральних вчинків: мужності, сміливості, принциповості  у відстоюванні моральних ідеалів. Тут важливо не стільки те, що особистість ставить цілі, скільки  те, як вона їх реалізує, на що піде особистість  заради досягнення цілей. Прийняття  рішень це не тільки вибір альтернатив  на раціональній основі, а й вольове  розв'язання суперечностей, здатність  виконувати діяльність на оптимальному рівні активності, психічна стійкість  по відношенню до труднощів. Прояв активності в необхідній формі, ініціатива, вимогливість до себе – це всі особливі якості особистості, що виникають на вольовий основі. Тому психологи відзначають, що саме в тій діяльності, за здійснення якої індивід цілком бере на себе відповідальність, відбувається розвиток особистості. У той же час особистість може проявляти активність у ситуації, коли діяльність або спілкування не відповідають її мотивам і почуттям: у ситуаціях неуспіху, непідкріплення. У цих випадках вступає в дію сфера саморегуляції, коли в якості оцінки виступає сам суб'єкт і його суб'єктивні параметри оцінки.

     Методи  впливу на вольову сферу припускають: розвиток у дітей ініціативи, впевненості  у своїх силах; розвиток наполегливості, вміння долати труднощі для досягнення поставленої мети; формування вміння володіти собою (витримка, самовладання); вдосконалення навичок самостійної  поведінки і т. д..

     У сфері саморегуляції необхідно  формувати правомірність вибору: совісність, самооцінку, самокритичність, вміння співвіднести свою поведінку  з іншими, добропорядність, самоконтроль, рефлексію та ін.. У процесі саморегуляції  розкривається організація активності суб'єкта, її системний характер.

     Методи  впливу на сферу саморегуляції спрямовані на формування у дітей навичок  психічної і фізичної саморегуляції, розвиток навичок аналізу життєвих ситуацій, навчання дітей навичкам усвідомлення своєї поведінки і  стану інших людей, формування навичок  чесного ставлення до самих себе і інших людей. До них можна  віднести метод корекції поведінки. Метод корекції спрямований на те, щоб створити умови, при яких дитина внесе зміни у свою поведінку, у відношення до людей. Така корекція може відбуватися на основі зіставлення  вчинку учнів із загальноприйнятими нормами, аналізу наслідків вчинку, уточнення цілей діяльності. В  якості модифікації цього методу можна розглядати приклад. Його вплив ґрунтується на відомій закономірності: явища, які сприймаються зором, швидко і без зусиль відображаються у свідомості, тому що не вимагають ні розкодування, ні перекодування. Тому приклад – найбільш прийнятний  шлях до корекції поведінки учнів. Але корекція неможлива без самокорекції. Спираючись на ідеал, приклад, усталені норми, дитина часто може сама змінити свою поведінку і регулювати свої вчинки, що можна назвати саморегулюванням.

     У предметно – практичній сфері  необхідно розвивати здатність  здійснювати моральні вчинки, виявляти чесне і сумлінне ставлення до дійсності; вміння оцінювати моральність  вчинків; вміння оцінювати поведінку  сучасників з точки зору моральних  норм. Психологи відзначають, що не всяка діяльність розвиває здібності  і не всі виниклі здібності  приводять до розвитку особистості  в цілому. Особистість вибирає  той спосіб застосування своїх здібностей, який виражає її готовність до оволодіння певними видами діяльності і до їх успішного здійснення. Спосіб цей  у свою чергу залежить від сформованої  екзистенціальної сфери.

     Методи  впливу на предметно – практичну  сферу припускають розвиток у  дітей якостей, які допомагають  людині реалізувати себе і як істоту суто суспільна, і як неповторну індивідуальність. Методи організації діяльності та поведінки  вихованців у спеціально створених  умовах скорочено називають методами виховуючих ситуацій. Це ті ситуації, в  процесі яких дитина стає перед необхідністю вирішити будь – яку проблему. Це може бути проблема морального вибору, проблема способу організації діяльності, проблема вибору соціальної ролі та ін.. Вихователь навмисне створює лише умови  для виникнення ситуації. Коли в  ситуації виникає проблема для дитини й існують умови для самостійного її вирішення, створюється можливість соціальної проби (випробування) як методу самовиховання. Соціальні проби  охоплюють усі сфери життя  людини і більшість його соціальних зв'язків. У процесі включення в ці ситуації у дітей формуються певна соціальна позиція і соціальна відповідальність, які і є основою для подальшого входження дітей в соціальне середовище. Модифікацією методу виховуючих ситуацій є змагання, воно сприяє формуванню якостей конкурентоспроможності особистості. Цей метод спирається на природні схильності дитини до лідерства, до суперництва. У процесі змагання дитина досягає певного успіху у відношеннях з товаришами, набуває новий соціальний статус. Змагання викликає не тільки активність дитини, а й формує у неї здатність до самоактуалізації, яку можна розглядати як метод самовиховання.