Лекции по "Истории Украины"

1. Поняття етносу й етногенезу. Історичні спільності  людей. Основні теорії походження слов'ян.

Етнос (грец. ἔθνος - народ) - група людей, об'єднаних спільними ознаками: об'єктивними або суб'єктивними. Різні напрямки в етнології (етнографії) включають в ці ознаки походження, мову, культуру, територію проживання, самосвідомість і ін У радянській і російській етнографії вважається основним типом етнічної спільності.

Етногене́з (від грец. ethnos — плем'я, народ і …генез), процес утворення етнічної спільності, походження народів на базі різних етнічних компонентів.

Історичні спільності  людей

Доведено, що соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності, незалежно від волі та свідомості людей. Як свідчать дослідження історично першими спільностями людей були рід та плем'я. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, відтворення самої людини. Згодом, на руїнах родоплемінного суспільства з'явилися класи та народності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом - нацією.

Відомий російський історик В.Ключевський писав: «На основах кровних зв'язків будувалася первісна сім'я. Сім'ї, що виходили з єдиного кореня, утворювали рід, другий кровний союз, до складу якого входили вже релігійні та юридичні елементи, шанування засновника роду, авторитет старійшини, спільне майно, кругова самооборона (родова помста). Рід через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виявлявся в спільності мови, спільних звичаях і легендах, а з племені чи з племен шляхом поділу, об'єднання та асиміляції складався народ, коли до зв'язків етнографічних приєднувались моральність, усвідомлення духовної єдності, виховане спільним життям та спільною діяльністю, спільністю історичної долі та інтересів. Нарешті, народ стає державою, коли почуття національної єдності відбивається у зв'язках політичних, у єдності верховної влади і закону. В державі народ стає не тільки політичною, а й історичною особистістю, з більш-менш означеним національним характером і усвідомленістю свого світового призначення».

1) Група кровних родичів, що  ведуть своє походження по  одній лінії (материнській чи  батьківській), усвідомлюють себе  нащадками спільного предка (реального  або міфічного), мають спільне  родове ім'я, утворюють таке  об'єднання, як рід. Рід виник з первісного людського стада як осередок суспільного співжиття та регуляції шлюбних стосунків. Л.Морган, досліджуючи систему родових відносин у ірокезів, вирізняв, зокрема, такі основні риси: рід обирає старійшину чи вождя й може звільнити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; слідкує за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист та кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються корінні питання життєдіяльності.

Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових стосунків є: рівність всіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами.

2) Плем'я охоплює декілька родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями.

3) Народність виникає з потреби  збереження такої внутрішньої  спільності людей, що формувалась  під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв і рис характеру.

Народність – це історична спільність людей, що утворюється з племен і  передує нації. У нерозвиненому  вигляді має всі ознаки нації – проживання на спільній території, одна мова, спільний психологічний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Проте для народності є характерною слабкість внутрішніх економічних зв'язків, відносна ізоляція (натуральне господарство, замкнутий спосіб життя, труднощі зв'язків населення різних областей) людей.

 Звичайно, історія не стоїть  на місці. Розвивається виробництво, зростає продуктивність праці, удосконалюються техніка й технологія, наука і культура. Універсальні зв'язки руйнують натуральне господарство. На руїнах народності виникає така спільність, як 4)нація.

Основні теорії походження слов'ян.

Слов’яни – це велика група  споріднених за мовою та культурно  індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частоково в Азії (Північна Азія). Чисельність слов’янських народів, за різними данними, сягає від 300 до 350 тис. осіб.

Як уже зазначалося, слов’яни переважають  в Центральній та Східній Європі та в Північній Азії. Традиційно, слов’янські народи можна поділити на три великі групи:

1. Західні слов’яни. До цієї  групи належать – чехи, поляки, словаки, лужичани. Інколи в літературі можна прочитати, що до цієї групи належать – кушуби, сілезці, моравани, яких класична наука розглядає як етнографічні групи: кашуби (поляки), сілезці (поляки), моравани (чехи).

2. Східні слов’яни. До ціє групи  належать – українці, росіяни,  білоруси. Також, як і у випадку  з західними слов’янами, інколи  виділяють – русини (етнографічна  група українців), поліщуки (українці  або білоруси), липовани, помори, козаки (росіяни).

3. Південні слов’яни. До цієї групи належать – словенці, серби, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, болгари.

Також, необхідно визначати етимологію (історія походження слова ) слова слов’яни. Одні історики вважають, що термін слов’яни походить від слів “слово” або “слава”, інші вчені виводять поняття слов’яни від слова раб яке звучить англійською – slave або німецькою – der sklave. Цікавою є гіпотеза рядянського мовознавця М. Марра, який вважав, що слово слов’яни походить від самоназви скіфів  - сколоти. І нарешті, видатний чеський мовознавець Л. Нідерле визначив, що взагалі неможливо визначити етимологію слова слов’яни.

Тепер перейдемо до основних концепцій  походження слов’ян. Як уже зазначалося, на сьогодні, вчені не можуть дійти  до єдиної концепії. Така невизначеність сприяє різним політичним та псевдоісторичним спекуляціям.

Перший, хто звернув увагу на проблему походження слов’ян, був Нестор Літописец. Який вважав прабатьківщиною  слов’ян басейн Дунаю – сучасну  Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов’ян. Не дарма в українському фольклорі  роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай.   Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження слов’ян.

Польські та чеські славісти запропонували Вісло-одерську концепцію – найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру.

Радянські історики (Б. Рибаков) запропонували  Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одреську (розширену) концепцію, в якій слов’яни зародилися в мижіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я.

В часи Середньовіччя популярною була Азійська концепція походження слов’ян, послідовником якої був відомий тюрколог М. Гумільов. Сучасні послідовники цієївважають, що предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами.

2. Основні концепції походження українського етносу. Етапи формування української нації. Походження етнонімів „Україна”, „українець”.

Основні концепції походження українського народу

Важливою науковою проблемою історії  як України, так і Росії до цього  часу залишається питання історичної та ет-нічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і про-блема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу вченими, простежують-ся три основні підходи.

1. Російський, великодержавно-шовіністичний.  Його основи заклав автор «Київського  Синопсису» І. Гізель. Він стверджував,  що не було ніякого українського  народу, а завжди був єдиний  руський народ. Ці ідеї знайшли  подальший розвиток у працях  російських дворянських істориків  В. Та-тищева, М. Щербатова, М.  Карамзіна, С. Соловйова. Історія  Київської Русі трактувалась  ними як початковий етап істо-рії  Росії. Російський історик М.  Погодін стверджував, що після  розпаду Київської Русі населення  Наддніпрянщини перейшло на територію  Центральної Росії і згодом  утвори-ло Московську державу.  Він навіть не помічав і  не хотів по-мічати існування  окремого українського народу.

Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської  Русі до історії України і примен-шувався  вклад українського народу в розвиток світової ци-вілізації.

2. Визнання спільного етногенезу  всіх трьох східно-слов'янських  народів. Ця концепція найчіткіше  викладе-на в «Тезах про 300-річчя  возз'єднання України з Росією»  (1954), де відзначається, що російський, український і біло-руський народи  походять від єдиного кореня  — давньо-руської народності. Ця  народність і створила давньоруську  державу — Київську Русь. За  цією теорією українці як на-ція  почали формуватися лише з  XIV ст.

3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його поля-гає в тому, що  український народ — автохтон, тобто такий, що з самого  початку свого виникнення проживає  на тій те-риторії, що й нині. Корені його сягають сивої  давнини, по-чинаючи з трипільської  культури (IV—IIIтис. дон.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських  народів, у тому числі й слов'янських.  Цієї думки дотримувались істо-рики  М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович.  Остаточ-но сформулював систему  історичних поглядів на етнічну  спадщину Давньоруської держави,  зв'язки між російським та українським  народами М. Грушевський. Він  заперечував, що історія українського  народу починається з XIV—XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Гру-шевський  бачив український народ цілком  сформованим ще в часи формування  Київської Русі, тобто в IX ст. В  «Ілюст-рованій історії України»  Грушевський простежує родовід  української народності з перших  століть нашої ери.

М. Грушевський наголошував, що прямими  спадкоємця-ми політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське  князівства. Інший український історик  С. Томашівський назвав Галицько-Волинське  князівство безпереч-но українською  державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населен-ня, що проживало  в межах сучасних кордонів України.

На думку деяких сучасних істориків, Давньоруська дер-жава була нестійким, нєцентралізованнм державним утво-ренням без єдиної праруської або давньоруської  народності. У Київській Русі одночасно  відбувався процес етногенезу трьох  братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької  зе-мель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (По-лоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав  претендувати на історичну спадщину Київ-ської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався  на території сучарної України, а  її основою ста-ло Середнє Подніпров'я  з Києвом, який був центром об'єд-нання  слов'янських племен і столицею держави1.

Етапи формування української нації

Українська нація формувалася  переважно як селянська. За переписом 1897 р. на території Наддніпрянщини 84% населення становили селяни. Статистичні  показники по західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії  засвідчують, що на 1900 рік 95% населення  тут займалося сільським господарством  і лише 1% був зайнятий у промисловості. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через індустріалізацію все більшої  ваги набуває робітництво. За даними всеросійського перепису 1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад 4/5 були місцевими  уродженцями, більше половини з них  визнавали своєю рідною мовою  українську. За даними того ж таки перепису, понад 100 тис. осіб, які говорили українською  мовою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді таких капіталістичних  підприємців було ще більше, бо багато з них записували своєю рідною мовою російську. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Демченків, Алчевських.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.

Консолідації української нації  сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно  впливала на культурно-національне  життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні  виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні  — "Молот", "Друг", "Життя  і слово". Широкі кола освіченої  громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у  світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Консолідуючим чинником становлення  української нації виступала  рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців. Великого значення набули наукові праці  з історії та граматики української  мови Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Розширювали  сфери вживання української мови й двомовні словники. Уже на початку XX ст. у світ вийшов упорядкований  Борисом Грінченком чотиритомний словник  української мови. Та найбільше сприяла  розвитку української літературної мови художня література. Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький  та Леся Українка, Павло Грабовський  та Іван Франко не тільки творили літературну  мову, а й гуртували народ. Але  на цьому шляху доводилось долати багато перешкод. На початку XX ст. 3/4 українського населення було неписьменним; українство перебувало під гнітом економічних, політичних, соціальних, національних та інших проблем.