Правове регулювання:поняття, мезанізм, ефективність

     У зонах неінтенсивного правового регулювання необхідно виділити два якісно різних випадку:

     а) випадок існування таких ділянок громадського життя, які вимагають правового регулювання, які реально, фактично ще не врегульовані або недостатньо врегульовані в правовому ладі;

     б) випадок, коли громадські відносини такі, що вони і не потребують інтенсивного правового регулювання (що характерний для суто особистих, родинних відносин, де, по влучному вираженню одного з вітчизняних правознавців, закон нерідко скромно мовчить).

     Надзвичайно інтенсивне або недостатньо інтенсивне правове регулювання може настати через суб'єктивні причини, перш за все через надмірну або, навпаки, недостатній законодавчій діяльності компетентних органів, помилкових в цій області рішень. Але в той же час треба враховувати, що ступінь інтенсивності правового регулювання залежить від його предмету, інших факторів. Є громадські відносини, які потребують правового регулювання, але в “м'якому”, переважно диспозитивному (це властиво правовому опосередковуванню відносин в цивільно-правових операціях).[16,136]

     І от вирішення ряду питань, не лише такого загального (і це було вже показано раніше), як соціальна сила суб'єктних прав, але і більш конкретизованих, наприклад про співвідношення юридичних дозволів і юридичних заборон, значною мірою залежить від того, яка перед нами зона: зона інтенсивного або ж неінтенсивного юридичного регулювання.

     У зонах інтенсивного юридичного регулювання, де існує детальне, без явних, у всякому разі, значних “порожнеч” правове опосередковування поведінки всіх учасників громадських відносин, і тим більше там, де в цьому регулюванні переважають імперативні елементи, - в таких зонах не лише чітко, рельєфно виділяються конкретні суб'єктивні права, знаходячи суттєвий зміст, але і юридичні дозволи і заборони, великою мірою наближені, щільно “притиснуті” один до одного. Ось чому тут, наприклад, надання обличчю відомої міри дозволеної поведінки (суб'єктивного права) в принципі може відбуватися за рахунок звуження юридичних заборон. Отже, в цих зонах діє принцип зворотного, “дзеркального” відображення - відсутність заборони з великою часткою ймовірності свідчить про наявність з даного питання юридичного дозволу (хоча воно і тут потребує прямої нормативної регламентації).

       Інша ситуація в зонах, де такого інтенсивного юридичного регулювання немає, де, отже, існує юридично “розряджений” простір. Тут не тільки зовсім не обов'язкове відособлення конкретних суб'єктивних прав (незрідка досить спільних юридичних дозволів), але і самі юридичні дозволи і юридичні заборони роз'єднані, віддалені один від одного, їх регламентація поки (або постійно) походить відособлено. У таких зонах відсутність, наприклад, юридичного дозволу зовсім ще не говорить про те, що з даного питання існує юридична заборона.

     Механізм  правового регулювання  як наукова категорія

     Відмінна  риса правового регулювання  полягає в тому, що воно має свій, специфічний механізм. Найбільш спільним чином механізм правового регулювання може бути визначений як узята в єдності система правових засобів, за допомогою якої забезпечується результативна правова дія на громадські відносини.

     Як  і поняття правового регулювання, поняття його механізму в рамках правознавства є важливою загальнотеоретичною категорією. Воно дозволяє не не лише зібрати разом явища правовій дійсності, пов'язаних з рішенням життєвих ситуацій (норми, правостосунки, юридичні акти і ін.), і змалювати їх як цілісність (це досягається і за допомогою поняття “Правова система”), але і представити їх в працюючому, системно-впливаючому вигляді, А звідси - висвітити специфічні функції, які виконують ті або інші юридичні явища в правовій системі; показати їх зв'язок між собою, їх взаємодія.[11,95]

     Головне ж – це те, що тут перед нами - один з найважливіших проявів логіки права. Саме тому, що позитивним правом є область повинності і одночасно можливостей, “заряджених” необхідність їх реального втілювання в життя, вишиковується послідовний ланцюг правових засобів, покликаних крок за кроком, з невблаганною неухильністю здійснити такого роду необхідність. Цей ланцюг, початковою ланкою якого є юридичні норми, цілком закономірно через саму логіку права завершується актами реалізації, коли спроможності (суб'єктивні права) і обов'язки, виражені в позитивному праві, стають фактами реального життя, “вирішує” дану життєву ситуацію.

     Механізм  правовогорегулювання охоплює комплекс фрагментів правової дійсності, що відносяться до догми прва, тобто комплекс послідовно зв'язаних правових засобів. В цьому відношенні він має інструментальний характер. 

     2.2. Основні ланки  механізму правового  регулювання 

     Під суворою інструментальною точкою зору в механізмі правового регулювання виділяються три основні ланки:

     1) юридичні норми - основа правового регулювання, коли на рівні позитивного права закріплюються в абстрактному виді спроможності, що типізуються, і необхідність певної поведінки суб'єктів;

    2) правові відносини, суб'єктивні  права і юридичні обов'язки, що перекладають за наявності конкретних життєвих обставин (юридичних фактів) абстрактні спроможності і необхідність на плоскість конкретних, адресних суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, і отже, - що переключають правову енергію юридичних норм на рівень конкретних суб'єктів - носіїв права і обов'язків;

     3) акти реалізації права і обов'язків, відповідно до яких настає запрограмований в позитивному праві результат в житті суспільства, вирішується ситуація (справа).

     До  процесу правового регулювання  на завершальній його стадії (а у  ряді випадків і при виникненні правостосунків) може приєднається і четверта ланка - індивідуальні розпорядження - акти вживання права.

     Застосування права

     Це  владна індивідуально-правова діяльність, яка спрямована на вирішення юридичних справ і унаслідок якої в тканину правової системи включаються нові елементи – владні індивідуальні розпорядження. Типовий зразок – це судове рішення із суворо установленим порядком і терміном його виконання.

     Забезпечуючи  проведення в життя юридичних  норм, підкріплюючи їх владність своєю (для даного конкретного життєвого  випадку) владністю, індивідуальні розпорядження володіють юридичною силою, можуть бути критерієм правомірності поведінки, умовно кажучи, джерелом юридичної енергії. Саме у даній якості вони не лише виконують правозабеспечувальну функцію: у них виражається індивідуальне піднормативне  регулювання громадських відносин, яке залежно від конкретних соціальних, політичних умов здібне або збагатити право, або деформувати його.

     Вживання права - це другий за значенням після правотворчості, а за відомих соціальних умов і не менш поважний чинник, що так суттєво впливає на правове регулювання, притому що впливає в самому ході, в процесі дії права на громадські відносини (хоча не упускатимемо з поля зору той негативний ефект, який може настати у випадках довільної індивідуальної регуляції).

     Застосування права - показник однієї з особливостей логіки права. Логіка права в своїй “зарядженій” на досягнення результату, на перетворення на реальність вираженого в позитивному праві “належного” і “можливого”, по своєму джерелу неабиякою мірою коренитися в силі державній владі. Але ця сила в матерії права набуває юридичного характеру, вона перш за все і виражається в тих особливостях засобів юридичного регулювання, які закономірно передбачають втілення норм права в правостосунках, а цих останніх – в акти їх реалізації. Тут дає про себе знати відомий автоматизм дії права, існування свого роду юридичної енергії. Але все таки при певних обставинах державна влада як би знову “вторгається” в процес правового регулювання, що і зумовлює  необхідність особливої (“четвертого”) ланки механізму правового регулювання, приєднання в механізм правового регулювання індивідуальних юридичних розпоряджень.

     Дуже своєрідною в цьому випадку стає співвідношення між такими явищами, як правотворчість і правозастосування. Якщо органи правотворчості закладають в правову систему загальні програми поведінки учасників громадських відносин, то органи вживання права в оптимальному випадку продовжують “справу”, почату правотворчістю. Вони покликані забезпечити проведення в життя юридичних норм, виражених в них загальних програм поведінки, конкретизоване їх втілення в реальних життєвих процесах з з врахуванням особливостей тієї або іншої конкретної ситуації.

     Відзначаючи визнане наукове і політико-правове значення поняття “Застосування права”, що втілює в собі ідею законності і в не меншій мірі, – логікові права, потрібно враховувати і інше. Дане поняття має і негативну сторону: охоплюючи “на рівних” індивідуально-правову діяльність всіх владних суб'єктів, воно затінює на даній ділянці правової дійсності правосуддя, яке грає в області права юридично органічну, грунтовну, якісно своєрідну, незамінну роль.

     Суть  питання тут полягає в тому, що владні органи, що відносяться до законодавчої і виконавчої гілок влади, повинні діяти суворий на підставі норм писаного права. Вживання права - це засновані на державно-владних повноваженнях правотворчих або адміністративних органів дії з втілювання юридичних норм в життя. І хоча тут є суттєві особливості залежно від своєрідності правових систем (перш за все, мова йде про системах загального прецедентного права англосакської групи), все ж таки у будь-якому випадку орган, що застосовує право, має справу з юридичними нормами писаного права, що діють, встановленими або прийнятими (санкціонованими) державою.