Лекції з "Політології"

3

Конспект лекцій

ОСНОВИ ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ

(Основні політичні категорії

в короткому викладі)

ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

Основні поняття та категорії: біхевіористика, інституціоналізм, закон, метод, прагматизм, політика, політологія, синергетика, субстанціональність, функція.

              Політологія це наука про політику, як про особливу сферу життєдіяльності людей, що визначаєтья владними відносинами, політичною системою суспільства, інститутами, принципами, та нормами, котрі регулюють взаємовідносини між людиною, суспільством і державою. Політика об‘єктивно виникла з вимог людей один до одного у ході вирішення протиріч, розподілу матеріальних і духовних благ, у процесі управління суспільством для досягнення спільної мети. У стародавній Греції політика визначалась як наука про управління державою, її ідейні цілі, правила управління. За висловом М.Вебера політика, судячи з усього, означає прагнення до влади або до впливу на розподіл влади , чи то між державами, чи в середині держави між групами людей які вона в собі має.(1). Політика проявляється у різних аспектах: як діяльність щодо змагання за владу, прийняття рішень, розподілу майна, висуванню цілей, соціального управляння, здійснення конкуренції інтересів і впливу на різні соціальні групи.

              Одна з важливих особливостей політики полягає в тому, що з одного боку вона існує з того часу, як склалась публічна влада і суспільство розділилось на тих, хто управляє і ким управляють, а з іншого – політичне життя в сучасному світі оптимально розвивається лише у демократичному суспільстві, яке визнає неспівпадання групових інтересів і допускає їх змагання у формі політичного суперництва.

              Предмет політології був визначений на міжнародному колоквіумі з питань змісту і структури політичної науки, який скликаний за ініціативою ЮНЕСКО в Парижі у 1948 році. Політологи з різних країн домовились про єдиний міжнародний стандарт у розумінні об‘єкта, предметного поля і межі політичної науки, який включає в себе такі компоненти:

1)       політична теорія (теорія політики і історія політичних ідей);

2)       публічні (державні) інститути (центральні, регіональні і місцеві, законодавчі, виконавчі, та судові). Їх структура і функціонування;

3)       політична участь і тиск громадян (партії, групові об‘єднання, громадська думка);

4)       міжнародні відносини (міжнародні організації і світова політика)(2).

Враховуючи особливе суспільно-політичне значення політології, Організація Об‘єднаних Націй з питань  освіти науки і культури (ЮНЕСКО) рекомендувала цю науку для вивчення у вищих навчальних закладах країн світу.

              Методи політології в загальному плані прийнято поділяти на три групи: загальнонаукові, соціально-гуманітарні, соціально-наукові.. Ці соціальні методи (з‘ясування залежності політики від суспільства), біхевіористичний (дослідження поведінки окремих особистостей і груп), інституціональний (орієнтує на вивчення політичних інститутів), порівняльний, прогностичний, методи емпіричного дослідження та інші.

З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ТЕОРІЙ У СВІТІ.

Основні поняття та категорії: аристократія, диктатура, зороастризм, легізм, макіавеллізм, поліс ,полісна демократія, природне право, раціональна бюрократія, революція, солідаризм, соціалізм, суспільний договір, східний гуманізм, тиранія.

              Ідейні джерела сучасної політичної доктрини - це політичні погляди і концепції мислителів минулого, які мріяли побудувати людське суспільство на нових справедливих засадах. Слід відзначити, що теорії минулого відображали не лише погляди їх творців, але також інтереси великих соціальних груп, соціально-політичну реальність в цілому. Критикуючи чи виправдовуючи існуючі порядки мислителі прагнули ощасливити все людство. Тому кожен з них вніс щось цінне чи важливе для політології.

              На першому етапі становлення держави, коли знання про її витоки ще не були узагальненні, їхньою основною формою були політичні міфи. В останніх виникнення влади пов’язується з богами.

              З накопиченням знань про політичне життя суспільства міфологічне тлумачення сутності останнього поступово раціоналізується. Цей процес знайшов своє відображення у формі зороастризму, якій у ІІ ст. до н. е. був дуже поширений у Стародавній Персії. Згідно з цим вченням виправдовувалася практика східного деспотизму, одноосібної влади правителя. Елементи східного гуманізму ми знаходимо у вченні Конфуція, ідеології легізму. Старокитайський мудрець Лао-дзи засуджував гординю, проповідував середній достаток і поміркованість. Конфуцій основну увагу і головні зусилля спрямовував на вироблення еталону вищої моралі, притаманної ідеально досконалій людині: “Якщо народу вистачить урожаю, государ не опиниться в злиднях” ( 79,  С 74-75).

Аналізуючи античну спадщину слід відзначати такі основні цінності: феномен полісу, принципи республіканізму та договірного походження держави, ідеї тахісу та імперії.

Перше докорінне реформування суспільства в історії людства пов‘язане з визначним діячем античності Солоном (близько 638-559 рр. до н.е.). Найбільше благо він вбачав у поєднанні закону і порядку, на зміну управлінню шляхом насильства пропонував управління шляхом злагоди, кожен громадянин повинен мати право на власність, керівні органи повинні бути виборними, політичне безладдя можна усунути через розподіл влад. (79, с.84-86).Античний філософ Платон первинною вважав політичну владу що до існуючих у суспільстві правових відносин, засуджував демократію, зводячи її до влади натовпу, нездатного управляти; вбачав необхідність у зміцненні приватної власності і усуспільненні її в державі ( 56, С.561-563). Аристотель схилявся до конституційної республіки, якою управляють ті, хто здатний з‘єднувати свободу з порядком, фундаментальним принципом політики вважав принцип рівноваги, заперечував ідею усуспільнення майна: “Люди зацікавлені насамперед тим, що належить особисто їм; менше турбуються вони про те, що є спільним.” (4, с.421).

              Уже в надрах середньовіччя зароджується політична парадигма, що джерелом влади є народ, звичайно не весь, а його “краща” частина. Ї виразником став Марсилій Падуанський. Вперше політику як автономну сферу виділив Нікколо Макіавеллі, що дослідив типи держави, програми її побудови та засоби реалізації політичної мети.

              На межі середньовіччя і нової епохи зароджується ідея укладення громадського договору у працях Томаса Гоббса. На думку Гоббса, держава виникає на основі суспільного контракту – договору між людьми, який у повсякденному житті набуває юридичної форми, засвідчує їх згоду визнати політичну владу. ( 75, с.174).

              Епоха нового часу породила цілу систему політичних концепцій, у яких обгрунтовуються принципи демократії, як форми влади і державного устрою; принципи суспільства  соціальної справедливості із частковим узагальненням засобів виробництва;  принципи консерватизму, що грунтувалися на збереженні дрібного товаровиробника і принципи лібералізму, що проголошували повну свободу особистості і її підприємницької діяльності.

              Так концепцію людської свободи започатковує Джон Локк, який вбачає джерело влади у суспільному договорі: “Природний стан є станом свободи, в якому кожен сам розпоряджається собою і своїми вчинками як йому завгодно”. ( 47, с.423 ). Французький просвітитель Шарль Монтеск‘є стверджував, що ефективна держава зможе функціонувати тоді, коли влада в державі буде розділена на законодавчу, виконавчу і судову. (79, с 188.). Період французької буржуазної революції підштовхнув до життя і теорію консерватизму (Жозеф де Местр, Густав Гюго), яка основувалась на ідеї збереження існуючого ладу, сформованого на вікових історичних традиціях людства заперечення права більшості над меншістю, впевненості у тому, що суспільство є цілісний організм і його недуги треба усувати поступово.

              У новітню епоху формується цілий ряд політичних концепцій, які складали основу політичної боротьби ХХ століття. Це політичні і економічні вчення К.Марка, що стали джерелом розвитку соціалістичної ідеології, яка спиралась на класову боротьбу, диктатуру трудового класу, спільну власність: “… як для масового походження комуністичної свідомості так і для досягнення самої мети необхідне масове зцілення людей, яке можливе тільки в практичному русі, в революції.:” ( 46, с. 253.). Маркс і Енгельс запропонували суспільство, де зникає конкуренція, класи, при виробництві і розподілі необхідних життєвих благ відпадає приватне привласнення. Ці ідеї були підтримані В. Леніним в Росії. Але марксова теорія стала теоретичною основою і соціал-демократії, що проголошує мирні шляхи соціального процесу і справедливості. (Е. Бернштейн, К. Каутський).

              Так Е. Бернштейн вважав, що неможливо переплигнути через найважливіші етапи розвитку народів, тому найближчими цілями робітничого руху є боротьба пролетаріату за економічні і політичні права, розширення демократичних прав у суспільстві, аце процес тривалий. К.Каутський визнавав єдність розвитку природи і суспільства,  у центрі уваги ставив принципи життя не індивіда, а колективу, спільноти.

              Цінними для політичної науки є концепції  М.Вебера, який грунтовно охарактеризував сферу політики і політичних процесів. Він обгрунтував основні закономірності розвитку суспільства і капіталізму, як природного закономірного етапу цього розвитку. Заслугою Вебера є вчення про легітимну владу, концепція “раціональної бюрократії”, системна методологія політичної науки. ( 15 ).

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ.

Основні поняття та категорії: віче, народництво, націоналізм, національна держава, націонал – комунізм, український лібералізм, ради, федералізм.

Зародившись разом з державою і правом політична думка Київської держави розвивалась під впливом політично-правової думки Візантії, що знайшло своє відображення у двох концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша - “богоугодного володаря ” (династичного панування), друга - концепція князівського одновладдя.

Із занепадом Києва виникло два напрямки слов‘янської державності: північно-східний і південно-західний, який проіснував з початку ХІІІ до середини ХІV ст. у вигляді Галицько-Волинської держави. Проте це не означало повного припинення існування української політичної думки. Про це свідчать соціально-політичні погляди Ю. Дрогобича та С. Оріховського. Перший опрацював політичний прогноз розвитку політично-суспільного життя в Західній Європі на 1183 р., другий одним з перших у тодішній Європі розробив ідею природного права, дав так звану “піраміду влади” у польському королівстві (8. С.48.).

Пізніше ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, викликали стійку тенденцію до церковної унії, що дала поштовх до появи досить чітких політичних концепцій. Цінним політичним досвідом для України є політичні ідеї і особливості політичної влади української козацької держави, конституція П.Орлика, яка підтвердила військово-демократичний устрій держави. Ця конституція грунтувалася на ідеї поділу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада мала належати Раді, членами якої були полковники зі своєю старшиною, виконавча - гетьману. Генеральний Суд мав незалежне право карати або милувати. Конституція була перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її в один ряд із найцікавішими пам‘ятками політичної думки тогочасної Європи.

З початком національного відродження (І пол. ХІХ ст.) розвивається політична активність в Україні, що привела до оформлення широкої політичної та соціально-економічної програми боротьби за визволення українського народу.

Ідеями лібералізму пронизала політична концепція М.Драгоманова. Він створив концепцію суспільства, що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинутих особистостей. Досягнення цього ідеалу мислитель бачив в утвердженні федералізму з максимальною децентралізацією влади та розвитком     самоврядування. Драгоманов перший серед українських учених поставив національну свободу у безпосередню залежність від політичної свободи і рівня освіченості людей, вважав, що в національно-визвольній боротьбі допустимі лише мирні засоби (30.).

Значний інтерес становить аналіз української політичної думки початку ХХ ст. Національна революція 1917-1920 рр. спричинила декларування нових правничо-політичних документів - Конституції УНР, Тимчасового основного закону ЗУНР, низки праць українських політичних діячів (М. Міхновський, М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Донцов та ін.). Міхновського вважають одним із головних авторів конституційного проекту під назвою “Основний Закон “Самостійної України” Спілки Народу Українського, який був  складений групою членів Української народної Партії. В його основу покладена ідея повної самостійності України.

              М. Грушевський, глибоко розробляючи політичну спадщину українського народу, визначає основні шляхи політичного розвитку України. Він завжди підтримував ідею федералізму, добробут нації пов‘язував з потребою упорядкування усіх сторін суспільного життя: політичних, економічних, фінансових; Рівень розвитку демократії вчений вимірював не тим, як закон захищає інтереси більшості., а тим, як закон захищає меншість.

              Родоначальником українського націоналізму вважається Д. Донцов. Він запропонував ідею “чинного” націоналізму, тобто певне звання, “чин”, який мусить поєднувати, інтегрувати в собі будь-яку подію чи процес з розвитком революції. До рівня позитивних явищ він відносить ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення “нової людини”, яка б горіла релігійною любов‘ю до своєї нації, яка б визнавала моральним лише те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростання. (29).

              Для історика і мислителя В. Липинського характерна монархічно-консервативна державотворча концепція. Нація у Липинського – це всі громадяни, що складають населення держави, українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на грунті етнокультури і національної самосідомості, вони повинні згуртувати всі народи в одне ціле. (43).