Лекції з "Політології"

- рівня соціалізації сім‘ї, мікроколективу, трудового колективу;

- впливу засобів масової інформації, діяльності політичних партій та громадських організацій.

Політична поведінка особи розрізняється за такими формами: активність, пасивність, індиферентність. Аналізуючи ці форми можна виділити їх види за направленістю. Так активність може проявитися у рамках існуючого законодавства із дотриманням принципів гуманності і загальноприйнятих норм моралі. Але крайні погляди і дії, що проявляються через агресивність, войовничість, насильство, заклики до силових методів боротьби проявляються через екстремізм.

Пасивність та індиферентність має такі види:

1.        компетентні спостерігачі цікавляться політикою, розуміючи її значення, але не прагнуть брати в ній участь;

2.        компетентні критики відрізняються від вище названої категорії тим, що їхнє ставлення до здійснення влади чи взагалі політики є категорично негативним;

3.        пасивні громадяни, які ставляться негативно чи нейтрально до здійснення влади і не цікавляться політичними справами, хоча бувають про них добре інформовані. (їхня інформованість може грунтуватися на тому, що як громадяни вони вважають себе зобов‘язаними набути певних знань про політичне життя).

4.        аполітичні й відчужені – це люди, які категорично відкидають особисту участь у політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають (вони живуть наче за рамками політичної системи).

Особа – первинний суб‘єкт політики, наділений можливостями участі у політичному житті, впливу на владу. Ставлення людини до політики може набувати різних форм політичної поведінки. Але саме політична активність індивіда, його соціальна зрілість може сприяти стабілізації політичних процесів у суспільстві.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА.

Основні поняття та категорії: масові організації, неформальні об’єднання, політична влада, політичні партії, політична система, політичні організації, самодіяльні організації, трудовий колектив.

              Політична система – це сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності і свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявити свої інтереси, потреби і суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення.

              На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягаються у тому, що:

-          по-перше, вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;

-          по-друге, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішньо політичну зокрема;

-          по-третє, визначає і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;

-          по-четверте, забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;

-          по-п‘яте, сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;

-          по-шосте, формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.

У політичній науці існують різні підходи до визначення суті політичної системи. Т. Парсонс дійшов до розгляду суспільства як досить складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної та духовної. Д. Істон показав політичну систему як організм, який саморегулюється: розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять зовні, тобто команди. Відповідно є вхід і вихід. На вхід з оточуючого та культурного середовища надходять імпульси – вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні ідеї, спрямовані на реалізацію цих рішень. Згідно з Г. Алмондом і загальним для всіх визначень терміну політичної системи є асоціація її з фізичним примушенням у суспільстві, яке закріплено законодавчо. Отже, на перший план необхідно висувати цільовий, поведінковий аспект різних структур, які входять до політичної системи.

              У відповідності з марксистським підходом політична система тісно пов‘язана з типом суспільно-економічної формації.

              Структура політичної системи будь-якого суспільства включає державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об‘єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою основою і політичною ідеологією. У вітчизняній політології у політичній системі виділяють ряд структурних рівнів:

-          інституціональний (держава, регіональні та місцеві органи самоуправління, партійна система, виборча система, політична культура);

-          процесуальний (характер групових і масових суб‘єктів політики);

-          інтеракціоністський (сукупність форм взаємодії: співпраці, консенсусу, конкуренції, конфлікту).

Політична система виконує ряд функцій, які доцільно розглядати у двох рівнях: як елемента суспільства і функції всередині самої політичної системи.

У першому рівні виділяють такі функції:

-          регулююча здатність (полягає в управлінні, координації поведінки індивідів і груп);

-          видобувна здатність (полягає у спроможності видобувати необхідні для функціонування економічні, фінансові, політичні ресурси);

-          розподільна здатність (пов‘язана з розподілом благ послуг окремим особам чи соціальним групам);

-          реагуюча здатність (покликана “відповідати” на вимоги, побажання, очікування, що надходять на вхід політичної системи);

-          символізуюча здатність (пов‘язана з потребами легітимності і суспільної підтримки).

Другий рівень функціонування політичної системи віддзеркалює те, що відбувається у ній самій:

-          функція формотворчості (підготовка правових документів);

-          функція застосування правил (приведення законів у дію);

-          функція контролю за виконанням правил, рішень;

-          функція політичної комунікації (розповсюдження і передача політичної інформації);

-          функція збереження і адаптації системи.

Виходячи із суті, структури і функцій політична система має певну систему типів, класифікація яких досить різна у політичній науці.

М.Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на підставі традицій, харизми і легітизму. Г. Алмонд виокремлював англо-американську, континентальноєвропейську, тоталітарну і доіндустріальнру системи. Дж. Коулмен – конкурентну, напівконкурентну, авторитарну системи, а Д. Елтер – диктаторську, олігархічну, опосередковано-представницьку і пряму представницьку системи. (7. с.88).

К. Гаджієв запропонував класифікацію політичних систем за різними напрямками:

-          рабовласницький, феодальний, капіталістичні;

-          патріархальні, традиційні, раціоналістські;

-          колективістські, індивідуалістські;

-          диктаторні, ліберальні;

-          тоталітарні, демократичні.. ( 18)

Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та формами управління:

1)       ліберальні демократії;

2)       комуністичні системи;

3)       традиційні політичні системи (які управляються олігархією і визначається нерівномірним розподілом матеріальних благ);

4)       політичні системи, що переживають період становлення;

5)       авторитарно-консервативні.. ( 8 )

Більшість сучасних політологів виділяють три типи політичних систем:

1)       англо-американський тип;

2)       тоталітарний;

3)       контенитально-європейський.

              Політична система – це система відносин, ідей, інститутів, політичних і правових форм, пов‘язаних із формуванням і здійсненням влади та управління. Вона забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства й саме його існування як єдиного цілого. Забезпечити становлення і розвиток політичної системи можна завдяки глибокій і всебачній демократизації суспільного життя, розбудові громадянського суспільства, правової соціальної держави. Такі підходи забезпечать можливість входження політичної системи держави у сучасну структуру світового співтовариства.

ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА.

Основні поняття та категорії: адміністративний порядок, держава, державний апарат, державний устрій, закон, конституція, конфедерація, монархія, правова держав, республіка, соціальна держава, соціально-правова держава, унітаризм, федерація.

Найважливішим компонентом будь якої політичної системи є держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві. І в теоретичному розумінні, і в буденній свідомості, і в дійсному житті такі явища як держава, влада і політика ототожнювалися аж до кінця ХІХ століття. Розуміння держави є однією із найскладніших проблем світової політичної думки.

Мислителі попередніх епох шукали шляхи оптимального управління суспільством і приходять до висновку, що держава є похідною від потреб її громадян. “Безперечно, розвинене, могутнє  суспільство – і могутня держава, але вона не повинна бути всесильною, стояти над суспільством, панувати над громадянами, які в ньому живуть” – відзначив Аристотель. ( 79. с96.).

“Держава є сукупною особою”, за дії якої зробила себе відповідальною шляхом обопільного договору величезна кількість людей з тим, щоб ця “особа” могла використовувати силу і засоби цих людей для їх миру і захисту так, як вважатиме необхідним” – Томас Гобс ( 79 с.174)

У новітні часи склалося три підходи до дослідження держави. Перший - політико-філософський і політично-науковий, при якому держава розглядається як засіб вирішення «спільних справ», регулювання відношень між інститутами влади і народом, а також як засіб, що забезпечує політичне життя народу. Другий - класовий, відповідно держава розглядається як  результат розподілу суспільства на класи. Згідно  з марксовою теорією держава є машиною для пригноблення одного класу іншим. Третій - правовий і організаціонно-структурний, держава у першу чергу розглядається як юридична структура, джерело права і закону, який організовує життя суспільства і діяльність самої держави.

              Сучасний рівень знань дозволяє зробити висновок про те, що на процес формування держави впливають такі основні  фактори: суспільний розподіл праці, виникнення приватної власності, поглиблення експлуатації класів, суттєві зміни у відтворенні самої людини. Формування держави - довгий процес розпаду первинного самоуправління і становлення державних інститутів і проходив він під впливом різних, не лише внутрішніх, а й зовнішніх факторів. Відповідно виділяють ряд способів:

1.              Класичний - соціальні, класові по характеру зміни в суспільстві,  загострення протиріч без зовнішніх стимулів (грецька антична держава).

2.              Вторгнення народу з організованою державністю (наприклад, захоплення болгарами слов’янських земель на Балканах).

3.              Реальна загроза вторгнення, яка прискорює формування держави при наявності внутрішніх передумов (виникнення Київської Русі при наявності візантійської загрози).

5.        Діалог із суспільствами, які мають досвід державності (вплив Риму на Західноєвропейські регіони).

В новітній політичній науці існують різні підходи до визначення держави. М. Вебер визначає такі основні характеристики держави: наявність адміністративного порядку, на який орієнтуються дії адміністративного апарату; примусовий характер даних дій; поширення їх на певну територію; монополія легітимного застосування насильства. Іспанський політолог Саністебен визначає державу як політичну спільноту, складовими елементами якої є територія, населення та влада. (60. с285.).

.Для сучасної держави характерні такі  основні ознаки:

-державний апарат, який займається  управлінням суспільством, охороною його економічних і соціальних структур;

-насильницька монополія влади, яка розповсюджується на усіх жителів держави;

-особливе право видавати обов’язкові для всіх закони і розпорядження;

-державно-організована територія, недоторканість якої гарантують інститути влади, особливо армія;

-право реалізувати зовнішню політику в усіх сферах міжнародних відносин;

-монопольне право назначати обов’язкові  для всіх податки і формувати державний бюджет.

              Отже, держава – це багатоаспектний інститут, який виступає і як особливий апарат управління суспільством, і як асоціація всіх членів суспільства розташованого на певній території.

Держава виконує ряд функцій, які поділяються на внутрішні та зовнішні.

              До внутрішніх функцій держави належать: