Лекції з "Політології"

Характер політичної поведінки залежить також від ряду зовнішніх регуляторів:

-          роль – це формальні рамки поведінки, яку зазначає для себе учасник політичної дії;

-          статус, чи сукупність можливостей для даного суб‘єкта моделей, типів політичної поведінки, функцій, якій він готовий взяти на себе в політиці;

-          не належать до групи , соціальної чи політичної спільності.

Конкретизуючи політичну дію, доцільно розглянути типи політичної участі:

1.        Електоральна поведінка – участь в виборах, на яку впливають різні фактори: стать, вік, конфесійна орієнтація, особливості первинної соціалізації.

2.        Активістська політична участь у рамках діючого законодавства під керівництвом організованих громадських об‘єднань та партій чи в їх складі, які направлені на захист і підтримку владних структур

3.        Форми протесту: мітинги, демонстрації, маніфестації забастовки, пікетування, масові і групові насильницькі акції. Причиною форм протесту є депривація – це стан незадоволення, визначений розбіжностями між реальним і очікуваним станом в суспільстві, до якого прагне суб‘єкт.

До насильницьких форм відносяться тероризм – це опозиційна діяльність екстремістських організацій чи окремих особистостей пов‘язана із застосуванням насильства.

Існують різні види політичного тероризму:

а) за ідеологічною організацією: правий (неофашистський, авторитарний) і лівий (революційний, анархістський);

б) за терористичними цілями: культуротворчий (стимулює суспільну свідомість за допомогою кривавих акцій), раціональний (засіб політичної участі), ідеологічний (діє на всю політичну систему);

в) релігійний тероризм.

              До методів тероризму відносяться: убивство політичних діячів, викрадення, погрози, шантаж, організація вибухів, захоплення заложників, провокація збройних сутичок.

              У реальному житті активна участь людини в політиці, особливо у вигляді прямої дії, приводить її не тільки до організованої сили (партія, рух), але й до неорганізованого натовпу, маси.

              Основними рисами натовпу:

а) статистичність – маса не є цілісним утворенням;

б) стохастичність – випадковість, неупорядкованість відносин, межі мас розмиті;

в) ситуативність – її характер повністю визначається місцем, часом причиною утворення, видом діяльності чи спілкування;

г) різнорідність складу;

д) аморфність – відсутність внутрішньої організації, структури;

е) анонімність – члени маси не відкриваються один перед одним ніякими індивідуальними властивостями.

              У індивіда у натовпі може проявитися схильність до свавілля, буйства, люті. Опозиційні сили, що рвуться до влади, можуть використовувати натовп як засіб боротьби. За певних обставин лють натовпу може обернутися проти тих, хто давав їй наказ або провокував на певні дії.

              Важливо також враховувати, що досить строкатою і неоднозначною є поведінка політичних лідерів. Умовно їх поведінку можна розділити на творчу і продукуючу; негативну і руйнівну.

              До першої групи відносяться такі типи політичної поведінки:

а) фанатичний – діяльність, зумовлена беззаперечною вірою в ідею, політичну ціль;

б) соціально-орієнтований – прагнення досягти задоволення потреб власного соціального оточення, стану, нації;

в) гегемоністський- політична активність, як необхідність існування, стан душі, самоціль.

              До негативної, руйнівної грипи можна віднести такі типи:

а) пароноїдальний – постійна жадоба влади, управління іншими людьми, підозрілість та непередбаченість;

б) демонстративний – постійне бажання загальної уваги, публічного схвалення дій, непослідовність і некритичність у ставленні політика до своїх вчинків;

в) компульсивний – консервативний, дріб‘язковий, догматичний, коли політики не здатні іти на компроміс;

г) депресивний – песимістичний підхід до усіх питань, відсутність лідерських якостей;

д) шизоїдний – характеризується практично повною неучастю у конкретних подіях, відсутність будь-якої ініціативи і відповідальності, небажання працювати рухатись в перед.

              Політичній участі протистоїть такий тип поведінки як абсентеїзм – це ухилення від участі у політичному житті, втрата інтересу до політики. Головний фактор, що обумовлює абсентеїзм – домінування у особистості норм субкультури при витісненні загально прийнятих норм культури. В результаті світ за межами особистості стає їм чужим. Втрата інтересу до політики може бути викликана і високим рівнем задоволення особистих потреб, і відчуттям власної нездатності вплинути на хід подій.

              Соціально-психологічний стан, що блокує політичну поведінку є аномія – ситуація зникнення, руйнування норм, що регулюють і направляють політичну дію, її компонентами є:

-          безвладність, коли власна поведінка суб‘єкта не визначає ходу подій;

-          беззначимість – ситуація, коли губляться орієнтири віри і ця найважливіша основа дії зникає;

-          відсутність норм – переконання, що тільки поведінка, що не підтримується іншими, може сприяти  досягненню бажаних норм;

-          ізольованість – відсутність поваги до цінностей, що панують у суспільстві;

-          самовідчуження – як реакція на нездатність впливати на події.

Отже, глибоке засвоєння особливостей поведінки , різних форм її прояву дає можливість критично оцінювати стан політичного життя у суспільстві, визначити місце конкретної особи у політичному процесі.

МОРАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ.

Основні поняття та категорії: закон, мораль, право, політична гра, політична етика, правоздатність, правосвідомість.

              Між політикою і мораллю існує як єдність так і відмінність. Політика пов‘язана з реалізацією основних інтересів суб‘єктів, з проблемою власності та влади. У ній домінують прагматичні моменти: доцільність, ефективність , вигода. Оскільки політика спирається на закони, то вона прагне до інституціаналізації, до закріплення влади за допомогою державних інститутів

              Мораль також пов‘язана із реалізацією інтересів суб‘єктів, але її мета – узгодження їх інтересів на основі неінституційних норм і принципів, які існують у свідомості людей. Моральне регулювання здійснюється у діапазоні моральних цінностей добра, справедливості, людської гідності, честі, совісті. Мораль покликана забезпечити нормативне функціонування суспільства в глобальних масштабах і на тривалий час. Політика пов‘язана із конкретним і менш тривалим часом, вона може відображати тільки інтереси певних груп і соціальних суб‘єктів.

              У поглядах на взаємозв‘язок політики і моралі можливі дві позиції:

1)       “моралізація влади”, згідно з якою політика повинна здійснюватися у відповідності з мораллю та правом;

2)       чітке розмежування питань влади і питань моралі, визнання того, що політика є до певної міри “брудною справою”.

У ході історичного розвитку політичних ідей відношення до моралі в політиці також було не однозначне. Так у трактаті “Політика” Аристотель наголошує, що політика повинна виконувати морально-виховну функцію, а її метою має бути досягнення всезагального блага. Керувати людьми можуть лише ті, хто має чіткі уявлення про добро, совість, чесність, гідність людини. ( 4, с.467.).

І.Кант абсолютизував мораль. На його думку, людини є суб‘єктом моральної свідомості, а мораль – це відвалила суспільного договору, на грунті якого виникає держава. ( 34. с.14.).

Н.Макіавеллі вперше відокремив політику від моралі. У праці “Володар” зробив висновок про те, що правителі у своїй практичній діяльності керуються не нормами моралі, а міркуваннями політичної доцільності. Опорою законів та державної влади у Н. Макіавеллі постає армія, збройна сила, а не право чи справедливість. ( 45 с.372.). Г.Гегель також виступав із тезою про сумісність в політиці моралі та війни Він стверджував, що війна закономірна і необхідна, бо зберігає здорову моральність народів, а тривалий мир призводить до моральної деградації. Ф.Ніцше: благородні риси підлягають збереженню та розмноженню, а не благородні – знищенню. Він віддавав перевагу не моралі та праву, а силовим відносинам. Український філософ І.Франко розглядав моральність, духовну людину, як основу суспільного буття і відповідно розвиток і існування політики повинне витікати із принципів гуманізму і добра. ( 9. с.173.).

              В сучасній нації визначенням місця моралі у політиці займається політична етика. Вона вивчає моралі аспекти політичних рішень, типи, способи і форми їх реалізації. Політична етика займається такими нормами політики, як конституція, критерії легітимного управління, проблеми справедливості у відносинах на міжнародній арені та ін.

              До професійної етики у вузькому розумінні цього слова відносяться етика парламентської поведінки, електоральна етика. Політична етика стоїть на принциповій позиції моралізму, але вона повинна бути реалістичною у тому сенсі , у якому вона представляє фактичну мотивацію і структурні передумови політичної діяльності.

              Сучасна політична етика – це в значній мірі підприємницька етика, що орієнтується на конкурентне середовище і пов‘язана з готовністю вступати в гру. Ця етика “чесної гри”, яка включає кілька принципів:

-          гра повинна бути відкритою;

-          гра повинна передбачати рівність шансів;

-          гра повинна включати чіткі і обов‘язкові для всіх правила, порушення яких карається;

-          судді повинні бути незалежними.

Отже, сучасна політична мораль передбачає два основних принципи:

по-перше, політик залишається підприємцем – активним постачальником нових політичних ідей і рішень. Будь-якого політика спокушає перспектива стати політичним рантьє – жити на проценти від уже вкладеного політичного капіталу і запобігти ризику нових підприємницьких акцій;

              по-друге, політик не повинен прагнути замінити чесну політичну конкуренцію власною монополією, що може закрити дорогу новим претендентам.

              Політика також тісно пов‘язана з правом, законодавчою системою. Правові норми, які відображають політичні настанови, цілеспрямовано формують сфери суспільного життя, що їх вони регулюють, приводять у відподність з політикою держави.

              Разом з тим, політика і право у своїй взаємодії відіграють не однакову роль. Політика виступає більш рухомою і активною частиною надбудови суспільства. Вона органічно пов‘язана з економічним базисом і тому швидше, чутлівіше реагує на зміни, які там відбуваються. У той же час політика і право не автоматично реагують на зміни в економіці, вони виступають як саморегулюючі системи.

              Політика, втілившись у право, уже не тільки самостійно, а й за допомогою правових засобів справляє зворотній вплив на матеріальне життя суспільства. Саме в тому розумінні право є опосередкованою ланкою між політикою і економікою.

              Між політикою і правом існують і певні суперечності, які по-різному проявляються в умовах панування різних політичних режимів .Наприклад, в умовах тоталітарного режиму різко зростає першість політики, політичних закладів, що приводить до заперечення законності.

              Тісний зв‘язок політики і права обумовлює турботу політиків про стійкість, стабільність права як важливого фактора і передумови життєдіяльності політики. Тому для того, що б забезпечити в Україні розвиток демократичних принципів, формування громадського суспільства необхідно у політичній діяльності домагатися відповідності моральним критеріям і законності.

СУЧАСНІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ.

Основні поняття та категорії: деідеологізація, ідеологія, комунізм, консерватизм, лібералізм, ленінізм, неоконсерватизм, неолібералізм, неофашизм,  політична ідеологія, реідеологізація, соціалізм, соціал-демократія, фашизм, християнсько-демократична ідеологія.

Термін "ідеологія" вперше з’явився у кінці ХVIII - на початку XIXст. Французький філософ та економіст Десют де Трей назвав так науку про ідеї, їх виникнення та функціонування.

              "Ідеї правлять світом" - ця формула, запропонована французькими матеріалістами 18 ст. увінчала уявлення того часу про роль ідеї у житті суспільства.

Перший етап охоплює період теоретичних пошуків мислителів XVII-XVIII століття Суспільна думка цього періоду була пронизана оптимістичною вірою у суспільний прогрес, можливістю розвитку людського суспільства на розумній, гуманістичній основі.

              Другий етап пов’язаний із періодом XIX- початку XX століття. Тут з’являються різноманітні ліберальні та комуністичні концепції.

              Третій етап у еволюції поглядів на роль ідеології у розвитку та функціонуванні суспільства пов’язаний із XX століттям. На цьому етапі західні соціологи починають широко використовувати поняття "ідеологія" для позначення свідомості, яка виражає та обумовлює інтереси класів чи соціальних груп. Розуміння ідеології не однозначне, тому формуються різні теорії, що показують місце ідеології у суспільному житті.