Лекції з "Політології"

              Політичні ідеї розвитку політичної нації досить широко розроблялись у творах учених діаспори (Мацьків Т., Млиновецький Р., Оглоблин О., Олянчин Д., Пріцак О., та ін.). для цих досліджень характерна ідея незалежної України необхідність у поглибленому вивченні історичної і культурної спадщини української нації.

Можливості для розвитку української політичної науки знову відкрились лише після проголошення незалежності України 1991 року.

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА, ЇЇ ІНСТИТУТИ.

Основні поняття та категорії: авторитарність, автократія, авторитет, анархія, бюрократія, верховенство, відповідальність, влада, власність, демократія, олігархія, охлократія, парламентаризм, партократія, плутократія, політичні інститути, політичне панування, право, привілеї, примусовість, райтократія, ротація, суверенітет, технократія, тиранія, уряд.

Політична влада є одним з найважливіших видів влади, під яким вбачають реальну спроможність даного стану, групи, індивіда провадити свою волю у політиці і правових нормах. Вона характеризується соціальним пануванням і керівництвом тих чи інших станів, соціальних груп. Останні мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного, психологічного примушення, санкціоновані системою ідеологічних та правових норм.

Безпосередніми суб‘єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керівництва різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (такі, як координація, примушення, контроль, насильство, репресії тощо), обирають цілі і спосіб їх використання.

Виокремлюють п‘ять основних типів концепцій політичної влади, які мають принципові відмінності щодо тлумачення  суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації боротьби за владу:

1.        Марксистський, який розглядає проблему панування станів, насамперед через диктатуру пролетаріату, роль держави, співвідношення між становими і загальносуспільними інтересами у динаміці політичних процесів.

2.        Нормативно-формалістський вважає джерелом і змістом влади систему правових, соціальних та інших норм.

3.        Організаційний, який робить акцент на загальних функціях влади, що розглядаються як характеристики політичної системи в цілому (функціоналістські, структуралістські, солідаристські концепції тощо).

4.        Суб‘єктивістсько-психологічний, в якому основа і суть влади поєднується генетичними схильностями людей до агресії, володарювання, накопичення благ, формою самореалізації певного типу індивідів.

5.        Індивідуально-соціологічний, який базується на інтерпретації влади на основі гри індивідуальних інтересів суб‘єктів, суперечностей між свободою одних і обмеженням інших, укладення суспільних договорів тощо.

На нашу думку, аналізуючи суспільні явища, бажано використовувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної специфіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності..

Джерелом влади є політичне планування, яке набуває вигляду панування інтересу і має багато форм, однак основною з них є влада. Реальне панування і його владне оформлення це не одне й те саме. Реальне панування може виступати й не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу. Особливо це виявляється в період перехідного стану, коли нові політичні сили, котрі рвуться до влади, домагаються такої соціальної підтримки, яка послаблює соціальний фундамент існуючої влади, що часто призводить до безсилля формально функціонуючої влади. Панування може виявитися не тільки в реальному впливі на об‘єкт у владній чи довладних формах, представлених у вигляді владних інститутів чи рухів, які мають свої організаційні основи, а й користуватися іншими джерелами – авторитетом. Влада авторитету грунтується на повазі, довір‘ї, на визначеній правоти суб‘єкта. Реалізовується влада через посередництво насильства чи права. Насильство як основа реалізації політичної влади є уже історичною формою.

Правове ж забезпечення влади характеризується, насамперед, передбаченою законом можливістю учасника (носія влади) здійснювати певні дії або вимагати певних дій від іншого учасника цього правовідношення.

Політична влада має досить розгалуджену систему форм, які визначаються за основними носіями влади. Співставляючи два останні століття можна визначити ряд форм. Одні з них є уже історично вичерпаними, інші функціонують і в сучасних умовах:

1.        Аристократія – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій знатній меншості.

2.        Олігархія – політичне правління, коли політичне і економічне планування здійснюється невеликою групою економічних магнатів.

3.        Автократія – форма правління, що являє собою необмежену владу однієї особи.

4.        Тиранія – одноосібне панування, що встановлюється в наслідок насильницького захоплення влади.

5.        Деспотія – форма правління, що характеризується крайньою централізацією  й жорстокістю влади правителя, необмеженої законом.

6.        Теократія – форма правління, за якої політична влада належить духовенству, релігійній конфесії.

7.        Демократія – форма правління, що характеризуються формальною або фактичною участю народу в управлінні державними справами.

8.        Анархія – форма влади, яка заперечує державну владу.

9.        Охлократія – ситуація в державі, коли влада знаходиться під впливом натовпу, невизначена, неурегульована, не має визначеного курсу.

10.     Плутократія – форма влади найбагатших представників пануючого класу, які можуть бути пов‘язані із злочинним незаконним бізнесом.

11.     Партократія – форма правління, коли монополію на владу утверджує партійний апарат.

12.     Бюрократія – форма правління державою, коли влада концентрується в руках бюрократії – касти вищих урядовців.

13.     Технократія – форма правління, основана на владі технічної інтелігенції, пов‘язана з науково-технічним прогресом.

14.     Райтократія – форма правління, коли фактична влада належить засобам масової інформації, у першу чергу власникам мас-медіа.

Ефективність політичної влади залежить:

-          По-перше, від раціональності її “вертикальної” та “горизонтальної” структур. Вертикальна структура забезпечує владу з верху до низу і включає державні органи влади, місцеві органи влади. Горизонтальні структури влади формуються для вирішення конкретних управлінських рішень, є більш мобільними, включають місцеві органи самоврядування.

-          По-друге, від легітимності - суспільного визнання будь-якої дії, події чи факту діяльної особи. Легітимність призвана забезпечити підкорення, згоду, політичну участь без примусу. Виділяють такі види легітимності: ідеологічна, структурна, персональна.

Політична влада реалізує свої програми через досить широку структуру форм і методів діяльності, які пов‘язані як законними  так і формальними “тіньовими” інститутами влади.

До законних форм діяльності слід віднести прийняття законів, постанов уряду, проведення референдумів і всенародних обговорень, робота контролюючих структур (податкові комітети), органи внутрішніх справ та ін. До незаконних форм – підкуп посадових осіб, погрози, тиск на засоби мас-медіа, шантаж та ін.

Засоби політичної діяльності пов‘язані з суттєвими матеріальними витратами, тому їх розгортання залежать від рівня економічного розвитку суспільства, а спад економічного потенціалу держави закономірно збільшує вплив “тіньових” інститутів на владу.

Разом з тим влада має певну автономію, яка обмежується інтересами панівного стану, вимогами суспільної рівноваги, масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі.

Отже, політична влада – це система відносин у суспільстві, які залежать від рівня суспільно-економічного розвитку суспільства, інтересів панівних груп, історичних особливостей політичного розвитку, менталітету громадян, геополітичного впливу і рівня цивілізації суспільства.

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА.

Основні поняття та категорії: внутрішня політика, зовнішня політика, інтеграція, консенсус, політичне життя, політичний простір, політичний час, стабільність, стагнація.

              Політичне життя суспільства визначається як сукупність духовних, чуттєвих, емоційних та практичних форм політичного буття людини і суспільства, яке характеризує їх відношення до політики і участь в ній.

              Політичне життя досить динамічне. Політичне поле, в якому здійснюється життєдіяльність громадян суспільства, залежить від системи зв‘язків між державою і суспільством, між державою та індивідом або конкретною групою громадян. Тому політичне життя можна класифікувати за такими ознаками:

- за обсягом охоплення сфери: внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;

- за сферами прояву: соціально-політичне, національно-політичне, військове, адміністративно-політичне та ін.;

- за суб‘єктами політики: соціально класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне та ін.;

- за діяльністю політичних органів: парламетське, адміністративне;

- за формами організації: організоване, стихійне, слабоорганізоване;

- за рівнем здійснення: за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління, за адміністративно-територіальним поділом, на державному рівні, міжнародному рівні..

Найхарактернішою ознакою політичного життя є стабільність – це такий стан рівноваги політичного життя, для якого є характерним в основному сталість і збереження функціонування політичних інститутів, порівняно рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктів на якісні зміни у політичній сфері.

Якщо стабілізаційні процеси перестають діяти, то політичне життя вступає в смугу стагнації – це застій, згортання змін, окостеніння форм, розпад структур політичного життя, що призводить до припинення політичного розвитку. Об‘єктивно політична стагнація веде до політичної кризи, яка проявляється у політичній нестабільності – це стан політичного життя, який перебуває під постійним впливом різного роду соціальних та політичних катаклізмів, що ведуть до корінних якісних змін, до розвалу політичної стабільності.

Характеризуючи політичне життя у суспільстві необхідно виділити політичний простір (територіальні розміри, межі, форми організації, особливості керованості, комунікативності влади, зв‘язок центру з владою на місцях та ін.) і політичний час (це час політичних подій, особливостей геополітики).

              Політичне життя у суспільстві у першу чергу характеризується через рівень громадянської згоди, що заснована на єдності поглядів і схожості орієнтацій, яка досягається через консенсус, цілісність політичного життя, соціальну впорядкованість.

              Консесус розглядається як взаємна згода, спільність, погодженість позицій, збіг думок політичних суб‘єктів у процесі політичної діяльності і як принцип політичних відносин. На основі консенсусу за наявності у сторін розмаїття інтересів та орієнтацій відбувається політична консолідація.

Цілісність політичного життя досягається багатьма шляхами: узгодженням різних інтересів, інтеграцією різних форм політичної діяльності, врахуванням усіх суспільно-політичних зв‘язків та залежностей, досягненням відповідності політичних інтересів окремо взятого політичного суб‘єкта об‘єктивним потребам, інтересам суспільства.

Єдність політичного життя досягається внаслідок інтеграції, погодження політичних і усіх інших інтересів. Незалежність, самостійність будь-якого суб‘єкта політики в реалізації власних політичних і усіх інших інтересів за умов єдиного інтегрованого суспільства є відносною.

Основою утвердження організації політичного життя є соціальна впорядкованість.

Якщо ступінь соціальної впорядкованості знижується, то люди починають сприймати політику як хаос.

В сучасних умовах спостерігається активізація політичного життя, що спричиняється такими факторами:

- розширенням демократизації суспільних процесів, утвердженням демократичного політичного режиму;

- політичною активізацією особи;

- ростом політичної та правової культури;

- удосконаленням структури і функціонуванням політичної системи;

- утвердженням ринкових відносин в економічному житті;

- ускладненням соціальної структури суспільства;

- ростом інтелектуального потенціалу у політичній сфері.

ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС.

Основні поняття та категорії: агрегація, артикуляція, вибори, громадянська війна.

              Зміст політичного процесу складає сукупність дій суб’єктів політики щодо реалізації їх політичних інтересів. І насамперед інтересів, пов’язаних із домаганням, використанням утриманням влади. Поняття політичного процесу як динамічного політичного поля дозволяє виділить чотири його виміри: ідеальний, нормативний, інтеракціоністський (інтеракція - щоденна взаємодія людей), можливий: