Лекції з "Політології"

- перший вимір - система політичних ідей, які утворюють ідейно наповнену, політичну свідомість;

- другий вимір - взаємопов’язані ланцюги правил (норми, цінності, ідеали), які утворюють нормативний простір, політичні інструкції;

- третій вимір - взаємопов’язана система політичних дій, що складають інтеракціоністські виміри, а саме їх політичну організацію;

- четвертий вимір - сітка політичних інтересів (життєвоважливі політичні шанси, можливості, доступ до ресурсів), що складають вимір по шкалі можливостей.

              На кожному вимірі проходять зміни:

1) артикуляція, легітимація чи переформулювання ідей, виникнення чи зникнення ідеологій;

2) інституціоналізування, перегляд норм, цінностей, правил чи відмова від них;

3) створення, диференціація чи переформування каналів взаємодії, організаційних чи групових зв’язків, виникнення чи зникнення груп спілкування;

4) кристалізація, утворення чи перегрупування можливостей, інтересів, життєвих перспектив, підйом чи спад, розподіл і упорядкування політичних ієрархій.

              В усіх цих вимірах політичні процеси проходять і незалежно, і в тісному взаємозв’язку.

              Можна виділити основні типи політичних процесів: локально-регіональні і глобальні, стабільні і кризові, легальні і “тіньові”.

              У політичному процесі взаємодіють різні соціально-політичні і правлячі структури суспільства.

              Доцільно виділити фази втілення в життя тієї чи іншої функції політичного процесу:

1.Артикуляція індивідуальних та групових інтересів. Наприклад, об’єднання груп бізнесменів, профспілок.

2.Агрегація інтересів політичних партій; утворення політичних блоків.

3.Визначення політичного курсу, де інтегруючу роль відіграють представницькі і законодавчі інститути.

4.Реалізація прийнятих рішень, пов’язана з діяльністю виконавчих органів влади.

5.Стадія контролю з боку судового і конституційного нагляду.

              Визначну роль у політичному процесі відводиться активності людей, їх політичним діям. Ця активність пов’язана із характеристикою засобів, форм і методів політичної боротьби:

1) легальні і нелегальні (санкціоновані мітинги, демонстрації, пікетування, терор, путч, збройні повстання та ін.);

2)       насильницькі і ненасильницькі (громадянська війна, силовий утиск демонстрації, маніпулювання громадською думкою, бюрократичні методи регулювання);

3)       парламентські форми активності, пов’язані із функціонуванням органів представницької влади.

              У процесі політичної взаємодії можна виділити такі основні форми: конфронтація, нейтралітет, компроміс, союз і консенсус.

Конфронтація – це протистояння, боротьба різних соціально-політичних сил з протилежними принципами всередині держави, між різними соціально-політичними союзами і системами. Протистояння може бути як результатом існуючих в тій чи іншій соціальній системі протилежних економічних, політичних сил (пригноблені, безправні слої населення і правляча еліта) так і результатом діяльності протилежних за ідеологічними цілями суб‘єктів політичного процесу.

Компроміс – це згода між протилежними політичними групами з різними соціально-економічними чи ідейно-політичними цілями на основі взаємних уступок.

Консенсус – це етап згоди основних соціальних сил відносно розподілу влади, цінностей, статусів, прав і доходів у суспільстві, а також пошук і визнання взаємовигідного рішення, яке задовольняє усі зацікавлені сторони.

У рамках політичного процесу союз і нейтралітет виступають як протилежні форми дії. Союз – це об‘єднання, визначення спільних цілей, єдиних методів діяльності; нейтралітет - невтручання відсторонення від процесів, що відбуваються в іншій соціально-політичній системі чи політичному об‘єднанні

              Запропонована схема політичного процесу і його форм засвічує, що його важко відокремити від політичного життя, політичної діяльності, обмежити певним конкретними рамками.

              Політичний процес можна звести до двох основних напрямів:

- формування основ державності, що виражається в конституюванні, утворенні держаних і місцевих органів влади, стабілізації діяльності політичних партій і громадських організацій;

- організація управління і контролю в усіх сферах політичного життя держави: зовнішня, економічна, соціальна, культурна політика.

СУБ’ЄКТИ І ОБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ.

Основні поняття та категорії: держава, відкрите суспільство, закрите суспільство, еліта, елітаризм, клас, меритократія, нація, партія, політична апатія, політична бюрократія, політична індиферентність, політична кар’єра, політичний нейтралітет, політичні маргінали, політичне люмпенство, політичне об’єднання,  політична організація, політиканство, світове співтовариство, суспільний стан, суб’єкт політики, об’єкт політики, особа.

              Аналізуючи політичну сферу суспільства, дуже важливо визначатися з поняттям суб’єкти політики, під якими розуміють носіїв предметно-практичної діяльності у політичній сфері.

              Суб’єктом політики може бути особистість, організація або суспільна група, яка здатна творити політику і ініціювати суттєві зміни у політичних відносинах.

              Суб’єкти політики можна класифікувати за такими оцінками:

1.Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу: громадянське суспільство загалом; соціальні, етнічні, конфесійні групи; окремі особистості.

2.За соціально-становою приналежністю: стани, політичні еліти станів.

3.За соціально-професійною приналежністю: громадяни, які мають права і професійно не займаються політичною діяльністю; громадяни, які професійно займаються політичною діяльністю; громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті.

4.За належністю до організованих етно-конфесійних груп: етно-політичні об’єднання і рухи; конфесійно-політичні об’єднання і рухи.

5.За ступенем організованості: об’єднання, рухи; політичні блоки, фракції, угрупування тощо.

              З розширенням загально-планетарної інтеграції, загостренням глобальних проблем зростає роль таких суб’єктів політики, як світове співтовариство, міжнародні організації і блоки.

              Поряд з поняттям “суб’єкт політики”, існує у політології і поняття “об’єкт політики”. Об’єктом політики насамперед виступає влада. До неї прагнуть політичні сили, які відображають інтереси тих чи інших соціальних груп суспільства. Об‘єктом політики також є особа, соціальна група, організація, на які справляє вплив суб‘єкт політики.

              Слід відзначити притаманну всім їм ознаку - об‘єкти політики є одночасно суб‘єктами і навпаки. Пояснюється це реально існуючими у суспільстві факторами: по-перше, на суб‘єкт впливають різні соціально-економічні відносини і це перетворює його у об‘єкт політики; по-друге, у своїй діяльності суб‘єкт політики зустрічає не лише підтримку політичних сил, а й протидію інших суб‘єктів, що теж проявляють активність, – за таких умов суб‘єкт теж перетворюється в об‘єкт політики.

              Значна роль у класифікації суб‘єктів політики відводиться політичній еліті, яка є частиною великої політичної групи, усвідомлює свої інтереси, власну специфічність. Еліта певною мірою організована, диктує, в наслідок цього, способи і умови реалізації інтересів своєї групи.

              У політології існує ціла система концепцій функціонування політичних еліт

              Теорії елітаризму визнають елітарність будь-якого суспільства, його поділ на привілейовану, владну, творчу меншість і пасивну нетворчу більшість. Попередниками сучасних теорій елітаризму були Конфуцій, Платон, Ніцше та інші. Як цілісна система поглядів елітаризм сформувався на початку ХХ століття. Г. Моска, В. Паретто, Р. Міхельсом. Їх концепції основані на визначенні політичної (а не економічної) влади однією із причин соціального панування. Сучасні теорії еліт відрізняються трактуванням еліти і її ролі у суспільстві. Еліта вважається головною конструктивною силою суспільства. Елітарність закономірно витікає із рівності можливостей і необхідна для демократії. Справжня еліта не управляє, а керує масами за їх волю, висловленою на вільних виборах ( 60. с.492-496).

              Меритократія – одна з елітарних концепцій, в основу якої покладено принцип індивідуальної заслуги у здійсненні політичної влади і соціального управління. За такої форми влади до управління суспільством приходять найбільш гідні, компетентні, талановиті люди. Категорія введена англійським соціологом М. Янгом, але найбільш повно розроблена у концепції постіндустріального суспільства. На думку Д. Белла у попередніх суспільствах соціальна диференціація відбувалася на основі “принципу примусу”(до влади приходили в результаті знатного походження, спадкового капіталу). В постіндустріальному суспільстві діє “принцип досягнення ”, за якого влада досягається завдяки особистим якостям, високому рівню освіти і компетентності. Оскільки постіндустріальне суспільство – це суспільство знань, а центральними його інститутами стають університети, як місце накопичення і отримання знань, оскільки найбільш реальними претендентами на вище місце у структурі влади вважаються вчені і висококваліфіковані спеціалісти ( 80.с.135).

              Слід виокремити політичного лідера як суб‘єкта політики. Політичний лідер існує на трьох соціальних рівнях: лідер малої групи, багаторольове лідерство (спирається на маси, партійний апарат); корпоративне лідерство (обмежується прийняттям рішень, виходячи з рішень різних правлячих груп). Лідерство розрізняють за стилем (авторитарний, демократичний, анархічний). Політична наука пропонує різні теорії лідерства:

1)       теорія лідерських ролей Р.Бейзла, згідно з якою лідери виділяються з мас виходячи з поставленої мети і здатності її здійснити;

2)       синтетична теорія – лідер – це політик, здатний узгоджувати, корегувати стосунки між людьми;

3)       теорія рис або харизматина теорія – визначається лідер за здібностями до керівної ролі.

ПОЛІТИКА І ОСОБА.

Основні поняття та категорії: аполітичність, відчуження, громадянськість, групи інтересів, індивідуалізм, індиферентність, колективізм, особа, пасивність, політична поведінка, соціалізація.

              Аналіз політичних вчень дає можливість виокремити дві тенденції у визначенні місця особи у політичному житті суспільства. Перша сповідує ідею мізерно малого значення окремої людини у суспільстві. Ще давньокитайські мислителі визнавали необмежену свободу держави стосовно підданих, висували тезу принесення особи в жертву. Підпорядковування особи інтересам держави вважав за необхідне і середньовічний мислитель Н. Макіавеллі, цей поглід прослідковується і в теорії марксизму.

              Друга тенденція сконцентрована на визнанні самоцінності людини, пріоритеті її природних прав та автономії особистого життя. Ще Ціцерон визнавав право політичної свободи особистості. І. Кант потреби особи вважав  основоположними в процесі формування правової основи суспільства, яке повинно спиратись на принципи категоричного імперативу.

              Розвиток товарно-грошових відносин поглиблює зв’язок особи і політики: поглиблення економічних підприємницьких інтересів особистості вимагають від неї більш плідної участі у політичних процесах.

Сучасна епоха характеризується ростом політизації особи так як політичні, державотворчі процеси у демократичному суспільстві проходять з участю усіх членів суспільства. Тому слід виділити основні об‘єктивні чинники, від яких залежить ступінь участі особистості у політиці:

1.        Належність до певного соціального стану, суспільного статусу останнього, його місце у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання.

2.        Місце особистості в управлінні виробництвом, розподілом, обміном, споживанням, духовним життям суспільства. (Мають суттєві переваги представники суспільно-професійних груп, які обслуговують ідеологічну та адміністративно-політичну надбудову суспільства. Вони тримають у своїх руках засоби влади, інформації, мають набагато більший доступ до культурних надбань, що зумовлює їхні переваги).

3.        Соціальний статус суспільної групи, до якої належить особистість, та співвідношення політичних сил у суспільстві, панівні форми організації групових суб‘єктів, їх програма, соціальна база, стиль діяльності.

4.        Соціально-політична обстановка на певних етапах розвитку суспільства. (За кризових ситуацій, масштабних змінах у структурі політичних сил, форм організації та політичного представництва великих суспільних груп - політична суб‘єктивність індивіда прискорюється).

5.        Вплив держави на особистість через встановлення конституційно-правової регламентації становища і діяльності громадянина, соціалізації особистості. Законодавче нормування участі громадян у функціонуванні суспільно-політичних інститутів держави.

              Політизації особи сприяють міжнародні документи, які захищають її права, створюють правове поле для повної реалізації особистості у громадсько-політичному житті: Міжнародний білль про права людини (1948 р.); Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1963 р.); Міжнародний пакт про права людини (1966 р.).

              Участь особистості у політичному житті залежить від рівня соціалізації, яка є сукупністю процесів становлення політичної свідомості й поведінки особистостей, прийняття і виконання політичної ролі, виявів політичної активності. Ця активність особи у політиці залежить від багатьох факторів:

- рівня цивілізації суспільства, культурної і політичної спадщини нації;

- системи освітніх закладів і місця у навчальних програмах гуманітарних наук;