Лекції з "Політології"

1) теорій, що розкривають будь-яку ідеологію як форму оманливої свідомості;

2) теорій "деідеологізації", чи занепаду ідеології;

3) теорія "реідеологізації", яка прагне підняти авторитет ідеології і підкреслити її значення у житті західних суспільств;

4) ліворадикальні концепції ідеології представників франкфуртської філософсько-соціологічної школи;

5) марксизм-ленінізм.

1. Теорію ідеології як форми оманливої свідомості висували представники позитивізму (М. Грейгер, Е. Тоніч, Т. Парсонс) та соціології пізнання (М.Шелер, В. Старктаін). Вони доводять несумісність і навіть протилежність науки та ідеології у пізнавальному процесі. Стверджують, що суспільні науки можуть бути об’єктивними тільки тоді, коли вони безпартійні і надкласові, а будь-яка ідеологія завжди суб’єктивна.

2. Теорія "деідеологізації" розвивається у 50-60 роках ХХ століття. Активними прихильниками були Д.Белл, Р. Арон, К. Поппер та ін. В її основі лежить теза про те, що в ідеальному суспільстві наука розвивається інтенсивно і її роль зростає, відповідно падає престиж різних оціночних ідеологічних систем аж до "кінця" ідеології.

3. Теоретики "реідеологізації" (М. Селінджер та ін.) у середині ХХ століття виступають за зміщення ідеологічних центрів, направлених на активну боротьбу із комуністичною ідеологією. Прихильники цієї теорії вважають, що свої цілі ідеологія реалізує через політику і обгрунтовують необхідність такої політичної діяльності, яка б була реалізацією попередньо розроблених соціальних принципів.

4. До числа прихильників радикально- критичного напрямку можна віднести представників франфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю.Хабермас та ін). Вони визнають ідеологію як певний вид класової свідомості, що служить орієнтиром у будь-якій суспільній діяльності, особливо політичній. Головною функцією ідеології вони вважали організацію поведінки людей.

5. Марксизм - ленінізм розглядає ідеологію матеріалістично. Ідеї, світо-гляд, переконання розглядаються як опосередковані відображення у свідомості реальної дійсності. Породження ідей пов’язується із матеріальною діяльністю, матеріальним спілкуванням людей. Ця теорія має чітко виражену класову направленість, її основна функція - захист інтересів революційного класу пролетаріату, який визначався як захисник загальних інтересів. ( 16. С.17-21.).

              Світова практика соціально-політичного розвитку розробила досить велику кількість ідеологій. Доцільно розглянути деякі з них, що набули розповсюдження у ХХ столітті.

              Лібералізм ( від лат Liberalis - вільний ) сформувався в кінці XVII- XVIII ст. як ідеологія буржуазії на базі ідей епохи Просвітництва.              Лібералісти виступали проти  всіх форм спадкової влади і станових привілеїв. Держава повинна лише виконувати функцію охорони порядку і забезпечення зовнішньої безпеки. Тому саме у лібералізмі сформувалась і проводиться в життя ідея пріоритету громадянського суспільства над державою.

              Для ідеології лібералізму характерною є не просто ідея вільного розвитку особистості, а ринкова інтерпретація свободи як свободи приватного підприємництва. Найбільш повно класичний лібералізм втілився у англосаксонських державах, у США.

У 30-х роках ХХ століття формується ідеологія неолібералізму. Її поява пов’язана з програмою американського президента Ф.Рузвельта і суть полягає у переосмисленні економічної і соціальної ролі держави.

Неоліберали визнають необхідною певну участь держави у регулюванні економічних відносин, проведенні активної соціальної  політики. Вони виступають за обмеження влади монополій, перерозподіл матеріальних благ через систему податків і державних соціальних програм на користь збіднілих станів суспільства.

              Консерватизм виник як антиреволюційна, феодально-клерикальна ідеологія, що відстоює ідею недоторканості установлених Богом порядків в управлінні державою і суспільством. Творцями цієї ідеології вважаються англійський мислитель і політик Е.Берк, французький суспільний діяч Л.Бонольд.

              В основі консерватизму лежить традиціоналізм - ідея збереження традиційних цінностей, пов’язаних із сім’єю, релігією, становим розмежуваннями. На думку консерваторів політичні принципи слід пристосовувати до звичаїв, національних традицій. Вони переконані, що ієрархічна суспільна система установлена вищими силами, тому не може бути змінена людиною.

              У ході історичного розвитку консерватизм змінюється З поглибленням капіталізації виробництва і зміцненням ринкових відносин консерватизм виступає за свободу ринку, конкуренцію, вимагає обмеження втручання держави у економіку. Консерватори у першу чергу відстоюють інтереси крупного капіталу.

              У 70-х роках ХХ століття розвивається неоконсерватизм.              Неоконсерватизм визнає необхідність втручання держави в економіку і виконання нею ряду соціальних функцій, але все ж таки вимагає обмеження цих функцій.

              Соціалізм. Корені цієї ідеології лежать у теоретичних розробках і літературно-художніх шуканнях мислителів Нового часу суспільства  соціальної справедливості. (Т.Мор, Ш.Фур‘є, А.Сен-Сімон).

              У середині ХIX століття спробу науково обгрунтувати ідеологію соціалізму розробляють німецькі мислителі К.Маркс та Ф. Енгельс. На базі їх вчення сформувалась ідеологія марксизму, яка проголосила себе ідеологією пролетаріату і протягом довгого часу марксизм був пов’язаний із робітничим рухом.

              На початку ХХ століття, марксизм розколовся на дві гілки ленінізм та соціал-демократію, які були у постійному противостоянні.

              Ленінізм сформувався і найшов практичне втілення у Росії. В.І.Ленін висунув ідею про можливість силового захоплення влади пролетаріатом в одній країні, що є "слабкою ланкою" капіталістичної системи. Ставилася мета злому буржуазної системи управління, перетворення приватної власності шляхом експропріації у суспільну. Ця ідеологія стала основою побудови соціалізму в СРСР.

              Принципово інших соціально-політичних установок дотримуються соціал-демократи. Основоположниками цієї ідеології є німецькі мислителі та громадські діячі К.Каутський та Е.Бернштейн. Переосмислючи марксизм, соціал-демократи відмовилися від його революційно-насильницьких установок і проголосили утвердження принципів гуманізму та демократії.

              З точки зору соціал-демократів, соціалізм - це не конкретний суспільний лад, а процес впровадження соціальної справедливості у суспільне життя.

              Соціал-демократи дають перевагу мирним, еволюційним засобам досягнення рівності та соціальної справедливості. Пропагують концепцію соціального партнерства, стирання соціально-економічних протиріч шляхом реформ, активного втручання держави в економічне життя, перерозподіл доходу на користь неімущих, розвиток державного сектора економіки і розробку та впровадження різних соціальних програм.

              Фашизм або націонал-соціалістична ідеологія сформувалась у 20-30-х роках ХХ століття. Засновниками цієї ідеології стали лідер лівого крила італійських соціал-демократів Б.Мусоліні та німецький політичний діяч А.Гітлер (А.Шільнгрубер). Теоретичною основою фашизму є ідеологія расизму та елітаризму, що основується на визнані переваги одних народів над іншими. Основною цінністю вважалось збереження цілісності раси, створення можливостей для її розвитку. Суттєве значення у цій ідеології належить вождизму, що вимагає безумовного підкорення мас своєму конкретному керівнику, який в інтересах своєї нації має право переступати норми суспільної моралі.

              У внутрішній політиці на базі фашистської ідеології були створені тоталітарні держави, в яких всі сторони суспільного та особистого життя контролювались державою, широко застосовувалися  методи державно-монополістичного регулювання економікою, активно впроваджувалась ідея класової гармонії на базі теорії  співдружності.

На сучасному етапі у світовій суспільно-політичній думці все більше проявляється планетарна ідеологія гуманізму, яка є системним викладом еволюції людини як рефлектуючої "монади" Всесвіту. Ця ідеологія демонструє більш високий раціоналізм. Так як пропонує перспективу збереження і покращення матеріальних досягнень цивілізації, механізм гармонії соціальних інтересів, а також обіцяє більше шансів розвитку

людських потреб і здібностей.

              Політична ідеологія - це система теорій, принципів, ідей, що описують суспільний історичний проект, місце і роль у ньому індивіду, система моральних, правових, політичних директив до дії, система цінностей і переконань, які мають силу віри, і, нарешті система принципів організації та управління державою та суспільством.

              Ідеологія має певну систему функцій. До загальних функцій можна відвести: інформації, організації, координації, активізації і контролю. Всі разом вони націлені на досягнення стратегічної мети ідеології.

              Серед багатьох конкретних функцій можна виділити такі:

а) пізнавально-футурологічна, коли на основі здобутих і систематизованих знань створюється проект майбутнього суспільства і місце людини у ньому;

б) загальна, що забезпечила конкурентну взаємодію з іншими ідеологіями;

в) оціночна, коли на базі усвідомлених соціальних інтересів частини суспільства, дається конкретна оцінка різних цінностей (політичних, економічних, правових, моральних, релігійних).

г) месіанська, що виправдовує необхідність не просто розповсюдження, а насадження певних ідеологічних цінностей, необхідність формування певного підходу до явищ суспільного життя.

              Сучасна політична думка досить часто обмежує поняття ідеології класовою чи становою залежністю, підкреслюючи, що ідеологія - це функціональна характеристика суспільної свідомості, що відображує суспільне буття з позицій інтересів тих чи інших соціальних груп, класів, спільнот і обслуговує ці інтереси. Такий підхід пояснюється тим, що у соціально - структурованому суспільстві існують різні соціальні групи і класи і їх інтереси не завжди співпадають, тому і ідеологічна боротьба завжди є постільним явищем. Завдання ідеологічної боротьби пануючих груп в тому, щоб основні напрямки своєї ідеології зробити всезагальними. Для цього вони застосовують прийом етернізації ( від лат. - вічний) цінностей, коли найбільш суттєві ідеї, цінності оголошуються незмінними.

              Основними цілями політичної ідеології є оволодіння суспільною свідомістю, впровадження в неї своїх ціннісних цілей, ідеалів політичного розвитку, регулювання поведінки громадян на основі цих цілей та ідеалів.

              У політичній ідеології можна виділити три рівні:

1. Теоретико-концептуальний - тут формуються основні положення політичної теорії.

2. Програмно-директивний. На цьому рівні соціально-філософські принципи та ідеали переводяться у конкретні політичні програми, лозунги і вимоги політичних еліт, політичних партій.

Поведіночний - коли вже впроваджуються певні ідеологічні установки через програми, лозунги і це приводить  до певного типу політичної поведінки.

На рубежі тисячоліть ідеологія не втратила свою актуальність: вона наповнилась новим змістом, все частіше набуває загальнопланетарного характеру, вбираючи історичні надбання попередніх поколінь, осмислюючи уроки минулих соціально-політичних процесів. Тому сьогодні важливо не відмовлятися від певних ідеологічних концепцій, а вивчати їх та брати на озброєння положення, що сприяють розвитку громадянського суспільства, світового співтовариства на основі принципів гуманізму.

              Сучасна Україна знаходиться під впливом різних суспільно-політичних теорій, хоча політичні партії, їх носії, не завжди у своїй діяльності відповідають основним принципам обраних ідеологій, тому важливо засвоїти ці основні принципи, навчатися оперувати основними ідеологічними категоріями і розмежовувати їх за рівнем соціалізації і етичною орієнтацією.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, ЇЇ ЗМІСТ І ОСОБЛИВОСТІ.

Основні поняття та категорії: війна, зовнішня політика, міжнародна арена, міжнародна безпека, міжнародне право, мир, національний інтерес, суверенітет, роззброєння.

              Зовнішня політика - це діяльність певної держави за межами своїх національних кордонів. Вона виступає в ролі всезагального інтегратора державних інтересів і є логічним продовженням внутрішньої політики даної держави. Одночасно сама внутрішня політика у багатьох випадках детермінує внутрішню політику. Взаємозв‘язок між внутрішньою і зовнішньою політикою базується на визнанні їх рівноправності, аргументується тим, що в основі обох лежать єдині закони соціального буття.

              Головним у зовнішній  політиці є діяльність щодо узгодження дії та співпраці з партнерами та потенціальними супротивниками. Специфіка зовнішньої політики полягає в наступному:

1) у своїй діяльності держава вимушена враховувати діяльність і цілі інших суверенних держав;

2) успіх політики залежить не лише від держави, а й від рівня узгодженості інтересів пануючих груп даної держави з інтересами й прагненнями пануючих груп держави-партнера;

3) зовнішня політика має власні органи й інститути, завданням яких є всесторонній аналіз політики, вироблення рекомендацій для діяльності уряду, збір даних про політичні процеси в інших державах - дана специфіка забезпечує автономність суб‘єктам зовнішньої політики.

Існують такі форми зовнішньої політики:

1. Пасивна, характерна для слаборозвинених держав. Проявляється у відмові від частини власного суверенітету  і пристосуванні зовнішньої політики до тиску зовні.