Лекції з "Політології"

ПОЛІТИЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОГО КОНФЛІКТУ

Основні поняття та категорії: війна, заколот, збройний конфлікт, коаліція, компроміс, концесія, конфлікт, конфлікт ідентифікації, конфлікт інтересів, конфлікт цінностей, міжнародна безпека, міжнародний конфлікт, політична криза, повстання, право вето, протистояння, путч, революція.

              Політичний конфлікт - це таке зіткнення протилежних сил, поглядів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей. Суб‘єктами цих інтересів є держави, класи, соціальні групи, етноси, політичні партії та рухи, а також окремі особи. Поняття «політичний конфлікт» включає в себе взаємну боротьбу цілих суспільств, суспільно-економічних формацій.

              Існує загальний поділ конфліктів виходячи з причин і цілей у суспільстві:

Конфлікт цінностей - зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві-праві, ліберали - консерватори та ін.).

              Конфлікт інтересів пов‘язаний із зіткненням різних насамперед політичних і соціально-економічних інтересів; характерні для країн, що розвиваються, з нестійким державним устроєм.

              Конфлікт ідентифікацій характерний для суспільств, в яких відбувається ототожнення себе з певною групою (етнічна, релігійна, мовна), а не з суспільством, державою; цей тип конфлікту виникає в умовах протистояння рас, етносів, націй.

              За місцем виникнення у найбільш загальному вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні і зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні, міжконфесійні, міжпартійні.

              Внутрішні конфлікти проявляються в таких формах:

- повстання - масовий відкритий виступ соціальної чи  етнічних груп проти існуючої влади;

- путч - збройна боротьба за владу, що спирається на військових, частину армії;

- заколот - збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на зміну форми правління, але менший за масштабом ніж повстання;

- громадянська непокора, як ненасильницька форма протистояння владі;

- політичний страйк, як колективна відмова від роботи до задоволення висунутих вимог.

              Загострення внутрішньополітичних конфліктів і їх розв‘язання залежить від форми політичного режиму.

              Другу велику групу складають міжнародні конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми даного конфлікту, мети його учасників, міжнародних умов розвитку конфлікту, він може проходити різні фази.

              Першою фазою є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове, дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конкретній формі.

              Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегій та форм боротьби за вирішення об’єктивних чи суб‘єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи не- мирних засобів, використання союзників, оцінки загальної внутрішньої та міжнародної ситуації.

              Третя фаза пов‘язана з втягуванням у конфлікт в тій чи іншій формі різних держав.

              Четверта - наростання боротьби до найвищого політичного рівня - міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки конфліктуючі держави, а й цілі регіони. Уже на цій фазі можливий перехід до застосування військової сили.

              П‘ята фаза - міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога однієї із сторін або переговори.

              Збройний конфлікт між державами, групами держав є війна. Розрізняють війни визвольні і загарбницькі, локальні (регіональні), світові, двосторонні та коаліційні, із застосуванням звичайної зброї чи масового знищення.

              У Женевській конвенції 1949 року визначені головні вимоги щодо ведення війни: воюючі сторони зобов’язані підбирати поранених і хворих солдат противника,  гуманно ставитись до військовополонених, мирне населення має бути відселене з району бойових дій, забороняється захоплення заручників, не дозволяється залучення до участі дітей до 15 років, відкидається такий прийом як блокада, використання найманців у міжнародних збройних конфліктах.

              Вирішення конфлікту за допомогою воєн - це крайній засіб, тому важливе значення мають методи, які виключають збройне втручання у інтереси інших сторін.

              Можна виділити три групи методів що забезпечують пошук мирного виходу із конфлікту:

              Перша група - попередження насильницької стадії розвитку конфлікту. Сюди відноситься рання діагностика конфлікту і виявлення причин. Основний акцент робиться на створення широкої мережі державних і недержавних консультативних служб.

              Друга група - вирішення протиріч, що викликали конфлікт. Дж. Бертон, який першим запропонував систему методів, націлює на зняття причин, що викликають конфлікт, розв‘язання конфлікту повинне основуватись на зміні глибинних структур. Правильно організоване спілкування між структурами, що знаходяться в конфлікті, - основний метод цієї групи.

              Третя група - зниження рівня протистояння сторін, відмова учасників від односторонніх дій і перехід до пошуку спільного рішення проблеми. Можна також диверсифікувати цінності і цілі, а саме створити умови, щоб різні групи прагнули до різних, таких, що не пересікаються цілей.

              Е.Нордлінжер обгрунтував шість основних принципів, які необхідно використовувати для успішного регулювання політичних конфліктів:

1) стабільна коаліція;

2) принцип пропорційності;

3) деполітизація;

4) взаємність права вето;

5) компроміс;

6) концесія - надання права урегулювання конфлікту третій стороні. (64)

              В сучасних умовах основною формою розв‘язання міжнародного конфлікту є договірна, що основується на задіяні усіх методів сучасної дипломатії. Міжнародна практика має і систему основних принципів ведення переговорів, які записані у міжнародних документах. Та необхідною умовою, що забезпечує результативність переговорів є політична і економічна рівноцінність сторін, дотримання демократичних і гуманних принципів спілкування. І без вирішення цих внутрішніх проблем держави успіх її у зовнішньополітичній діяльності буде проблематичним.

ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ.

Основні поняття та категорії: історична аналогія, експертна оцінка, екстраполяція, моделювання, передбачення, політичне прогнозування, синергетика, соціальний оптимізм.

              Прогнозування у політиці - відносно самостіна сфера соціального прогнозування, це спеціальне наукове дослідження перспектив розвитку політичного життя, його процесів, подій і явищ. Політичне прогнозування - обов‘язкова умова успішної політичної діяльності. Воно передбачає вироблення політичного прогнозу, суджень про майбутнє в політичному процесі.

              Значення політичного прогнозування полягає не тільки в тому, що від нього залежить ефективність політичної діяльності, рішень та акцій, які приймаються, а й у тому, що за самою суттю воно є започаткованою політичною оцінкою, яка грунтується на усвідомленні політичних інтересів певних соціальних груп.

              Теорія політичного прогнозування базується на фундаментальних наукових дослідженнях. Одне з них - теорія синергетики  (автори І.Пригожин, І.Стегнерс, Г.Ніколіс, Н.Ханке та інші.). Синергетика (походить від грецького «спільно діючий») пропонує певну систему розуміння суспільних процесів, яка основується на таких положеннях:

- суспільство - це відкритий, динамічний, самокерований організм із асиметричними структурами, через що зв‘язки між ними можуть бути нестабільними, а функції кожної з них - нерегулярними;

- суспільство перебуває в постійному динамічно неурівноваженому стані, воно розвивається в результаті криз еволюційно, у різноманітних напрямах,  різними темпами відповідно до існуючої різноманітності умов, без неусталеності не має розвитку;

- розвитку суспільства властиві нелінійність, певна стрибкоподібність і навіть несподіваність, що, втім, не заперечує його стабільності; усталеність виростає з неусталеності, як її результат;

- є умови для багатоваріантності, альтернативності шляхів соціального розвитку, немає жорсткої на перед визначеності, бо відкритість суспільства є важливим, але недостатнім чинником для його самоорганізації;

- у зв‘язку з неможливістю нав‘язати суспільству шляхи розвитку, то керування ним набуває форм самокерованості, властивості підтримувати свої параметри у певному бажаному діапазоні.

              Ці положення синергетики дають для прогнозування базовий підхід, що політика є послідовна зміна стабільних станів, стадій усталеності та неусталеності, випадковості і навіть хаосу.

              Соціально-політичне прогнозування базується на аналізі інформаційного масиву сукупності даних, які приведені до певної системи наукових фактів. Сучасна Західна політологія широко застосовує біхевіористичний метод аналізу політичних процесів, сутність якого пов‘язана з визначенням поведінки окремих груп або індивідів у політиці.

              У політичному прогнозуванні використовується весь арсенал методів розроблення прогнозів, які умовно можна поділити на 5 груп:

1. Екстраполяція - припущення про безперервність розвитку більшості процесів реального політичного життя.

2. Експертні оцінки - аналіз проблем з наступним формалізованим опрацюванням результатів.

3. Моделювання - результати дослідження переносяться з моделей на об‘єкт; виділяють імітаційне, комп‘ютерне, ігрове моделювання.

4. Історична аналогія - порівняння двох або більше політичних явищ з метою вивчення суттєвих рис одного з них на прикладах інших.

5. Сценарій майбутнього - це історико-системна модель, орієнтована на процес розвитку.

              Наслідком прогнозування перспектив розвитку суспільно-політичних явищ, процесів є пошукові і нормативні прогнози. Пошуковий визначає майбутній стан, нормативний виявляє шляхи вирішення поставлених проблем.

              Прогнози в галузі політики розглядають внутрішньополітичні і зовнішньополітичні.

              Внутрішньополітичне прогнозування - спеціальне дослідження, метою якого є виявлення перспективних тенденцій, шляхів, сторін, етапів політичного розвитку суспільства, вдосконалення політичної системи, політичних відносин, усіх сфер політичного життя.

              Значне місце у сучасному прогнозуванні пов‘язане із зовнішньополітичними процесами, залежність розвитку яких у першу чергу пояснюється закономірностями становлення майбутнього людства.

              Теоретичним опрацюванням і обгрунтуванням різних варіантів розвитку людини в майбутньому суспільстві займається футурологія.

Особливе місце серед футурологічних організацій посідає «Римський клуб» - міжнародна не урядова організація створена в 1968 році, її членами сьогодні є 100 автористских діячів науки і культури із 47 країн світу. Ними виконано понад15 досліджень з перспектив розвитку сучасної цивілізації.

              Заслуговують на увагу дослідження американського футуролога О.Тофлера, зокрема його бачення розвитку суспільства на рубежі тисячоліть і на початку ХХІ століття:

- пріоритет матимуть знання, які стають символічною формою капіталу, головною формою власності стає інформація;

- кардинальної зміни зазнає сама природа влади, яка може бути лише вищої якості - це влада знання;

- політичне життя набуває нових параметрів, оскільки принцип меншості замінюється принципом більшості, відбувається відмова від представницької демократії.

              Але назаваді до такого розвитку, на думку О.Тофлера, можуть стати різні причини: війна, економічний крах, екологічна катастрофа, і нарешті надактивність ряду протидіючих політичних сил:

1) профашистські політичні об‘єднання, головна ідея яких зосереджена на гаслі «закон і порядок»;

2) політизовані релігійні течі, які вороже настроєні щодо секуляризму  і поєднують в своїй ідеології і діяльності тоталітаризм, універсалізм, фанатизм;

3) «патологічні форми» екологічного руху наприклад, «ековандалізм», «екотероризм»;

4) націоналістичні рухи;

5) об‘єднання людей, котрі проповідують екстремістські погляди, масонівські ложі, противники абортів, переслідувачі сексуальних меншин.

Відомий американський геополітик С,Гантангтон виступив з концепцією неминучого зіткнення цивілізації, прогнозує значні конфлікти впродовж лінії розподілу між цивілізаціями: західною (європейською та північноамериканською), ісламською, конфуціанською,  православно-слов‘янською.

Песимістичним поглядом на майбутню політику і владу є концепція Й.Хейзінга. Він переконаний, що політика діє на зоологічних засадах. Про це свідчить гіпернаціоналізм; заперечення значущості знань, занепад моральних форм, ідеалізація минулої історії й культури; згубна для людини масова культура. Для врятування цивілізації малоефективним є політичні партії та держава, різні громадські організації та церква, а необхідним є досягнення людини над собою.

Концепцію глобального розвитку людського суспільства намагається створити і сучасний французький історик та філософ Ж.Атталі. Він стверджує, що в історії існували три форми підпорядкування і керівництва насиллям: «священне», «сила» і «гроші». В кожний момент історії, переплітаючись, вони утворювали власний «кістяк» суспільних структур, на яких будувались суспільні стосунки. Нинішній етап суспільства Ж.Атталі називає «торговим (або торгашним) порядком», характерними рисами якого є свобода творчості, виробництва, обміну.