Методи зниження кредитного ризику комерційного банку в період ринкової нестабільності

     поручительств,  наданих інсайдерам (Н10);

• нормативи інвестування:
• інвестування  в  цінні  папери  окремо  за  кожною  установою

(Н11)-1,

• загальної суми інвестування (Н12).

     Базою   для  розрахунку економічних  нормативів Н2, Н3, Н7, Н8,

Н11,  Н12  є  регулятивний  капітал  банку. Базою   для  розрахунку  економічних  нормативів  Н9,  Н10  є статутний  капітал банку. Порядок розрахунку економічних нормативів приводиться в Інструкції НБУ про порядок регулювання діяльності банків в Україні N 368 від 28.08.2001р.                
 

                       

 

            

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.1 Зарубіжний досвід щодо мінімізації кредитного ризику

 

При формуванні і вдосконаленні банківської системи України обов’язковою умовою повинно бути використання світового досвіду. Звичайно, банки розвинутих країн працюють в інших економічних умовах, але їх методи роботи можуть бути адаптовані до застосування і в нашій державі.

Кредитування  в інших країнах також пов"язане  із істотним кредитним ризиком, але  він вимірюється дещо в інших  масштабах. У світовій практиці майбутнє банку, частка прострочених кредитів (понад 90 днів) якого наближається до 7% від загального обсягу, є досить проблемним. Для надійних банків цей показник становить близько 3%.

В світовій банківській  практиці велика увага приділяється оцінці і мінімізації кредитного ризику на рівні всього кредитного портфеля. Здійснюється оцінка обсягу, структури та якості кредитного портфеля, а вже потім приймаються заходи, які дозволяють оптимізувати його структуру для зменшення ризику.

Дуже поширений є такий спосіб захисту від кредитного ризику як продаж кредитів. Банк, виходячи з проведеної ним оцінки кредитного портфеля, може продати певну частину наданих кредитів іншим інвесторам. За рахунок цієї операції банк має змогу повернути кошти, що були спрямовані у кредитні вкладення (повністю або частково). Ефект від здійснення таких опрацій багатобічний. По-перше, за рахунок продажу активів з низькою прибутковістю звільняються ресурси для фінансування більш прибуткових активів; по-друге, продаж активів уповільнює зростання банківських активів, що допомагає керівництву банку досягти кращого балансу між збільшенням банківського капіталу та ризиком, пов"язаним із кредитуванням; по-третє, таким чином зменшуються відповідні статті балансу банку (ті, що характеризують його діяльність не з кращого боку).

Щодо техніки  здійснення продажу кредитів, то банк-продавець у деяких випадках може зберігти за собою права з обслуговування боргу. Кредити продаються за ціною, нижчою за їх номінальну вартість. Наприклад, на одному з найбільших ринків перепродажу кредитів, що належить країнам "третього світу", кредитні борги Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу, Філіпін, інших країн часто продаються у співвідношенні до номінальної вартості 5 центів за 1 долар. Більшість цих кредитів купуються пакетами в мільйони доларів банками та корпораціями, що мають досвід роботи в країні-боржнику. При цьому, якщо економічний стан у такій країні покращується, покупці кредитів отримують значні прибутки, а в негативному випадку збитки за такими кредитами є значно менші, ніж при їх безпосередньому наданні.(33, с.26)

Однією із поширених у деяких країнах форм продажу банками своїх кредитних вкладень є так звана сек"юритизація кредитів. При здійсненні сек"юритизації банк пропонує для продажу не самі кредити, а цінні папери (фінансові вимоги), які були випущені під ці кредити. Трансформація позик у цінні папери дозволяє банку вивести з балансу частину ризикованих активів. По мірі того як позичальники сплачують ці активи (повертають суму основного боргу та нараховані відсотки), потік доходів спрямовується до власників цінних паперів.

Кількість і  обсяги проблемних кредитів можуть бути значно зменшені у разі застосування універсального методу розрахунку обсягу кредиту, що широко застосовується в  західній банківській практиці. Зміст  його полягає в тому, що видається  лише частина загальної величини позички. Інша ж частина (у процентах до визначеного обсягу кредиту) банком не кредитується, а її сума визначається банком на підставі оцінки ризику конкретної операції.

Домінуючою  концепцією є теорія диверсифікації банківських ризиків. Сутність її полягає у всебічній диверсифікації операцій банку, в тому числі і кредитних. Сучасні дослідники вважають, що надання кількох великих є значно не безпечнішим, ніж численні дрібні позички. Хоча економісти також відмічають, що при такому методі мінімізації ризику проблема його скорочення розв'язується не за рахунок знищення економічних чинників його появи, а шляхом використання суспільних ресурсів  для покриття структурних вад функціонування окремих господарських суб'єктів.

 Яскравим  проявом процесу диверсифікації кредитного ризику є розвиток у світовій практиці консорціального кредитування.

З іншого боку поширеним  є державне регулювання максимального  розміру ризику на одного позичальника, що запобігає надмірній орієнтації банку при проведенні ним кредитних та позабалансових операцій на одного великого позичальника.

Наприклад, у  США обсяг кредитів одному клієнту  або групі клієнтів, пов'язаних інвестиційно-засновницькими відносинами, на повинен перевищувати 10% суми власних коштів банку. Кредити, надані банком державним установам, вважаються наданими одному клієнту.

У Німеччині  обсяг усіх великих кредитів, кожен  з яких дорівнює або перевищує 15% власного капіталу банку, не повинен  перевищувати останній більш як у 8 разів. Найбільший з великих кредитів не повинен перевищувати 50% власних коштів банку.

 Велика увага, завжди приділялась банками до виробки найефективнішої методики оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника.

В наш час банки розвинутих капіталістичних країн застосовують складну систему великої кількості  показників для такої оцінки клієнтів. Ця система диференціюється залежно від характера позичальника, а також може грунтуватись як на сальдових, так і на оборотних показниках звітності клієнтів.

Так ряд американських  банків використовують систему оцінки кредитоспроможності, побудовану  на чотирьох групах основних показників:

- ліквідності  фірми; 

- оборотності капіталу;

- залучення  коштів;

- показники  прибутковості.

Оцінка кредитоспроможності  клієнтів французськими комерційними банками включає 3 блока :

1) оцінка підприємства  і аналіз його балансу, а  також іншої звітності;

2) оцінка кредитоспроможності  клієнтів на основі методик,  прийнятих окремими комерційними  банками;

3) використання  для оцінки кредитоспроможності   даних картотеки Банку Франції.

Особливість, як бачимо, у тому, що у Франції існує  спеціальний Центр по визначенню ризиків. Ця служба створена ще у 1946 році і знаходиться під веденням Банку  Франції. Центр щомісяця отримує  від банків інформацію про надані кредити та їх використання.

Картотека Банку  Франції має чотири розділи. В  першому підприємства розподіляються на 10 груп залежно від розміру  актива баланса. Другий розділ є розділом кредитної котировки: 7 груп з шифром від 0 до 6, за яким підприємство займає свою позицію довіри, судячи з оцінок керівників контрагентів, з якими воно має ділові контакти. Третій розділ передбачає класифікацію підприємств за їх платоспроможністю. Банк Франції фіксує всі випадки неплатежів і залежно від цього ділить клієнтів комерційних банків на три групи, які шифруються цифрами 7, 8, 9  (7-пунктуальні виплати, відсутність труднощів ; 8-тимчасові ускладнення, що не підривають платоспроможність; 9- достатньо ненадійний клієнт). В четвертому розділі відбувається поділ клієнтів на дві групи : векселі і цінні папери яких будуть переобліковані або ні.

Ще один метод  мінімізації кредитного ризику, який використовується банками та вимагає  достовірної інформації про позичальника - це страхування.

В закордонній  практиці кредитне страхування вперше набуло розвитку  в Європі після першої світової війни. В наш час страхуванням кредитних ризиків в-основному займаються спеціалізовані страхові компанії. Прийняття кредитного ризику головним чином пов'язане з формуванням бази даних про фінансовий стан потенційних клієнтів. Постачальниками такої інформації є банки. Серед страхових кромпаній, що займаються страхуванням кредитів, широко практикується обмін інформацією.

Існують також  спеціалізовані фірми, що  надають  за  відповідну  плату необхідну  інформацію, в тому числі і конфеденційного характеру.

Наприклад, в  світовій практиці одним з найбільш відомих джерел даних про кредитоспроможність  є фірма "Дан енд Бредстріт", яка збирає інформацію про близько 3 млн. фірм США і Канади і надає  її за підпискою. Коротка інформація і оцінка кредитоспроможності кожної фірми друкуються у загальнонаціональних  та регіональних довідниках. Більш детальна інформація може бути надана у вигляді фінансових звітів, які включають кілька розділів. Як правило, перший розділ містить інформацію загального характеру (назва, сфера економічної діяльності, адреса, форма власності, рейтингові оцінки тощо). В наступному розділі - відомості, отримані від постачальників фірми, відносно акуратності виконання нею платежів та про обсяги отримуваних комерційних кредитів. Третій розділ включає дані про аналіз балансу, обсяги продажів та прибутки/збитки. Четвертий - інформацію банку про середні залишки на депозитах та про платежі по позичках. В останніх розділах описується керівництво даної фірми, род її діяльності, клієнтура та інше.

Взагалі інфраструктура фінансових ринків розвинутих країн  представляється великою кількістю  кредитних бюро, спеціальних комерційних  агентств. Інформаційні організації  більш дрібні за розміром часто акцентують свою роботу на окремих галузях економіки або за географічним принципом.

База даних  постійно поповнюється, а поява комп'ютерів в значній мірі спростила техніку  адміністрування бази даних, хоча у  фінансовому відношенні витрати  зросли.

Задачею українських  банків є використання того досвіду, що вже набутий розвинутими країнами. По-перше, він вже є провірений на практиці; по-друге, дозволить зекономити кошти і час для банківської системи; по-третє він може виступити базисом для сучасних розробок вітчизняних фахівців.

 

 

 

 

 

 

 

3.2 Проблими, та рекомендації щодо управління кредитним ризиком банків в період фінансово-кредитної кризи

 

Основною проблемою  управління кредитними ризиками в сучасних  
умовах є відсутність системи всебічного і глибокого аналізу кредитного процесу, і прийняття неправильних управлінських рішень в умовах неповної інформації. Через потенційно небезпечних для банку наслідків кредитного ризику важливо регулярно здійснювати всебічний аналіз процесів оцінки, адміністрування, спостереження, контролю, повернення кредитів, авансів, гарантій та інших інструментів, особливо це стосується інвестиційного кредитування. Тому основний зміст процесу управління сукупними кредитними ризиками включає в себе оцінку та аналіз політики та практики роботи банку та прийняття ним необхідних заходів за наступними напрямками:

• управління сукупним ризиком кредитного портфеля;  
• управління організацією кредитного процесу та операціями;  
• оцінка політики управління кредитними ризиками;  
• оцінка політики щодо обмеження кредитних ризиків та лімітами;  
• оцінка класифікації та рекласифікації активів;  
• оцінка політики з резервування можливих втрат  
за кредитними ризиками.

При цьому слід відзначити, що до великих ризиків та фінансових втрат з боку кредитних організацій призводять наступні вчинки:

• неправильний вибір і оцінка ділових, фінансових і виробничих  
ризиків позичальника, спонсора та гаранта;  
• відсутність відповідальності служб фінансового консультування  
за прийняті кредитною організацією рішення;  
• неможливість вдатися до міжнародних кредитів з-за  
відсутність офіційно визнаного кредитного рейтингу підприємства - потенційного позичальника;  
• недостатність довгострокових ресурсів для кредитування  
великого проекту і боязнь кредитних організацій порушити нормативи  
економічної діяльності;  
• відсутність прогресивного позитивного досвіду по поєднанню  
різних видів короткострокового і довгострокового кредитування  
для досягнення інвестиційних цілей;  
• неправильно вибрані галузеві і регіональні пріоритети;  
• невдало підібрані графіки використання та погашення  
позикових коштів без урахування дійсних потреб виробничого  
або житлово-будівельного процесу;  
• неякісний і непрофесійний аналіз ймовірності повернення кредиту в строк, ризиків реалізації продукції позичальника на ринку, а також можливість появи нових конкурентів, частки  нелегального бізнесу і непередбачених витрат позичальника.