Особливості циклу родинних обрядів на млинівщині (за польовими матеріалами, зібраними в с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.)

На завершення баба-повитуха роздавала всім гостям букетики, зроблені з гілок туї або вільхи, обмотані червоною стрічкою. Виносила тарілку, на яку гості клали гроші і  подарунки новонародженому. Від  імені всієї родини баба-повитуха дякує всім гостям. Зазвичай вона говорила: «Дякую і кумам, і народженому, і  батькам, всьому люду чесному, що зібрався на святі цьому». Гроші і подарунки  не згортають, щоб не зав'язати дитині долю, а сідають поруч дитини і  в той же вечір розгортають  всі принесені подарунки [VII].

Таким чином, хрестини є завершальним моментом у процесі прилучення дитини до роду. Умовно обряд поділяють на дві частини: перша пов’язана з церковним обрядом, а друга - власне родинне святкування. Оскільки церковний обряд на всіх територіях більш регламентований, в цьому підрозділі виділено особливості родинного святкування на основі розповідей місцевих жительок Ковпак Л.І. та Кардаш З.І., які розповіли про головні обряди, що виконуються під час хрещення на Млинівщині.

Загалом у цьому розділі  вдалось простежити систему обрядодій, що були пов’язані з післяпологовим періодом, а також на основі зібраного матеріалу виокремити деякі елементи цих обрядів, що раніше не зустрічались, а тому можна говорити про їхню особливість та приналежність до даної території.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. Особливості весільної обрядовості Млинівщини

«Весільні звичаї, обряди та  пісні, що творилися народом протягом багатовікової історії, - це важливий складник народної культури. У ньому відбились кращі риси світогляду, моралі, поетичних уявлень трудового народу, його артистичні нахили». Про це говорить в своїй праці «Українська народна творчість. Весілля» М.М. Шубравська [43, c.5].  На мою думку, саме її праця є основною для порівняння, оскільки в ній вміщено ґрунтовний матеріал по вивченню весільної обрядовості у всіх регіонах України. Не менш вагомою в цьому плані є праця В.Борисенко «Весільні звичаї та обряди на Україні».

Серед усього різноманіття народної творчості весілля –  давній родинний обряд, що сягає своїми коренями в далеке минуле і являє  собою унікальне дійство з  театралізованими елементами. На нашій  землі воно існує вже багато віків, і у нинішній час весілля в українській фольклорній традиції не втрачає своєї актуальності.

Весілля в середовищі українців  завжди являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру  народного свята. Це одне з тих  явищ національної культури, яке великою мірою зберегло архаїчний колорит світоглядних уявлень, етичних норм, народної моралі та звичаєвого права. «Відгомоном давнього умикання, наприклад, стали такі складові весілля, як збирання весільної дружини та весільний похід по молоду, свідченням колишньої купівлі-продажу молодої є перейма, викуп коси тощо», - як стверджує Г.Лозко у своїй праці «Українське народознавство»[23, с.269]. Проте багато елементів весілля трансформувалося, втратилося, спростилося.

У характері весільної  обрядовості відбилися народна  мораль, звичаєве право, етичні норми  та світоглядні уявлення, що формувалися  протягом століть. А.П.Пономарьов у  своїй книзі «Українська етнографія»  згадує про «збір дружини (весільний  похід) молодим, імітацію викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма), що являлося свідченням давніх форм шлюбу (умиканням), а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя - своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу» [32, с.269].

Згідно досліджень Хв. Вовка, «весільна обрядовість незрівнянно  численніша та складніша, ніж родильна обрядовість» [4, с.195]. У цілому ж українська весільна обрядовість поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір.

Окрім того, Хв. Вовк у книзі  «Студії з української етнографії»  зазначає, що «всі весільні обряди щодо їх суті можна розділити на дві  головні категорії: історично-драматичні та релігійні. Першу звемо драматичною  тому, що обряди становлять ряд сцен, в яких особи відтворюють події  та відносини далекого  минулого, наприклад, грабіж посагу. Розгляд релігійної чинності весільних обрядів, таких  як співи, вживання вінків, печіння  короваю з молитвами до сонця  – все це є пережитками релігійного культу небесних тіл» [4, с.208].

Елементи давнього весільного обряду найкраще збереглися переважно  в селах. У кожній місцевості чи етнографічному районі України є свої особливості  весільних обрядів, у тому числі  й на Млинівщині.

2.1.Особливості  обрядовості передвесільного  періоду в с.Острожець

Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.ін.

Митрополит Іларіон у  своїй праці «Дохристияські вірування українського народу: історично-релігійна монографія» наступним чином характеризує молодіжне спілкування на Україні: «Ще в давнину були в нас окремі організації молоді, - це парубоцькі чи дівоцькі товариства, в яких гуртувалася молодь, що готувалася до побрання. З бігом часу товариства ці повиводилися, - полишилися тільки уламки їх, це досвітки та ін.» [24, с.359].

Спілкування між молодими людьми відбувалось в межах свого села, хоча  жителька села Острожець Вакула Євгенія Павлівна згадує, що «було в нас таке, що брали парубки собі молодиць з сусідніх сіл, а от дівчат рідко відпускали  в невістки по чужих селах» [ІІ]. Також місцева жителька Ковпак Людмила Іванівна згадує, що «збирались ми на гуляння цілими вулицями, потім вже йшли до хати, яку перед тим винайняли, зазвичай в одинокої жінки, впорядили. Літом просто ходили по селу та співали пісень. Вигадували собі різні забави, тепер таких не зустрінеш» [V].

Цікавою інформацією поділилась жителька с.Острожець Кардаш Зінаїда Іванівна, вона розповіла, що «парубки з інших сіл, ба, навіть з іншого кутка села боялись залицятися до дівчини, бо їх могли й побити, додому не пустити, наказати більше не потикатись на їхній куток і не чіпати їх дівчат» [VI].

Як би там не було, але  закохані знаходили одне одного, і приходив час подумати про весілля, та перед цим потрібно було молодому хлопцеві отримати згоду не лише молодої, а й її родини. Починалося все із сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини), основні моменти якого зводились до того, що наречений вибирав сватів, які йшли сватати дівчину в будинок її батьків. Вибір сватів - це відповідальний момент, тому що від нього залежали результат і подальший розвиток подій самого весілля. «Старостів брали зі своїх, із близької родини, хто міг забезпечити успішне сватання, не мав злих намірів», - чуємо зі слів жительки села Острожець Васильчик Галини Іванівни [ІІІ].  

Свататися було прийнято у  вільний від польових робіт час (на М’ясниці та від Пасхи до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі - ходили і його батьки, а  на Закарпатті - ще й брат або сестра. Зокрема в с.Острожець, як повідомила місцева жителька Кардаш Зінаїда Іванівна, «з молодим ішли близькі люди, ті що вже мали досвід та могли дати пораду, забезпечити добрий результат» [VI].

Переступивши поріг, одержавши  дозвіл увійти в будинок, свати кланялися  в знак вітання і подяки господарям будинку. Батьки дівчини, заздалегідь  приготувавшись до приходу сватів, зустрічали їх хлібом-сіллю і накритим до обіду столом. Це означало, що дівчина  приймає їхню пропозицію. Коли ж  вона відмовлялася, то, згідно української  традиції, вона дарувала молодому гарбуза. У такому випадку про хлопця казали, що він «вхопив гарбуза» або «облизав макогін» – згадується в праці В.Борисенко «Весільні звичаї та обряди на Україні» [2, с.197]. Оскільки діалоги сватів і батьків при сватанні дівчини на сучасний період значною мірою втрачені, то вважаю за доцільне привести варіант цих розмов. У текстах промови старости допускалася імпровізація, проте в основному проходила в стабільному наступному руслі. Про це зазначає жителька села Острожець Жук Марія Анатоліївна :

- Чи є мир у вашій  хаті?

- Є! – відповідали у  домі дівчини.

- Як є, то пустіть нас швидше. Бо несила чекати.

- З миром приймаємо  дорогих гостей, просимо заходити.

Сват і всі останні  заходять до хати, низько кланяються, вітаються:

- Добрий вечір вам у  хаті!

Далі сват промовляє:

- Ми об’їздили всі  краї, міста і села, а оце й  до вас заїхали. Дозвольте запитати, чи не прибилась до вас якась  жар-птиця? Ми вже все обходили, ноги збили, шукаючи її [IV].

Цікавим зразком промови, описаним Мар’яною і Зоряною Лановик у праці «Українська усна народна творчість», є опис розмови про «мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар тощо» [21, с.197]. Існувала й друга сцена - «багатих мисливців із далекої землі, які приїхали за дорогим товаром. Ця традиція є відлунням періоду віддання дівчини іншому родові чи племені за викуп (буквально її продаж за певні товари)» [21, с.197]. Як бачимо, варіантів такого діалогу кілька, головне – представлення дівчини як молодої лані чи, як в с.Острожець – чарівної пташки, яку ніхто не бачив, але всі чули про її красу.

Сватання з умиканням  описане Левассером де Бопланом стосовно XVIIст.: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танку шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця, інакше пропала його голівонька»[1,с.63]. Згадок про існування звичаю викрадання дівчини на Млинівщині  немає, тому можна стверджувати, що даний звичай, можливо, й не побутував раніше у цій місцевості, або побутував дуже давно.

На ознаку того, що дівчина  й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений - барвінкову квітку, наречена - червону стрічку  у косах або квітку (на Буковині - траву). В західних районах більш  поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, – як стверджує Борисенко В. «Весільні звичаї та обряди на Україні» [2, с.95].

У разі успішного сватання через певний час відбувалися  умовини (оглядини, домовини) – «знайомство  з господарством молодого, певна  угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість – брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.д.)», - про що пише Пономарьов А.П. у своїй праці «Українська етнографія» [32;193].

Оскільки дівчина за традицією  після одруження на окремих територіях України переходила жити в сім’ю  парубка, то важливою обрядовою зустріччю  двох сторін були оглядини. На оглядини йшли батьки й родичі нареченої, її ніколи не брали. Батьки дівчини оглядали господарство майбутнього зятя, ближче знайомилися з його сім’єю. Оглядини як зв’язуюча ланка між сватанням і заручинами на початку ХХ століття подекуди зникли або залишилися лише у випадку заміжжя в чуже село. Зокрема, місцева жителька Чміль Галина Йосипівна зазначала: «На оглядини в нас ходили, коли лише віддавали молоду в інше село і нічого не знали про молодого, або якщо молодий був не з дуже багатої сім`ї. Також існував звичай, що до одруження молода не мала права приходити в дім молодого, бо не буде в них щасливого життя [VII].

Після вдалого сватання влаштовували заручини - своєрідне скріплення договору про шлюб. За словами місцевої жительки Чміль Г.Й. «на заручини до оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад»[VII]. «Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Після усіх цих церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і вже не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитись вважалася безчестям, за відмову ж сплачували відшкодування матеріальних витрат та ще й  за образу» ,– зазначає в своїй праці «Українське народознавство» Г.Лозко [22, с.270].

Траплялися на Україні  випадки, коли дівчина сватала хлопця. Це було своєрідним відгомоном матріархату, але вже в ХІХ ст. роль чоловіка в суспільстві почала домінувати. Про це також згадує в своїй праці Г.Лозко [22,с.268]. Проте, на досліджуваній території таких випадків не було, принаймні місцеві жителі про це не повідомляли.

У міру органічного входження  вінчання у традиційну весільну обрядовість  складалася своєрідна ритуалізована система, що поєднувала  церковні і суто народні елементи. У західних регіонах України і, зокрема, на Млинівщині існував ще один етап передвесільної обрядовості - церковні оповіді (освячення згоди молодих на шлюб). Побутування такої обрядодії справді було характерне для даного регіону, тому протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди та знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу.

  Між заручинами та весіллям  влаштовували прощання нареченої  та нареченого з дівочою й  парубоцькою свободою, що втілювалося  в обряді дівич-вечора – («вечорин, підвесілок, дружбин, вінкоплетин, барвінкові обряди»), такі назви цього вечора подає Борисенко В. у праці «Традиції та життєдіяльність етносу»[1, с.129]. Такі вечорини влаштовувались окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.

Останній день дівочого життя, коли молода прощається зі своїми подругами, в селі Острожець звичайно влаштовували в четвер. Вранці цього дня молода ходить по селу й запрошує дружок до себе. Коли дружки зійшлися, то починається одягання молодої. Її вбирають у вишиту сорочку, спідницю, корсет. Далі одягають вінок, і до коси причіплюють різнокольорові стрічки.