Особливості циклу родинних обрядів на млинівщині (за польовими матеріалами, зібраними в с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.)

Дівич-вечір у домі нареченої  відзначався особливою ліричністю. Дівчата – подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків зрізані під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце – символ дерева роду. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених – про це зазначає у своїй праці Борисенко В. [1, с.135]. Щодо вбирання гільця - то на даній території такий звичай не був поширений, принаймні місцеві жителі про це не згадували. Єдине, що вдалося дізнатися – прикрашали стрічками дерево поблизу хати, що позначало велику подію в родині – видання дочки заміж. Про це повідомила місцева жителька Жук Марія Анатоліївна [IV].

Ідучи по барвінок, як дізнаємося зі слів жительки с.Острожець Вакули Євгенії Павлівни, «завжди беруть хліб, з тим хлібом повертаються назад. Як прийдуть під хату, їх частують біля порога батьки молодої, насамперед дружка, далі свах і всіх інших; потім свахи готуються до плетення вінків»[II]. До складання вінка запрошувалися всі присутні, не минаючи і батьків молодої. Перед початком плетіння вінка дівчата і жінки співали пісень. Зокрема, жителька досліджуваного села Кардаш Зінаїда Іванівна наспівала таку пісню:

Ой благослови, Боже,

Та й ти, Божая мати,

Ходи нам помагати

Вінок увивати

На любу головочку

Та й на добру доленьку [VI].

В українців вічнозелений барвінок завжди вважався символом вічності кохання та шлюбу і, природно, одним  із головних елементів весільної  обрядовості. Виготовлені з барвінку вінки, зокрема на Гуцульщині, «мастили медом, додавали кілька зубців часнику (як обереговий знак), вплітали китиці вівса, клали вінки на хліб і несли їх до батьків на благословіння», - заначає Валентина Борисенко у праці «Традиції та життєдіяльність етносу» [1;127].

До розряду ініціацій належить і обрядове розплітання коси нареченій. На долівці стелили біле полотно, на яке ставили діжу, і зверху клали подушку. Молода сідала на неї, і брат розплітав їй косу під супровід весільних пісень. Одну з таких  пісень наспівала жителька села Вакула Євгенія Павлівна:

Ясна зіронька, ясна,

Красна Маруся, красна.

З своїми дружечками,

Як місяць з звіздочками,

Головоньку схилила,

Батенька засмутила [ІІ].

Потім, під трикратне благословення  батьків, нареченій одягали вінок. Він   символізував кінець дівування.

Цілісність усіх обрядодій  дівич-вечора у традиційному  весіллі, символізуючи прощання молодих з  дівуванням і парубоцтвом, сприяла  виконанню важливої соціальної й  моральної функцій. Створювана обрядом  психологічна, емоційна атмосфера допомагала майбутньому подружжю зрозуміти  всю серйозність переходу в інший  статус. Щодо особливостей цього обряду, варто наголосити на тому, що дівич-вечір  влаштовували в четвер, а не в  п’ятницю, як на решті території  України, що було пов’язано з іншим  обрядом – випіканням короваю, що традиційно відбувався в п’ятницю. Ще однією особливістю є те, що не виготовляли на весілля гільце, а заквітчували дерево перед домом.

Аналізуючи  використану літературу та зібраний польовий матеріал, можна виокремити такі особливості досліджуваної  території, зокрема, при сватанні дівчину  називали жар-птицею, щоб показати її незвичайну вроду та неповторність; про заручини заздалегідь повідомляли, щоб не зганьбити себе та не застати родину нареченого зненацька. До особливостей даної місцевості можна віднести період оголошення в церкві, зокрема, коли священик розповідав про молоде подружжя, характеризував їхні родини як членів громади, повідомляв, як часто вони ходять до церкви, чи мали за щось осуд серед громади. 

 

2.2. Особливості  власне весільних обрядодій на  Млинівщині

Власне весілля починалося із запросин, що включали урочисте виряджання дочки та сина на село у супроводі  дружок та бояр. Місцева жителька Чміль Галина Йосипівна розповіла, що «молода просила на весілля одіта в вишиту сорочку чи блузку, червону спідницю в складки, низом обшиту стрічкою, на голові вінок з різнокольоровими стрічками. Вона обходила хати близьких і далеких родичів, сусідів, промовляючи: «Просили вас мама, просили вас і тато, і я вас прошу прийти до нас на весілля» [VII], що супроводжувалось триразовим поклоном кожному із сім’ї запрошених.

Не годилося запрошувати  під час випадкових зустрічей  на вулиці, що відбилося в іронічному прислів‘ї: «Просили по дорозі, щоб не були на порозі», про яке також згадує Лозко Г.С. [22, с.297].

На досліджуваній територія  ходили просити в неділю за тиждень до весілля, переважно ввечері, але ходили зі співом. Це було пов’язано з тим, як розповіла жителька с.Острожець Кардаш З.І. «що люди в день працювали і єдиний час, коли родина збиралась разом, був вечір. Молодий ходив просити зі своїм дружбою, який при тому мав палицю, на кінці прикрашену квітами. Молода ходила з дружкою, але окремо від молодого»[VI]. Особливим для досліджуваного села є звичай «просити разом, якщо молоді були родом з одного села», - згадує жителька села Бойчук Вікторія Ігорівна [І].

Ще Митрополит Іларіон  у своїй праці «Дохристияські вірування українського народу: історично-релігійна монографія» відзначав, що «саме весілля на Україні мало характер стародавній, княжий: молодий зветься князь, а молода – княгиня. Їхні друзі – бояри. Коли їде поїзд з молодим – молодою, то всі мусять звертати їм з дороги, хоч би то був і пан, бо це ж іде князь і княгиня. Розпорядники на весіллі звалися старости й підстарости, - це вже терміни литовсько-польського походження» [24, с.216].

Таким чином, молодим надавались привілеї, адже створення нової сім`ї завжди вважалось великою подією.

Особливості випікання  короваю

Культ короваю у весільній  обрядовості – найвищий, значущий момент культу хліба, що відповідає основному  господарському заняттю селян –  хліборобству. Та й уся весільна обрядовість починається з хліба. Якщо принесений старостами хліб приймається  батьками дівчини, яку сватали, то й  наступні весільні дії будуть мати продовження, а якщо ні, то все припиняється.

Бгання короваю - один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Виготовлявся коровай з дотриманням певного  сценарію.

Коровай на досліджуваній  території пекли у п’ятницю. Бути коровайницею було дуже почесно. Зазвичай на цю роль запрошували заможних жінок  у шлюбі. Якщо жінка була розведена  чи вдова, то разом із короваєм це могло  передатись і молодій сім`ї. В  с.Острожець, як розповіла тутешня  жителька Ковпак Людмила Іванівна, «коровайниць брали непарне число. Чим більше зійдеться коровайниць – тим життя в молодих буде кращим»[V]. Кожна з коровайниць приносить з собою або миску муки, або молока, або декілька яєць, і беруться до роботи. Більш детальний опис випікання короваю подала жителька даного села Кардаш Зінаїда Іванівна, зазначаючи, що «зібравшись разом, коровайниці розчиняють тісто, місять та виробляють із нього коровай, при цьому співаючи:

Ой у (ім’я молодої) на вулиці

Ішли рядом коровайниці.

Несли яйця старих курок,

Несли мед з ярих(диких)пчілок.

Курка символізує материнство, ніжність, турботливість та розсудливість. Таким чином, частинку цього було передано від старших жінок, що пекли  коровай до нареченої.

У відповідь мати й інші присутні жінки співали:

Зібралися чотири кльоци,

Кльоцають до півночі.

Якби нас попросили

Ми б вам замісили.

Коровайниці:

Подивіться скреготухи,

Що роблять хорошуни,

Хорошухи коровай місять,

А шкреготухи так вісять.

Ви нас на коровай просили,

А ми вашу волю вчинили,

А тепер ви нам гудіте -

Глечиком горілку носіте.

Їм співали  у відповідь:

Сокіл прилітає в піч заглядає.

Коровайниці поспішайте,

Бо піч вигасає.

Та піч реготіла,

Бо короваю хотіла,

А тепер перестала,

Бо короваю дістала»[VI].

Як бачимо, все проходило  в жартівливій формі. За характером український народ завжди був  веселим, люди вірили, що хороший настрій  впливає на ту роботу, яку ти виконуєш. Також жителька с.Острожець Ковпак Людмила Іванівна згадує, «що однією з поширених традицій було ходіння по сусідах і збирання дров- це не стільки була потреба, як ритуал – прилучення громади до спільного святкування. Як плата – дарували маленькі букетики з барвінку»[V].

Коли ж мають саджати  коровай у піч, коровайниці обмивають  собі руки, відтак одна одній вмиває і обтирає рушником лице; при цьому  промовляють та приказують, щоб «молоді  любилися так, як вони любляться», - згадує приповідку жителька села Острожець  Вакула Євгенія Павлівна [ІІ]. Після  того забавляються, п’ють, їдять, а як відходять додому, то господиня обдаровує їх хустками.

Спільність дій під  час бгання короваю мала символізувати  єдність майбутньої сім'ї. Для цього  коровайниць зв'язували рушником, і вони змушені були все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що «вдало спечений коровай принесе молодим  щастя, тріснутий - віщує розлучення, а покручений - злу долю», - як згадує місцева жителька Кардаш Зінаїда Іванівна [VI].

Отже, у традиційному місцевому  весіллі коровайний обряд, під час  якого готували різноманітне весільне печиво, був досить поширений. Він  складався з таких елементів, як благословення хліба, обрядовий  пісенний супровід.

Загалом коровайний обряд  є найбільш тривалим у часі порівняно  з усіма весільними обрядами. Йому приділялася велика увага, і всі  дії відбувалися з великою  пошаною, адже коровай передусім  був символом родючості, продовження  роду, а його випікання символізувало  побажання добробуту, щастя як для  молодят, так і для всієї родини. Щодо локальних особливостей, то варто  відзначити, що коровай випікає хресна мати молодої, також рідна мати не мала права прилучатися до цієї справи. За словами місцевих жителів, мати молодої  могла  передати всю свою тривогу  й хвилювання, що в майбутньому  позначилося б на шлюбі її дочки.

 

Святкування першого весільного дня

Найбільш пишною обрядовістю  відзначався весільний день. У Павла Чубинського зустрічаємо згадку про те, що «в воскресенье утром рано жених и невеста к заутрене вместе с боярами и дружками ходили в церковь» [26,с.144].

Схожою пишністю розпочиналось  святкування весілля і на досліджуваній  території. Детальний опис весільного обряду надала місцева жителька Кардаш Зінаїда Іванівна, вона розповіла, що «у неділю в першій половині дня гості молодого  збиралися в нього вдома, а після обіду їхали до молодої. Родина нареченого наймала для такого випадку найкращих коней у селі, приїжджало десь п’ять фірманок. Кінську упряж прикрашали квітами і стрічками. Гості молодого перед від’їздом співали:

На городі – зіллє,

Під городом віллє.

У цьому домі господарському

Починається весіллє.

Молодому від  імені матері співали:

Куди, синку, так збираєшся,

Що так чисто умиваєшся:

Чи у поле ниву орати,

Чи у ліс дрова рубати?

Я не їду у поле ниву орати,

Ні у ліс дрова рубати,

Я їду до церкві шлюб брати  [VI].

Коли молодий зі своїми гостями («весіллянами») приїжджали до молодої, їх на подвір’ї зустрічали батьки та «весілляни» молодої. Приїжджі гості співали:

Добрий день тому,

Хто у домі цьому:

Старому, малому

Й Богові Святому![ VI]

Гості молодої  їм відповідали:

Здоровенькі були,

Що нас не забули,

Добрий день дали

Старому, малому

Й Богові Святому![ VI]

Коли «весіляни» молодого заходили до хати, попереду йшов дружба, за ним свати несли коровай, котрий ставили на стіл перед молодою. Молода сиділа в кутку за столом із накинутою на голову великою хусткою, щоб було закрите обличчя. По обидва боки від неї сиділи дружки. Свати молодого починали «викупляти» молоду у дружок, торгуватися, а дружки співали старшому сватові:

Сором, свату, сором,

Стояти перед столом.

Всади руку у кишеню,

Вийми грошей жменю[VI].

Траплялися випадки, як згадує жителька села Васильчик Галина Іванівна, що «молоду ховали в крайню кімнату  хати, накривали покривалом, або  й зовсім – садили замість неї  дружку»[III]. Прикметним для даної території було й те, що молоді заздалегідь домовлялися, яким буде викуп, щоб «не осоромитись перед людьми»[ІІІ].

Дійшовши згоди в ціні, хустку з молодої знімали. Далі молоду починали вбирати до вінчання. Матері молодої гості співали:

Винось, мати, діжку,

Посадимо дівку,

Косу розплетемо

І до шлюбу візьмемо.

Вбирай, мати, дочку

У кремову сорочку,

Дорогую шубу,

Бо йде дочка до шлюбу[VI].

Коли молода була готова до вінчання (мати одягала їй вельон), старший сват читав їй «корону» - речитативно-віршований  текст жартівливо-повчального змісту. «Корона» символізувала кінець дівування, і її читали тільки «чесним» дівчатам, тим, які до весілля зберегли свою дівочу честь. Якщо про дівчину по селу йшла погана слава, то «корону» їй не читали. Один з варіантів «Корони» подала жителька с.Острожець Кардаш Зінаїда Іванівна:

 

 

 

Корона

Прошу вас, бояри, тихенько стояти,

Бо прийшов час красній  пані корону читати.

а ви, музиканти, як буду читати,

за кожним куплетом прошу  гарно грати.

Привіт, весілляни, привіт, вся родина,

А для тебе низький уклін, молода княгине.

Прибув я до цього дому, щоб корону здати,

А тебе, красна панно, до шлюбу забрати.

Я думаю, що ти також будеш  умлівати,

Як тобі матуся буде вінець надівати.

Не плач, красна панно, не плач, не лякайся,

Із своїми дружечками навік  розпрощайся.