Особливості циклу родинних обрядів на млинівщині (за польовими матеріалами, зібраними в с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.)

2.3. Післявесільна обрядовість в с.Острожець

Для того, щоб зміцнити зв’язок  молодих із батьками та полегшити  адаптування нареченої в новій  оселі, місцева звичаєвість Млинівщини передбачала низку післявесільних обрядів.

Весілля закінчувалося, як правило, у понеділок циклом післявесільних обрядів, основне призначення яких - прилучення молодої до сімейного вогнища чоловіка.

Отож, в понеділок, проспавшись  трохи, мама молодого з кухаркою прибирають столи, готуються до зустрічі гостей. Молода замітає хату. Прибігають сусіди, відбирають від неї віника і кидають  на горище.

Ввечері у понеділок гості  знову збиралися. За свідченням М. та З.Лановик, «перепій пов’язаний із питтям культового п’янкого напою. Молодий повинен випити чарку вина чи горілки до батька нареченої, батько – у відповідь до нього. Тоді інші учасники дійства по черзі перепивають один з одним» [21,с.216]. Проте на Млинівщині цей звичай мав дещо інший характер. Гості молодого, особливо переодягнуті у різні ролі, під звуки музики виконували танець. Тут використовувались речі, «викрадені» у сватів у той час, коли забирали молоду з приданим. Після частування гості виходили з-за столу, а за ним залишались лише молоді господарі, батьки молодої. Тут усі гості перепивали (дарували) молодому подружжю одяг, хустки, рядна, полотно, рушники тощо. Бувало, що дарунками була й худоба, яку вручали пізніше. Дарунками батьків були повна мірка зерна, нива, поля, корова чи інша худоба та інше.

Закінчувалося весілля (як правило, у вівторок) рядженням. Весільні гості  перевдягалися, з музикою йшли селом, випрошували, а то й крали курей, гусей, і продовжували веселощі в  домі батьків молодого. Жителька с.Острожець  Кардаш Зінаїді Іванівна повідомила, що «перевдягалися хто в що міг, старші вдягалися молодою й молодим, був цап, півень, циган» [VI]. Таке багатоманіття образів ще раз підтверджує самобутність українського народу. Рядження символізує зв'язок із предками роду.

На цьому весілля завершувалося, воно тривало майже тиждень і  вимагало від сім’ї чимало коштів, часу та зусиль. Тепер молодого господаря  називали жонатим (тобто одруженим) чоловіком, а господиню – відданою (одруженою) жінкою. Зокрема, на досліджуваній території молодого називали – головою (мається на увазі головою сім`ї), а молоду – жоною, жартівливо – шиєю ( яка головою крутить) – розповіла місцева жителька Вакула Євгенія Павлівна [II].

Завершальним моментом весілля був звичай «дякування». За даними А.Гаврищука, він називався «хлібини, які відбувались наступної неділі в оселі батьків молодої» [6,с.78]. Жителька с. Острожець Ковпак Людмила Іванівна розповіла про те, що колись традиційно дівчата йшли жити до молодого. Вказала вона також на звичай «дякування»: «Воно відбувалося на другу неділю після весілля, коли до дівки йшли на пироги. Щоправда, тут були присутні переважно її гості, а від молодого запрошувались лише рідні та найближчі родичі» [V]. Відбувалося своєрідне пригощання молодою жінкою своїх родичів. Випікаючи пироги та готуючи інші страви, дівчина показувала свої вміння та навички як господині нового дому. 

Останній післявесільний обряд дякування відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої, кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство. Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танцями. Про це повідомила місцева жителька Кардаш Зінаїда Іванівна [VI].

Таким своєрідним було весілля  на Млинівщині. Основні його елементи збереглися й виконуються і в  наш час, проте вони давно вже  втратили той сакральний зміст, яким були наповнені в давнину. Захоплюючий, цікавий і барвистий народний обряд весілля у селі Острожець  перестав існувати у зв’язку з  тим, що сучасна молодь хоче святкувати своє весілля не в хаті чи шалаші, як це робили наші предки, а в ресторанах чи кафе. Звісно, при цьому втрачають актуальність низка обрядів та звичаїв весільного циклу. Проте особливості весільної обрядовості на Млинівщині заслуговують на те, щоб їх пам’ятали в історії для сьогоднішнього і наступних поколінь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ. Поховальна обрядовість Млинівщини та її особливості  в с.Острожець

Життя кожної людини на землі  є цілим світом, що сповнений радостей і печалей. Цей світ у кожного  неповторний. Життя  важко збагнути  і оцінити. Це ще не вдавалось нікому.

Жителька с.Острожець  Вакула Євгенія Павлівна говорить про життя, що «воно є як ті хмари. Дитино, та молодість проходить, ото вже не встигнеш і оком кліпнути,  як за спиною стоїть ота, з косою. І хочеш ти того, або й ні, а її ше ніхто не обманув. І ніякі пани і багачі не відкупились ше від неї. Чи ти бідний чи ти багатий все одно вмирати прийде час, на то є воля Божа. І ніяка людина наперед не знає, коли її смерть чекає»[II]. Так, життя швидкоплинне і тому радіти потрібно кожній миті. З особливою тугою говорять про своє життя старші люди, тому що за своє життя довелось їм побачити не одну смерть.

Проте, Галина Медведчук  у своїй статті «Добре вам там спочивати і ще довго нас дожидати» стверджує, що колись люди таки знали день своєї смерті. Вона, цитуючи легенду пише: «Переповідають в Україні, що люди колись знали день власної смерті. В ті далекі часи панували на землі безладдя і печаль, бо ті, кому судився недовгий вік, покидали роботу й гуляли або журилися. З огляду на це Бог забрав у людей це знання, і тепер вони поводяться із своїм життям так, наче попереду в них вічність» [23, с.1].

Хоча люди і не знають дня своє смерті, проте народна  традиція містить ряд прикмет  і повір’їв, згідно яких люди визначали  наближення кінця життя. У тій же ш статті Г.Медведчук розповідає, що «скору смерть когось із родини віщував собака, який вив, опустивши голову донизу; курка, яка раптом співала півнем; або сни: як насниться, що випав зуб і йде кров; як доросла людина сниться маленькою; як людина дожинала до кінця жито на ниві...». Як бачимо, такі повір’я були тісно пов’язані з діяльністю людини, її господарством.

Схожа ситуація і на Млинівщині. Тут, за словами  Жук Марії Анатоліївни, «були такі люди, котрі вгадували день своєї смерті. Та не тілько свої, були і такі, які могли чужому сказати коли його смерть жде». Далі жінка наводить декілька прикладів найбільш поширених прикмет, що пов’язані з передвіщенням смерті. Наприклад, «якщо прилетить сова до хазяйства, сяде на дереві і буде пугати, то смерть вже близько»[IV]. Часто можна було почути, ніби сова говорить  людським голосом. Якщо будеш іти ввечері і таке почуєш, життя твоє підходить до кінця. Ще одним провісником смерті були лісові птахи. Якщо раптом завітала в господу пташка з лісу, значить принесла сумну звістку. Ліс в людей здавна асоціювався з місцем потойбічним, портал між світом цим і тим [22, с.64]. Як розповіла ще одна жителька села Острожець,  Ковпак Людмила Іванівна, «як сниться тобі корова чорна, то на недобре: або в родині хтось тяжко захворіє, або чекати смерті»[ V].

Про постійну готовність до зустрічі зі смертю свідчив вузлик з новим одягом – «на смерть», який тримали на дні скрині не лише літні бабусі, а й жінки після 40 років. Побутували повір'я про те, що жінку, яка померла, треба вдягнути в сорочку, власноруч пошиту нею («свого труда»). На Поділлі був звичай зберігати до смертного дня весільну сорочку, бо нема щасливішого чоловіка, як той, хто вмре «в вінчальнім вбранні» [22, с.65].

Навіть смерть, на яку  чекають (наприклад, коли людина довго  хворіє), входить до хати несподівано, заполоняючи серце скорботою  втрати рідної людини. Але звичай і  порядок, заведений з діда-прадіда, змушує думати про інше - турбота  про живих й останні клопоти, почесті померлому, щоб усі обрядові дії принесли заспокоєння його душі і легкою була дорога на той світ. Тут, на землі, людина гостювала, а туди збирається навічно [23, с.1].

3.1. Обрядодії  пов’язані з тілом небіжчика

Маряна та Зоряна Лановик у своїй праці «Усна народна творчість» так говорять про похорон: «Похорон як етап життя родини - це система ритуально-обрядових дій, що здійснюються у зв´язку зі смертю представника роду та супроводжують його поховання. Ця традиція дуже давня, поховальні дії формувались упродовж багатьох століть, зазнавши впливів різних епох, кожна з яких виявляла своє розуміння смерті. Ця частина родинної обрядовості за походженням є значно давнішою, ніж весілля, тому виявляє сильніші зв’язки із магічною практикою». На підтримку цих слів можна привести рядки з праці «Українознавство» Г.Лозко. У ній авторка зазначає, що «на думку археологів поховальні кургани скіфської доби виконували як меморіальні, так і культові функції. В образі кургану поєднувалось теперішнє, минуле і майбутнє, тобто курган був зв’язком потойбічного з наземним і небесним світами: яма, підніжжя кургану, вершина. На курганах знаходять залишки ритуальних майданчиків, кострищ і тризни» [22, с.70]. Тож наші предки здавна виробили цілу систему поховального обряду. І сьогодні, вже у більш трансформованому вигляді, ці обряди існують і їх виконують. Напевно, з усіх обрядів родинного циклу саме поховальний збегірає в найбільшій кількості свої давні звичаї.

Коли помирала людина, як розповіла місцева жителька Кардаш З.І., «то староста церкви йшов на дзвіницю, і дзвонив на все село. Кожен, хто що робив, мусив був припинити роботу, чоловіки, як годиться, знімали шапку. Люди повертались до церкви і,перехрестившись, казали: «Хай покоїться душа такого-то», або приказували «нехай спочиває у мирі» [VI].

Далі жінка розповідає, що у домівці, де «сталася смерть»  сповіщали про це на все село. На досліджуваній території сповіщали  про смерть двоном  у церкві. На решті території України сповіщали  про смерть й іншими способами. Так, у воротах  ставили церковну хоругву, їх відчиняли навстіж і уже видно було, на яке обійстя зайшла біда, залетіла скорбота. Павлюк С. у праці «Українське народознавство» зазначає, що «у різних етнографічних районах України виконувались похоронні та поминальні обряди. На Гуцульщині, наприклад, на знак того, що в хаті хтось помер, на вікні знадвору вішали білу перемітку, а перед хатою розкладали велике вогнище. Хтось із родичів трубив на трембіті ритуальну сумну мелодію. На Лемківщині до сьогоднішнього дня у вікні хати, де є покійник, ставлять свічку» [49, с.445].

Обмивання померлого - давній обряд, що пов'язаний з культом води. Померлого обмивали, тоді наряджали  у поховальний одяг. Вважалося, що близьким родичам це робити «не годилося». Хоча  на Млинівщині, за словами Кардаш З.І.,  «обмивала покійника старша жінка в родині.  А коли сама вмирала, то кликали до хати її односельчанок» [VI].  Таким чином, можна стверджувати про тісний та дружній зв'язок між людьми на досліджуваній території та загалом на Україні.

Обов’язково воду, якою обмивали покійника виливали, але там, де не ходять люди. Якщо на час смерті в  хаті була вода, то її виливали також. Вважалось  недоброю прикметою пити таку воду. Так говорять місцеві жителі.

Наряджали покійника у  новий одяг. Як правило, старші люди готували собі одяг заздалегідь. Молодих  дівчат та хлопців наряджали у  весільний одяг. Жителька с.Острожець  Кардаш З.І. розповіла, що «людей в літах ховали в темному одязі. Зав’язували жінкам хустки, а чоловікам клали біля голови шапку, капелюха. Ще жінкам вдягали прикраси»[ VI]. На окремих територіях України покійника наряджали в білий одяг тому, що білий колір вважався жалобним. Зрештою, головною однакою одягу було те, що він мав бути новим. Адже людина переходила в інший стан, в неї починалось нове життя, потойбічне. Тому й поховальні обряди були спрямовані на те, щоб відгородити померлого від земного життя.

Місцева жителька с.Острожець, Ковпак Л.І., зазначила, що «покійника клали  в окремій кімнаті.  Клали його на лавці, головою на захід.  Руки складали на грудях і зв’язували білою  лєнтою.  Ставили біля голови ікону і запалювали свічку» [V]. Обов’язково, як розповідає  жінка, «під голову клали подушку. Її набивали сіном або соломою. Клали ще туди освячені на Маковея мак та квіти»[ V].

 В той час, коли  тіло людини покоїлось на лаві, для її безсмертної душі горіли  свічки, поставлені у посудину  з житом («щоб добре бачила  свій дім і щоб далі на життя тут велося». Щоб було їй що їсти і пити ставили на вікні склянку з водою і клали зверху цілушку хліба. Щоб не сполохати душу, завішували у хаті дзеркала, а щоб заспокоїлась вона - звучали слова молитви [V].

Дві доби покійник у хаті, «бо як менше, душа не встигне воскреснути»[]. Звичай забороняв залишати мерця одного, бо «лихий дух увійде в нього і буде турбувати людей». Поки не поховають померлого, люди тимчасово утримувались від деяких господарських справ: «Як мрець є в селі, то не підсипали під квочку яєць і не квасили капусту, не сіяли огірків». Вважали, що нічого не вродить. Покійник все з собою на той світ забере.

Смерть у народі трактувалася, як розлучення душі з тілом. І за народними уявленнями, душа виходила з горла людини у вигляді пари, мухи, метелика. «Вважалося, що добрі, справедливі  люди помирали легко, а злі, котрі  за життя коїли лихо, зналися з  нечистою силою, мали тяжку смерть («яке життя, така й смерть»). Недоброю вважалася  і раптова, «нагла» смерть, коли людина не встигла належно до цього підготуватися», – пише у своїй праці ПравдюкО.[33, с.51].

 

3.2. Особливості  власне обряду похорону на  Млинівщині

Ховали покійного, як правило, на третій день після смерті. Виносили небіжчика ногами вперед – «щоб смерть удруге не завітала до хати».  Також символічним було тричі  над порогом труну опускати і  піднімати – «прощався з хатою, де жив». За ним обов'язково зачиняли всі двері та ворота – «щоб не повернулась смерть до хати»[ V].

Місцева жителька с.Острожець, Кардаш З.І. зазначає, що «як не в своїй хаті правитиметься відправа -душа ніколи сюди не повернеться: чатуватиме за дверима, битиметься об двері, буде мучити і ввижатися»[ VІ].

Певні звичаї були пов’язані  з виготовленням домовини або  труни. Її робили майстер або, як в  більшості регіонів України, сусіди біля хати померлого. Характерна назва  «домовина» свідчила про те, що цей  останній притулок сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні  предмети. Крім хліба і солі, померлим вагітним могли покласти повивальник, дітям – іграшку, курцям – люльку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за життя покійного нігті і волосся.

Після виносу померлого з  кімнати на тому місці, де він лежав, клали кусок заліза, «щоб смерть з‘дала залізо, а не людей» [V]. Кімнату посипали житом для того, щоб всі, хто жив у ній, були здорові.