Особливості циклу родинних обрядів на млинівщині (за польовими матеріалами, зібраними в с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.)

На Поділлі покійного  провадили на цвинтар, залишаючи  домовину відкритою. Хто ніс її та віко, тому руки перев'язували рушниками  або хустками. На віко клали хліб – «виряджали у далеку дорогу». Як несли селом, зупинялися проти тих  хат, куди заходив часто, де любив  бувати покійний. А родина, сусіди, друзі «переймали», «перепиняли» похоронну процесію, ставили на дорозі стілець, застелений рушником, на ньому клали хлібину. Потім цей хліб різали на поминках»[ VІ]. Такий обряд проводили не лише для покійних молодих хлопців та дівчат.

Вважалося, що хто мерцеві  перейде дорогу, в того на обличчі  виросте наріст, котрий називали «кость», не можна було й з хати через вікно дивитись на похоронну процесію, говорить місцева жителька КардашЗ.І.[VІ].

Відправляли похорон у  церкві, а на цвинтарі священик читав  прощу, розповідаючи парафіянам про  чесноти померлого. Священник мудро навчав: «Простіть його, брати і сестри!». Так казав тричі. А люди відповідали: «Хай Бог прощає і ми йому прощаємо». Прощаючись, цілували в лоб і руки.

Мідяки кидали на дно ями  й клали на віко труни: «щоб душа таки змогла себе відкупити» [V]. По жмені землі кидали на домовину: спершу - родина, за нею - всі, хто хоче доторкнутися до душі покійного. Вважалося, що за померлим «не можна сильно плакати, бо він буде дуже мучитись», «не можна часто відвідувати могилу, бо сам скоро підеш слідом» [VІ].

3.3. Особливості  обрядів  поминання  в с.Острожець

Із цвинтаря поверталися  до хати, де жив покійний, мили руки, витирали їх чистим рушником: сідали до поминального (жалобного) обіду, який на Поділлі мав назви: «гоблід», «обід», «канселяція» [ІІІ]. Традиція поминок означала об'єднання людей, для яких померлий був близьким. Годилося перехреститися, проказати «Отче наш...» і розпочати обід з колива, яке майже по всій території Поділля готували з товченої вареної пшениці, приправленої розведеним водою медом чи цукром. Потім подавали інші страви. У деяких селах готували ті страви, які особливо любив небіжчик, «щоб був спокійний і не ходив». За обідом люди тричі молилися за душу померлого (у давні часи спиртні напої на поминаннях не подавалися), неспішно частувалися: «Хай буде Царство Небесне всім душам померлих, добре вам там спочивати і ще довго нас дожидати»[ІІ]. В кінці співали «Вічную пам'ять».

Справляли острожчани «дев'ятини», «сороковини» , в «роковини» - несли в церкву «мисочку» з коливом, замовляли панахиду, вертаючись додому, трапезували і чинили так, як на жалобному обіді.

У поховальній обрядовості  українців і сьогодні виразно  простежуються звичаї і вірування, спрямовані на очищення життєвого простору від негативної дії мертвого тіла від духу смерті, на забезпечення успішного  переходу «душі» покійного у світ предків і на захист живих родичів, господарства від шкідливого впливу «духу» мерця.

На Поділлі донині існує  особливий звичай поховання неодружених  дівчат і хлопців, тобто тих, хто  помер у «не вижитому віці». їх одягають у весільне вбрання, печуть коровай, прикрашають гільце.

Скибками короваю на цвинтарі наділяли всіх, хто прийшов попрощатися  з дівчиною чи парубком. У цьому  обряді відображене народне уявлення про те, що кожна людина повинна  пройти основні етапи свого життя  обов'язково. Щоб не було невдоволення померлого, який не отримав своєї  частки життєвих благ і щоб не вимагав  у живих відшкодування.

Окреме місце в поховальній  обрядовості займали діти. Мертвонароджених чи не похрещених дітей не хоронили на цвинтарі. Їм відводили місця  біля огорожі, біля хати чи в садку  під деревом. Дитину клали не на лаві, а на столі. Хоча, на Млинівщині дітей  ховали на тому ж самому кладовищі, що і решту людей.

Похрещених дітей до року обов'язково накривали «крижмом», - полотном, яке подарувала хрещена  мати на хрестинах; ховали лише з дяком  і з хрестом.

Мерцеві до 7 років справляли  дитячий похорон і казали, що «вмерла  дитина». Після 7 літ - вмирає «парубок», або «дівка», відповідно й одягали  вже у весільне вбрання.

Жителька с.Острожець  Жук М.А. розповіла про свій сон. Жінка поховала свою неповнолітню дочку, але нарядила її у звичайний одяг.  Через деякий час, коли дочці мало виповнитись 18 років, жінці наснився дивний сон, «ніби стоїть передо мною моя дитина і каже мені, щоб я їй одяг весільний передала, бо вона заміж збирається виходити». Жінці цей сон виявився дивним. Але через декілька днів він повторився. Тоді в селі сталася смерть, помер молодий юнак. В могилу йому поклали весільне вбрання для померлої дівчини, щоб він передав. Після того дочка більше не приходила до матері уві сні [ІІІ]. Як бачимо, світ мертвих і живих тісно між собою пов’язані. Досить часто саме через сон померлі спілкуються зі своїми родичами. Тому в поховальній обрядовості люди намагаються дотриматись усіх правил. Щоб потім покійник не прийшов уві сні.

На Млинівщині збереглося чимало повір'їв, пов'язаних із смертю людини. Кажуть, як буває мрець на весілля, то це недобре: або молодята розійдуться, або щось інше погане в  їх житті станеться. Хто вмре на Великдень, той буде на небі. Не можна мертвого хоронити, як сонце зайде. Коли йдеш дорогою, а навпроти везуть покійника, то це ознака, що будеш мати щастя. З  похорону не можна нічого брати (красти), бо самому за це буде така ж біда.

Вважали також, що душа покійного 9 днів мешкає на покуті або в іншому хатньому куточку, у «вінику». Тому не дозволялося замітати, мити, білити в оселі. Весь рік родина жила скромно, не влаштовувала весіль, інших забав  з музикою, діти не йшли гуляти до інших. Було також повір'я, що в свята  не можна шити й прати, ткати і  хату білити, бо колеш голкою душу померлого, бо завдаєш їй образи і болю.

«Духи» покійних були предметом  глибокої шани і страху. Звичайним місцем їх перебування є могила. Але вони можуть перебувати й під порогом хати. В народі існувало поняття його недоторканності. Наприклад, дівчину, що вийшла заміж і вперше йшла до чоловікової хати, переносили через поріг, бо «духи» можуть нашкодити молодим. Цвинтар споконвіків вважався найсвятішим місцем, його ніколи не чіпали. Всі покоління мусять про це пам‘ятати. Про це зазначає у своїй статті Галина Медведчук у своїй статті «Добре вам там спочивати і ще довго нас дожидати» [23, с.2].

Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев’ятий (дев’ятини) та сороковий (сороковини) дні і через рік (роковини). Крім того, щороку через тиждень після  Великодня (на Поділлі – на Зелені свята) влаштовували громадські колективні поминки  — проводи (гробки) в  пам’ять усіх померлих предків. І  сьогодні люди сім’ями йдуть до кладовищ –прибирають могили, влаштовують ритуальне пригощання, залишають страви, квіти та стеблини «татарського зілля», яким здавна квітчали не тільки могили, а й власну оселю у клечавну суботу.

Поховавши покійника, всі, хто  був на похоронах, поверталися до його хати. Давніше обливали водою  волів, які везли небіжчика на цвинтар. Обов’язково мили, витирали чистим рушником, а потім сідали до поминального обіду. На початку всі  брали по три ложки «колива» –  обрядової поховальної пшеничної  каші з медом і цукром. В. Борисенко  у праці «Українська етнологія» пише, що «коливо готували повсюдно, а інші обрядові страви мали регіональні  відмінності. У більшості районів  обов’язково готували капусняк, борщ, горох, гречану кашу. До приготування поминальної їжі не вживали часнику  й інших пряностей»[ІV]. На Млинівщині, для поминального обіду крім колива «готували обов’язково горох, варили узвар. Не було на столах спиртного, хіба якщо покійник попросив випити за спокій його душі», – розповіла Зінаїда Іванівна [VI].

На другий день після поховання  родичі померлого відвідували могилу і несли з собою наїдки (сніданок для померлого), поминали біля могили. В селі Острожець  звичай поминати померлого біля могили залишився  і до сьогодні. Померлому несуть коливо і залишають на могилі.

А В. Борисенко у праці  «Українська етнологія» пише, що у  багатьох районах України «після похорону в хаті покійника ставили  на покуті чи на вікні склянку води і окраєць хліба зверху. Все  це мало стояти дев’ять днів, бо, за народними віруваннями, душа померлого  ще живе у цій хаті і їй потрібна їжа. Після поминок (дев’ятин) воду виливали, а хліб закопували або  спалювали» [V]. 

Вважається, що після сорока днів душа остаточно відходить на той світ і більше ніколи не повернеться, і не буде шкодити своїм рідним.

Наступні поминки були через рік після смерті, а також  в наступні роковини.

«В окремих районах  Лівобережжя поминали і через  півроку після смерті. Це звалося  «світити за небіжчиком», – згадує у статті «Поховання» В. Борисенко [3,с.30]. Також раніше у багатьох регіонах України, поминки справляли у три, сім, дев’ять, тридцять, сорок днів і в роковини смерті.

На знак жалоби в українців, як і у всіх слов’ян, в давнину  було прийнято одягати білий одяг, далі традиційним жалобним кольором став червоний (козака ховали, вкриваючи  червоною китайкою), чорний «жалобний»  колір, вірогідно, прийшов у зв’язку  із прийняттям християнства як колір  смутку, аскетизму (одяг ченців) тощо. В  селі Острожець, як і в  усій Україні, жалобним є чорний колір. І найближчі  родичі в знак жалоби носять чорні  хустини або пов’язки аж до роковин  смерті. Також дівчата на знак жалоби розпускали волосся, чоловіки ходили без  головних уборів під час жалоби навіть у мороз і негоду, жінки не носили прикрас. Протягом року в хаті не можна  було колядувати, щедрувати і взагалі  співати.

Обов’язком живих членів сім’ї здавна вважалося утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам’ятники – дерев’яні або  кам’яні хрести, надгробні плити  та виконувалися узвичаєні традицією  обряди. Порушення цих звичаїв  вважалося провиною перед померлими, осуджувалося людьми. 

Відносно регіональних особливостей поминального обряду, то можна зробити  наступні висновки. На Млинівщині, як і  на решті території України, до покійника  ставилися з повагою. Загалом  виконували всі необхідні обряди, щоб покійник не приходив уві сні. Також, дбали острожчани й про те, щоб смерть не завітала більше до їх оселі. Саме з цим пов’язано прибирання після того, як винесли покійника з хати. Ще клали залізо на поріг. Люди вірили, що таким чином смерть більше не повернеться до хати. Важливо також зазначити, що в с.Острожець за покійником довго не тужили і не плакали, тому що на тому світі йому буде від того погано. Намагались весь свій біль та скорботу лишити на  кладовищі. Тому, коли приходили додому, намагались не тужити більше.

ВИСНОВКИ

На мою думку, найбільший спадок нам залишений саме в обрядовій  традиції українців, що формувалась  не одне століття і становить величезний пласт народної мудрості, моралі, вірувань. Зокрема вважається, що одна з його гілок – родинно-обрядовий цикл – зазнала кульмінації в добу середньовіччя, коли визріло поняття  родової общини.

Проаналізувавши семантику  родильних обрядодій, можна сказати, що вони сягають своїм корінням ще в дохристиянські часи. Звичаї та обряди, пов'язані з народженням дитини, найяскравіше відображають світогляд  населення України, Млинівщини, зокрема. Крім того, родильні обряди формувалися  в час переходу нашого народу від  язичництва до християнства, тому даний  обрядовий комплекс є синкретичним, магічні дії в ньому поєднуються  з християнською вірою в Бога.

Родильна обрядовість  є досить різноманітною та неоднорідною. Кожен регіон має власні характерні особливості, що склалися під впливом  певних історико-культурних подій. Загальноприйнятою  є трискладова система родильної  обрядовості, але на Млинівщині окремі елементи звичаїв мають свою локальну специфіку, що проявляється у застосуванні певних повір'їв, прикмет, замовлянь, які  побутують в зазначеному регіоні. Відмінності також проявляються в порядку надання імені, у  виборі хрещених, в особливостях використання оберегів.

На мою думку, на сьогодні значно скоротилася система родильної  обрядовості, тому вона не має вже  свого первісного, в деякій мірі магічного впливу.

Загалом, проаналізувавши  літературу відомих українських  етнографів-фольклористів (Лановик М.,Лановик 3., Лозко Г., Борисенко В., Кондратович О.), порівнявши їх дослідження з матеріалами, зібраними в с.Острожець на Млинівщині, я змогла виокремити деякі особливості, притаманні саме цій території.

Так, перший розділ роботи «Особливості родильної обрядовості на Млинівщині» був присвячений найголовнішому періоду всієї родильної обрядовості - пологам та запрошенню баби-повитухи, яка допомагала породіллі і ставала родичкою для всієї родини. Цікавими були розповіді місцевих жителів про випадки, що траплялись під час пологів. Часто пологи були важкими, а тому баба-повитуха застосовувала всі свої таємні знання та вміння, щоб врятувати дитину та матір. Можна виділити характерні для досліджуваної території уявлення жителів про дні появи дитини на світ. Притаманним для даної території є надання значення миші (не лише як негативного образу), місцеві жителі з особливою приязню ставились до неї і вважали мишу захисницею дому та посередницею між світом живих та мертвих. Щодо особливостей запрошення баби-повитухи, то на даній території довгий час саме мати породіллі ходила з запрошенням, вже з часом ця традиція втратила своє значення.

Також, в цьому розділі  описані  головні обрядові дії  родини, пов'язаними з прилученням  дитини до роду, до християнського світу. Провівши польові дослідження та ознайомившись з віруваннями  односельчан, я зробила висновок про важливість цих обрядів у  їхньому житті та про тісний взаємозв'язок церковних та язичницьких уявлень  народу, що зумів вдало їх поєднати. Серед особливостей післяродильних обрядодій на Млинівщині варто виділити: перше годування груддю немовляти, яке відбувається в присутності громади жінок, що зібрались на відвідини(чого не простежується на інших територіях). Також місцеві жителі розповіли про цілющі властивості материнського молока. Щодо вибору імені дитини, то повна відповідальність за нього лягала на бабу-повитуху, яка йшла до церкви, щоб обрати ім'я. Характерним для даної території був обряд хрещення дитини, а власне родинне святкування, яке супроводжувалось своєрідними замовляннями та побажаннями дитині щасливої долі. На досліджуваній території й досі люди вірять у демонів, «нечисту силу», відьом, знахарів та відунів. Разом з тим,   в селі існує особливе ставлення до Бога, вшанування християнських традицій.