Особливості циклу родинних обрядів на млинівщині (за польовими матеріалами, зібраними в с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.)

А найповніше цю гілку родинної обрядовості представляє весільний  обряд, ще й зараз колоритно відзначається  в кожному українському селі.

Із початком третього тисячоліття  інтерес до національної культури в  Україні дедалі зростає, оскільки одночасно  із визріванням почуття етнічної самоідентифікації у суспільстві, очевидним фактом стає проблема неминучості втрати автентичної спадщини у її первинному вигляді. Знання свого родоводу, етнокультурних надбань предків необхідні в історичних, культурологічних та патріотичних цілях.

Весільна обрядовість  на Млинівщині в цілому містить в  собі елементи загальноукраїнського сценарію. Ми можемо спостерігати той факт, що процес трансформації обряду суттєво  не змінив традиційну структуру весілля, але форма побутування весільної  обрядовості в Млинівському районі є пасивною, оскільки існує в пам’яті людей похилого віку і дедалі рідше використовується у житті.

Весільний обряд за загальноукраїнською  традицією починався сватанням. Словесні формули засватування дівчини побудовані на алегоріях (мисливці, що натрапили на слід; купці, що дізнаються про товар тощо) і мають певні відмінності в різних регіонах України. Однак, спираючись на польові матеріали опитаних респондентів, можемо стверджувати, що на Млинівщині побутувала своєрідна алегорія - жар-птиця, що мало на меті представити молоду в найкращому світлі. Старости відкрито повідомляють про причину свого приходу, тобто вони цікавляться справами сім’ї дівчини, до якої прийшли свататися, про її вміння та навички, згодом вихваляють хлопця, від якого були послані, і, нарешті, відбувається домовленість або відмова зі сторони дівчини чи від імені її батьків. В традиційній розмові сватач прямо розкривав мету свого приходу, але в поетичній формі, яка свідчила про естетичні смаки народу. Атрибутами сватання, а також символічними знаками згоди на більшості територій України були піднесення хустки, пов’язування рушника, обмін хлібом, розламування хліба, частування сватів; знаками відмови – піднесення гарбуза, повернення хліба тощо. На Млинівщині знаком погодження на пропозицію сватів був спосіб  обміну хлібом, пов’язання спеціально вишитого рушника; відмови – повернення принесеного хліба, виніс гарбуза  (пізніша форма відмови).

Оскільки перша обрядова дія накладала певну моральну відповідальність за дальший хід  шлюбних переговорів, то, за звичаєм, батьки не поспішали з відповіддю. На досліджуваній території, якщо відповідь  була позитивною, то дівчина відразу  в той вечір, коли прийшли свати, обмінювала принесений хліб на випечену домашню хлібину. Якщо ж рішенням дівочої сторони було відмовити  сватам, то воно могло повідомлятися  не відразу, а на другий-третій день.

Хоча в українській  традиції також було поширеним явище  сватання дівчини до хлопця, що найшло відображення в переказах, весільних  піснях, проте ми не отримали жодної інформації і навіть спогадів про  подібну традицію на Млинівщині.

На більшості територій  нашої держави незабаром після  першої дії сватання відбувались  ще дві зустрічі шлюбних сторін, що називалися оглядини та заручини. Під  час оглядин батьки й родичі нареченої  приходили в дім парубка, щоб  ознайомитися з його матеріальним становищем, побутовими умовами, господарством. Бувало, що батьки та родичі нареченого, прагнучи показати свою заможність і благополуччя, вдавалися до хитрощів: брали у  сусідів коня, мішки з борошном, зерно тощо. Зокрема на Млинівщині ці обряди проводились, коли молодий  був з іншого села, або його родину погано знали в селі. Заключним  етапом передвесільної обрядовості є заручини, смислове значення цього обряду полягало у фактичному закріпленні остаточної згоди на шлюб і публічному оголошенні цієї події. На заручени  нерідко наймали музики у більшості регіонів України. Проте на Млинівщині цього звичаю ми не спостерігаємо. На це святкування запрошували родичів, відбувався обмін подарунками між двома родинами та остаточно домовлялися про дату весілля. Хоча у деяких місцевостях заручени супроводжується молодіжними іграми, обрядовими піснями й танцями, проте на досліджуваній території ми отримали відомості лише про виконання передвесільних пісень, в яких оспівувалося прагнення об’єднання двох сімей через шлюб їхніх дітей.

У коровайному обряді найповніше та найвиразніше відображено народний світогляд та сімейно-побутову магію, адже упродовж віків хліб був постійним, незмінним супутником народних звичаїв  та обрядів, символізуючи благоденство, достаток, родючість. Хлібом освячували весь цикл весільних ритуалів –  від магії приготування короваю  і аж до кінця весілля, коли ділять коровай і весь рід обдаровує  молодих «на щасливу дорогу». При випіканні весільного короваю  обов’язково звучали обрядові пісні. У пам’яті людей існує відносно стійка збереженість обрядодійств «випікання короваю» та «вбирання короваю». В загальноукраїнській традиції поширеним є випікання короваю в суботу. На досліджуваній території зустрічається інформація про випікання короваю у п’ятницю (хоча дехто з інформаторів констатує, що в п’ятницю хліб не печуть, бо саме цього дня розіп’яли Христа). Існує також традиція випікання короваю в четвер. На Млинівщині, як у більшості регіонів, його готували тільки жінки з благополучних сімей, щоб і молоді жили щасливо. Тоді як на більшості території України побутував звичай своєрідного вечора прощання з дівуванням і парубкуванням, коли дружки плели з барвінку вінок нареченій (бо вінок – символ дівоцтва), в’язали букетики для дружок і дружбів, а головне – завивали гільце (вильце, вільце) – прикрашали калиною та квітами зелену гілку, то цей звичай не знаходить свого відображення на досліджуваній території.

Кульмінаційним моментом весілля був день, коли гості збиралися  і в жениха, і в нареченої. Весільний  «поїзд» молодого, що їхав по молоду, теж гучав піснями. По дорозі його не раз перепиняли сусіди молодої, вимагаючи  викуп.

Особливим є також звичай, який відбувався лише на досліджуваній  території, коли дружки молодого після  весілля поверталися до хати молодої  і на рожні підносили сало, таким  чином дякуючи батькам дівчини, що вигодували хорошу наречену.

Серед післявесільних звичаїв варто виділити «дякування», яке відбувалося на другу неділю після весілля, коли до молодої йшли на пироги. Тут були присутні переважно її гості, а від молодого запрошувались лише рідні та найближчі родичі, тобто відбувалося своєрідне пригощання молодою жінкою своїх родичів.

Отже, розглянувши даний  регіон у специфіці весільної  обрядовості, варто зазначити, що скоротилась  кількість традиційних обрядів, пов’язаних із організацією і проведенням  весіль у селі. Найкраще збереглася передвесільна та власне весільна частина обрядового комплексу, то чітко регламентує послідовність і важливість проведення  сватання, запросин молодими своїх гостей, релігійне значення церковного вінчання.

Хоча в умовах урбанізаційних процесів багато весільних звичаїв  в обрядовій практиці сьогодення втрачені частково або повністю. Проте  в сучасній етносоціальної ситуації пожвавлюється інтерес людей до традиційної весільної обрядовості і як наслідок - збільшується число бажаючих справляти традиційне весілля. Зростає і кількість вінчань як один із проявів відродження духовності. Поєднання цих двох традиційних основ вбачається перспективним.

Третій розділ роботи присвячено темі смерті та поховальної обрядовості. Поховальна обрядовість — система дій, спрямованих на допомогу родині небіжчика в його похороні, шанування померлого та прилучення до культу предків. Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час вони розуміли її неминучість: Якби не вмирали, то б під небо підпирали. Ставлення до смерті було неоднозначним, відбиваючись і на характері поховальних обрядів.

Згідно із народними світоглядними  уявленнями людина мала три субстанції: тіло, душу та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але  якщо душа покидала тіло назавжди, то дух  нібито міг повернутися до тіла, що вважалося неприродним.

Виходячи з цього визначалися  усі дії ритуалу поховання  померлого. Вони насамперед були спрямовані як на забезпечення успішного переходу душі небіжчика у світ предків, так  і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Звідси всю поховальну обрядовість можна поділити на дві  основні частини: похорон і поминки.

Зокрема, в с.Острожець, виділено особливості поховального обряду, пов’язані  з передвіщенням смерті. Також  існують своєрідні норми та правила  поводження з померлими, обряд поховання. Особливими є і пісні, якими проводжали односельчани померлого в дорогу. Загалом, поховальна обрядовість в  с.Острожець мало відрізняється  від поховальної обрядовості  на решті території України. Ґрунтуючись  на головних, авторитетних джерелах.

Сучасна молодь мало цікавиться минулим своїх предків, їхніми звичаями. Сьогодні ми можемо спостерігати значне спрощення обрядодійств. До нашого часу звичаї та обряди дійшли у трансформованому вигляді, вони втратили своє сакральне навантаження і нині виконуються лише тому, що так вимагає народний звичай. Свої дослідження ми проводили з метою вивчення і відродження народних звичаїв та традицій рідного краю.

 

 

Список використаної літератури:

1. Борисенко В. Традиції та життєдіяльність етносу: на матеріалах святково-    обрядової культури українців. – К.: Універс, 2000. – 192 с.
2. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К.: Наук. думка, 1988. – 192 с.
3. Борисенко В. Поховання // Наука і суспільство. – 1991 – № 6 – С. 30-31.
4. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.
5. Войтюк Л. Коровайний обряд на Поліссі// Народна творчість та етнографія. - № 3, 2004. - С. 107 - 112.
6. Гаврищук А. Весілля у подністровських селах на Кам’янеччині (20-ті роки ХХ ст.)// Науково-краєзнавчий альманах Хмельниччина подільська. – Випуск другий, 1997 р. – С. 73 – 78.
7. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // Етнографічний збірник. – Т. 32.– Львів, 1912.– 426 с.
8. Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях укаїнського народу -К.: Либідь, 2006.- 256с.
9. Дмитрів З. «Благослови, Боже, батьку й мати, нашому дитяті коровай  розчиняти» (етнографічні матеріали з північних районів Рівненщини)// Волинські дзвони. - Випуск ІІ, 1997. - С.50 - 53.
10. Етнографія України/ За ред. проф. С.А.Макарчука. - Львів:  Світ,         2004.  -520 с.
11. Енциклопедія українознавства –К, 1994 – 530с.
12. «Зав’ю вінки на всі святки» - Вінниця: Книга-Вега,2007.- 224с.
13. Кара -Василева ТВ. Українська вишивка - К., 1913.
14. Ковальчук О.В. Українське народознавство. – К.: Освіта, 1992. – 176 с.
15. Кондратович О.П. Українські звичаї: Народний, -Луцьк : Вол.обл.друк., 2007 -240с.
16. Кондратович О.П. Народний або Дарована Богом свіча, - Луцьк: Вол.обл.друк., 2004. -132с.
17. Кондратович О.П. Народини або Дарована Богом свіча, - Луцьк: Вол.обл.друк., 2004. -132с.
18. Кравець О.В. До історії сватання на Україні// Народна творчість та етнографія. - № 4, 1998. – С. 79 – 34.
19. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу: історико-етнографічний нарис. – К.: Либідь, 1996. – 244 с.
20. Культура і побут Населення України: Навчальний посібник / Ред. В.І.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. - К.: Либідь, 1993. - 288с.
21. Лановик М.Б., Лановик З.Б. Українська усна народна творчість: Підручник. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання – Прес, 2003. – 591 с.
22. Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак - ЕКО, 1995. - 368с.
23. Медведчук Г. Добре вам там спочивати і ще довго нас дожидати//[електронний ресурс]- режим доступу: http://garbuz.org.ua/Narodni-zvichai/2009-03-12-23-12-32.html.
24. Митрополит Іларіон. Дохристияські вірування українського народу: історично релігійна монографія. - К., 1991.
25. Народне дитинознавство – К., 1991.-250 с.
26. Несен І. Околична шляхта Центрального Полісся: особливості весільного ритуалу// Народна творчість та етнографія. - № 6, 2004. - С. 91 –96.
27. Нове життя старих традицій: традиційна українська культура в сучасному мистецтві і побуті, - Луцьк: Твердиня,2007.-532с.
28. Орел Л. З поховального обряду в Україні // Українська родина: родинний і громадський побут. – К., 2000. – С. 371-377.
29. Пархоменко Т. Ритуальне застосування свічки у весільних обрядах// Народна творчість та етнографія. - № 5, 2004. - С. 89 - 91.
30. Пономарьов А. Сімейні звичаї та обряди // [електронний ресурс] – режим доступу: http://etno.iatp.org.ua/mynuvshyna.
31. Пономарьов А.П. Етнічність та етнічна історія України. - К.: Либідь,         1996. - 272 с.
32. Пономарьов А.П. Українська етнографія. - К.: Либідь, 1994. - 320 с.
33. Правдюк О.О. Народне весілля на Україні. – К.: Знання-Прес, 1992.- 196 с.
34. Сингаївський М. Материна пісня.-К, 1992 - 150с.
35. Стельмахович М.П. Мудрість народознавчої педагогіки -К.,1971 .- 340с.
36. Словник символів культури україни // ред. Коцюр В.П., Потапенко О.І., Дмитренко О.І. - К.,2002 -200с.
37. Таланчук О.М. Українознавство. Усна народна творчість: навч.-метод. посібник. - К.: Либідь, 1998. - 48 с.
38. Традиції та обряди: Урядовий портал // [електронний ресурс] – режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk.
39. Ткач М. Дерево роду-К.: МПП «Анфас», 1995.-450с.
40. Традиції і свята українського народу/за ред. І.Коверця.-Донецьк:БАО, 2007.-384с.
41. Українська весільна обрядовість //[електронний ресурс] – режим доступу: http://www.musart.org.ua/blog/?p=42.
42. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник/ А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Космічна та ін. - К.: Либідь, 1993. - 256 с.
43. Українська народна творчість. Весілля. У 2-х кн./ Упор. М.М.Шубравська.     – Кн.1. –  К.: Наук. думка, 1970. – 456 с.
44. Українське народознавство // за ред. Павлюка В.П. - К., 2004.- 450с.
45. Українське народознавство // за ред. Таланчук О. - К., 2003. - 400с.
46. Українська родина: звичаї, традиції, обряди: збірник матеріалів наук, конференції III Міжнародного фестивалю «Берегиня». - Луцьк: НадстирЧ 1998. - 54с.
47. Українська родина.- К.: Ви-во ім О.Теліги, 2000.- 424с.
48. Українознавство: Посібник.-К.: Зодіак.-ЕКО, 1994.-399с.
49. Українське народознавство/ За ред. С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчіва. - Львів: Фенікс, 1994. - 608.
50. Українці: Свята. Традиції. Звичаї/ Уклад. І.Коверець. – Донецьк: Альфа-Прес, 2004. – 304 с.
51. Ярмола Д. Весільна метушня // Магістраль. - №35, 2007. - С.18.

52. Ятищук О. Традиційна весільна обрядовість у літературній спадщині Г.Ф.Квітки-Основ’яненка// [електронний ресурс] – режим доступу: http://www.maunau.org.ua/kong/Odesa/Book1.

 

Польові записи  ( здійснені  Малиш Даною Ростиславівною у  с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської  обл.)

І. Бойчук Вікторія Ігорівна, 1926 р.н., пенсіонерка, жителька с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.

ІІ. Вакула Євгенія Павлівна, 1931 р.н., пенсіонерка, жителька с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.

ІІІ. Васильчик Галина Іванівна, 1925 р.н., пенсіонерка, жителька с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.

IV. Жук Марія Анатоліївна, 1939 р.н., пенсіонерка, жителька с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.

V. Ковпак Людмила Іванівна 1928 р.н., пенсіонерка, жителька с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.

VI. Кардаш Зінаїда Іванівна 1928 р.н., пенсіонерка, жителька с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.

VII. Чміль Галина Йосипівна 1943 р.н., пенсіонерка, жителька с.Острожець Млинівського р-ну, Рівненської обл.