Особливості родинної обрядовості на Острожчині

За словами жителів с. Українка вагітній жінці не можна було ходити без фартуха, вона не повинна брехати, брати чуже, сваритися, заздрити, гніватися, бо все це передасться дитині. Особливо застерігали від переляку, бо як жахнеться майбутня матір вогню, миші або жаби і торкнеться рукою свого тіла, у малюка на тому місці з’явиться відповідний за формою і кольором знак. Заборонялося дивитися на змій, калік, сліпих і хворих.  Заборонялося бити ногою тварин, щоб дитя не було волохатим. На великі свята не можна було плести нитки, щоб дитя не обкрутилося пуповиною. Заборонялося шити, аби не зашити немовляті рота і очі; дивитися чи дмухати на вогонь; мастити в хаті, щоб породілля не зійшла кров’ю, а дитя не вмерло. Не можна було дивитися на похорон, на покійника.

І. Коверець дослідив, що жінці, яка очікувала дитину, заборонялося “переступати через колючі та гострі предмети; сидіти на ріжку стола; білити і фарбувати оселю, ходити вночі під дощем, працювати у свята. Засуджувалося вживання спиртних напоїв, лихослов’я. Вагітній жінці не можна було під час ходи щось жувати, гризти, бо у дитяти, як вважалося, не закриватиметься рот – воно буде крикливим, весь час проситиме їсти, стане ненажерою. У давнину вагітна жінка нерідко підперезувалась широким вовняним поясом, який слугував за оберег, а гуцули одягали чоловічі штани, щоб відволікати злі сили” [12;с.11-12]. В селі Українка жінки також дотримувалися заборон їсти під час ходіння, працювати у свята та вживати спиртні напої.

Для майбутньої мами не можна було відмовляти. На Острожчині говорили, якщо відмовиш для вагітної жінки, то тебе будуть переслідувати нещастя, а всі твої речі погризуть миші, як повідомила Кальніцка Варвара Стахівна [43]. Це було пов’язано з тим, що миша є сакральною істотою, вона знаходиться під землею і має зв’язок з потойбічним світом. Також вагітна жінка та її чоловік не можуть бути хресними батьками, щоб не померла їхня дитина, або дитина, яку хрестили. 

Але найбільшого значення надавалося психічному стану жінки, оберіганню її від нервових потрясінь, переживань, переляку, сварок. Всі думки майбутньої матері повинні бути спрямовані на благополучні пологи, спокій, та здоров’я майбутньої дитини. Тому для вагітних жінок радили бути спокійними, дивитись на красиві речі, розмовляти з майбутньою дитиною, співати їй пісні, розповідати різні історії і казки. Адже, як дослідив                 І. Коверець, розумові, моральні і фізичні здібності дитини закладаються задовго до її народження [12,с.87].

За словами Демчук Віри Петрівни, в селі Українка психічному стану жінки надавалося також велике значення. Жінки намагалися бути ввічливими, не сваритися з сусідами та чоловіком, більше гуляли на полі, часто ходили до лісу. Намагалися думати тільки про хороші речі, щоб немовля було красивим, добрим та спокійним [41].

Сучасна майбутня матір повинна дбати про свою зовнішність, духовність, почуватися завжди спокійною, не хвилюватися, не перевтомлюватися, частіше відпочивати, перебувати на природі, дихати свіжим повітрям, думати про щось хороше, добре, красиве. У період вагітності це потрібно в значно  більшій мірі, ніж завжди. Проте також варто було б не забувати й про прикмети, адже і в них є частина правди. Дбаючи про своє благополуччя, здоров’я, вагітна жінка буде також дбати про майбутнє своєї дитини, адже це буде запорукою нормального психічного, фізичного й розумового розвитку майбутніх нащадків.

Ще на початку ХХ ст. пологи жінки залишалися справою глибоко особистою, навіть таємною, з великою кількістю пересторог та обрядових дій. Володіти всіма цими знаннями могла тільки баба-повитуха, до якої була безмежна довіра. Вона втілювала у собі весь народний лікувально-знахарський досвід.

Постать баби-повитухи була традиційною для кожного села на Україні. Крім найпоширеніших її назв – баба, бабка, бабушка, бабця, бабуня, бабуся, бранка –  існувало багато інших, у тому числі пупорізниця, пупорізка, різна, породільна, сповитуха, повиваха, а також баба-бранка, баба-пупова тощо. Для сім’ї баба-повитуха вважалася найближчою родичкою; породіллю вона називала онукою, а народженика – онучком. Як зазначає Панасюк Марія Олександрівна, в селі Українка найпоширенішою назвою була баба-бранка та баба-повитуха, а також ще інколи звали просто бабою [44].

Повитухою ставала жінка похилого віку, яка мала життєвий досвід у таких справах. Стельмахович М. Г. зазначає, що “повитухами ставали жінки у віці 45-50 років, які вже самі втратили дітородну функцію. Нею мала бути добра, чесна людина, яка любить дітей, досконало знає народну медицину, володіє повивальним мистецтвом” [29,с.15].

Як зазначає Панасюк Марія Олександрівна, в селі Українка було дві баби-повитухи. Це були надзвичайно добрі люди, їх поважали не тільки в своєму селі, а й в сусідніх селах, бо бували такі випадки, що доводилось приймати роди і на чужих селах. Якщо в жінки були важкі роди і вона не могла розродитися, то звали другу бабу на допомогу [44].

Зазвичай, коли жінка відчувала наближення пологів, то посилала до баби-повитухи свого чоловіка, а якщо його не було вдома, то просила когось із сусідів. Чоловік обов’язково мав йти з хлібом. Повитуха не мала права відмовляти на прохання, “бо це святе діло” [41]. М. та З.Лановики дослідили, що бабу-повитуху запрошували до сім’ї  “заздалегідь, перед пологами, і вона залишалася на час пологів та одужання породіллі” [16;с.222]. В селі Українка баба-повитуха теж залишалася у сім’ї породіллі до хрестин. Допомагала для жінки відійти від родів, доглядала та купала немовля, поки жінка окріпне. Збираючись до породіллі, вона неодмінно брала з собою булку або окраєць хліба, дрібочку солі, різноманітне зілля, а також хустину та шматок полотна на пелюшку. А у гуцулів, як зазначає у своїй статті В. Мороз, баба приходила зі свяченою водою і освячувала хату перед пологами [20,с.5].

За словами жительки села Українка Ельяви Тетяни Омелянівни, бували такі випадки, особливо влітку, як починалися жнива, що жінка могла родити і на полі, біля снопів або під копицею сіна. Як хтось бачив, то міг допомогти, а як була за селом, то мусила родити сама. Пуповину перерізала серпом, або ножем, якщо був із собою [42].

У селі Українка існує багато пісень, присвячених родильній обрядовості, зазвичай їх складали  самі жінки, які народжували.  Пісні записані від  жительки с. Українка Галах Марії Іванівни.

                   Пішла мати в поле жати,

                   Взялися роди, мусіла лягати,

                   Лягла під півкопу

                   Мене породила.

                   Взяла соломину пупа зав’язала

                   Скинула полотняну сорочку

                   Мене замотала [40];

        Пішла я в поле житечко жати

        Тай дитинку породила

        Я її сповила, у колисочку положила.

        Повішу я колисочку у лузі на калині.

        Буде вітер колисочку колихати,

        А я молоденька буду жито дожинати [40].

Приходячи до хати, баба-повитуха ставала на порозі і читала молитви “Отче наш”, “Вірую”, “Молитву до Богородиці” та інші. Далі вона заходила до хати клала на стіл хліб та інші принесені із собою речі. Оскільки повитухи були і знахарками, вони знали безліч ритуалів і замовлянь, які допомагали для жінки легко народити. Народ вірив, що ці магічні дії мають надприродну силу і є корисними для матері та новонародженого. Галина Лозко у праці “Українське народознавство” відзначає, що баба приходила з водою яку брала до схід сонця з криниці, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: “Вода-водиця, Вода-цариця, ти очищаєш луги, береги, каміння, креміння, річки, піски. Очисти (ім’я породіллі) від злих людей, проклятих очей” [17,с.304].

В селі Українка, за словами Тарковської Феодосії Степанівни, “повитуха приходила теж з водою, яка була освячена на Водохреща або на Стрітення. Вона освячувала цією водою ікони та всі кутки в хаті. Також могла давати пити для породіллі” [45].

Від перших хвилин приходу баби до породіллі між ними встановлювалися відносини спорідненості та довір’я. На жаль, магічні обряди та замовляння, якими супроводжувалися пологи, зафіксувати було майже неможливо, оскільки це завжди становило професійну таємницю. Тому їх опис досить обмежений. Ритуальних дій, покликаних полегшити стан жінки, було чимало: розв’язували вузли на одязі, відмикали двері, замки, вікна, розпускали волосся, витягували з вух сережки та багато інших.

Оскільки в ті часи ліжок не було, то родили на лежанці або на лаві. Як згадує Гончарук Уляна Володимирівна: “Я родила на лежанці, бабка коли прийшла, нагріла води полила її, настелила соломки і мене положила. Казала, що пара буде іти, розпарить тіло і кості, і тоді буде легше родити” [39].

Інколи баба-повитуха брала породіллю під  руки і водила по хаті щось примовляючи, доки та не починала родити. Інколи породіллю обв’язували рушником. Якщо не могла сама родити, то бабка руками виштовхувала дитину. Також, як зазначає Павлюк С.П. у праці “Українське народознавство”, баба давала породіллі пити воду з пригорщі, решту води зливала над жінкою зі словами: “Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла” [34,с.227].

П. Чубинський зазначає, що при народженні “баба перехрещувала дитину й приказувала: “Во имя Отца и Сына, аминь; и Святого Духа, аминь; нини, и присно, и во вики виков, аминь”. Баба також била новонародженого рукою для того, щоб він плакав; якщо ж від цього він не плаче, то вона уколювала йому голкою мізинця і кров’ю мазала дитину. Відразу після народження дитини, баба відрізала їй три пучка волосся з впевненістю, що новонароджений в старості буде забезпечений від лисини” [38;с.62]. За словами жителів села Українка на Острожчині такі звичаї просліджуються досить рідко. Найчастіше повитуха била немовля для того, щоб воно заплакало, тоді в нього добре розкриються легені, і воно зможе самостійно дихати.

Для того, щоб хоч якось полегшити страждання жінки, в народі складали різні пісеньки жартівливого характеру, які жінка могла наспівувати разом з бабкою. Також, ці пісеньки могла використовувати баба-повитуха для відволікання уваги жінки. Декілька пісень пригадує жителька села Українка Галах Марія Іванівна:

     Затопила я пічку, полізла на піч.

     Стала голова боліти, стала я родити.

     А тепер треба охрестити,

     Бо не маю кума, не маю куми,

     Не маю куди ходити;

                   Я на печі лежала

                   З печі в запік впала

                   Дитину породила.

                   А баба Параска роди приймала.

                   Прийшла тьотка Сенька,

                   Принесла юлика і сала.

                   Я в запіку сіла,

                   З ними з юлика пила і сало їла [40].

              Отже, баба-повитуха відігравала дуже важливу роль у пологах, адже виконувала різні обряди та звичаї, що спрямовувалися на покращення здоров’я породіллі та новонародженої дитини, а також задля їх майбутнього благополуччя.

1.2. Семантика власне родових обрядів на Острожчині

Як правило, повитуха приймала дитину на полотно, яке, як і вироби з тканини – скатертини, рушники тощо – в народній обрядовості символізують дорогу, тобто дорогу у життя. Прийнявши дитину, повитуха відтинала їй пуповину. Саме з цим ритуалом було пов’язано  багато повір’їв.

С.П. Павлюк у праці “Українське народознавство” зазначає, що на всій території України існувало повір’я: якщо пуповину відрізати на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі – хлопці. На Бойківщині, Гуцульщині дотримувалися звичаю зберігати перев’язану пуповину до того часу, поки дитина сама її не розв’яже. Вірили, що таким чином дитина “розв’яже собі всю роботу”, буде рости хазяйновитою і розумною [34,с.227].

Також відтинали пуповину ножем, якщо для хлопчика – то на сокирі або на книжці – щоб був майстром, грамотним, а якщо для дівчинки – то на гребені: щоб пряла і ткала, була хорошою господинею. Зав’язували пуповину ниткою або червоною стрічкою. Стрічка була захистом від вроків і хвороб. Зав’язування пуповини супроводжувалося різними побажаннями для дитини: “Відрізую пуп на вік, щоб жила сто літ”, “Зав’язую тобі щастя, здоров’я та добрий розум”, – згадує жителька села Українка Панасюк Марія Олександрівна [44].

П.Чубинський стверджує, що, купаючи дитину, баба зав’язує їй пуповину, при цьому три рази хрестить і повторяє слова: “Баба тобі пуп в’яже, а Господь нехай дає щастя, і здоров’я, і вік довгий, і розум добрий, із батьківської молитви, із материної й бабиної” [38;с.63].

Зазвичай пупок ховали до скрині чи за ікону, і коли дитина ішла до школи, давали щоб, розв’язала. Говорили, що таким чином дитина розв’яже собі ум і буде добре навчатися. Також, якщо дитина в дитинстві часто хворіла, то їй давали пуповину, щоб пожувала, це мало відігнати хворобу.

За словами Гончарук Уляни Володимирівни в селі Українка пуповину зберігали дуже рідко. Найчастіше  баба-повитуха брала пуповину і разом з місцем (плацентою), яке вона обмивала, загортала в чисту ганчірку і закопувала під плодовим деревом, найчастіше під вишнею, щоб дитина росла гарна, як вишня. Також часто закопувала прямо в хаті, особливо взимку, могла закопати під лавою, або під піччю. Інколи закопувала в коморі [39].

Отже, обрізання пуповини було досить магічним обрядом, і з ним було пов’язано багато вірувань, яких старалися дотримуватися, щоб у дитини була хороша доля.

Наступне, що вимагало невідкладної бабиної участі – це клопотання коло немовляти. Як зазначає Галах Марія Іванівна, повитуха готувала першу купіль. Для цього вона кип’ятила непочату воду, готувала різне зіллячко освячене на Маковея, адже кожне зілля несло в собі магічну дію. Кидала любисток, м’яту, рум’янку, череду, ромашку, а також доливала трохи свяченої води [40].