Особливості родинної обрядовості на Острожчині

На Острожчині, дівчина також була присутньою на сватанні. Вона мала стояти в кутку біля печі і мовчки спостерігати, аж поки в неї не запитають “чи згідна вона віддати свої вишиті рушнички, які нічками шила” – згадує Демчук Віра Петрівна [41]. А традиція стояння біля печі чи колупання її означало, що дівчина готова стати господинею.

Існують і різні відмови від небажаного шлюбу. Дівчина могла повернути хліб, який принесли старости, подекуди відмову старостам передавали відповідним символічним жестом, інколи дівчина могла просто піти з хати. В селі Українка, найпоширенішою відмовою було піднесення для молодого гарбуза. Тому у більшості випадів сватання відбувалося пізно ввечері або вночі, щоб у разі відмови зберегти його у таємниці. За народними віруваннями, після таких небажаних сватів дівчина обов’язково мала вийти за ними з хати сама і власноручно зачинити ворота. Бо, як зачинить ворота староста, то її більше ніхто не прийде сватати – зазначає Галах Марія Іванівна [40].

Шаповалов Микола Антонович наспівав одну з пісень, яку старости співали у разі згоди нареченої на шлюб та після обміну хлібом та рушниками:

         Дякуймо молодусі,

         Що раненько вставала,

         Пізненько лягала,

         Тоненько напряла,

         Біленько вбілила.

         Нас боярів обділила [46].

Український дослідник та етнограф Хв. Вовк у своїй праці пише: “Після того, як ці церемонії виконано, рушники подано та обидві сторони обмінялися хлібом, справа вважається скінченою, і в багатьох місцевостях з цього часу жених користується правом ночувати в хаті своєї нареченої і спати з нею [6;с.232]. Проте на досліджуваній території сватання не мало такого завершення. Дівчина повинна була залишатися незайманою до першої шлюбної ночі.

Отже, обряд сватання становить початок весільної обрядовості. Він є первинним елементом перед створенням нової сім’ї, продовженням роду. На сватанні домовляються про наступні етапи весільного циклу, якщо дівчина давала згоду. В протилежному випадку, якщо на знак відмови дівчина повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона, про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи – місяць. І у разі успішного сватання через певний час відбувалися оглядини (умовини, домовини) – “знайомство з господарством молодого, певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість – брали у сусідів коня, мішки з зерном і т. д.)”,  –  про що пише А.П. Пономарьов у своїй праці “Українська етнографія” [25;с.193].

Ця обрядова зустріч двох сторін була дуже важливою, оскільки дівчина за традицією після одруження здебільшого переходила жити в сім’ю парубка. Дослідник-етнограф І. Коверець зазначає: “За звичаєм, на оглядини йшли батьки й родичі нареченої в дім парубка. Сама назва зустрічі пояснює смислове навантаження дійства. Батьки дівчини оглядали господарство майбутнього зятя, ближче знайомилися з його сім’єю” [12;с.55-56]. Дівчини зазвичай на оглядини не брали. На Острожчині, досить часто простежувався звичай брати наречену на це дійство. Адже, як говорить Демчук Віра Петрівна, “були випадки, коли молода нічого не знала про родину нареченого та його господарство, їй теж хотілося побачити свою майбутню сім’ю, тому батьки могли брати доньку з собою” [41].

Оглядини як сполучна ланка між сватанням та заручинами на початку ХХ століття подекуди зникали, а залишалися у випадку, коли дівчина йшла заміж у чуже село. В деяких регіонах вони практично втрачали обрядове навантаження, зводилися до гостини і знайомства родин.

Майже повне зникнення цієї традиції  пояснюють відсутністю реальної потреби в таких оглядинах. Адже випадки сватання до дівчини з незнайомої родини були вкрай рідкими. І пізніше оглядини почали святкувати разом із заручинами.

Наступною і найважливішою подією передвесільного циклу були заручини. За час від сватання до оглядин була можливість обдумати рішення про одруження, і тому на заручинах закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад (їх саджали разом як наречену пару). Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками, – зазначає у своїй праці “Українське народознавство” С. Павлюк [34;с.230].

В селі Українка, на заручинах руки молодим перев’язували батьки молодої, після чого наречена перев’язувала батьків молодого рушниками, а братам і сестрам давала якісь подарунки. Після ритуальної дії посаду відбувалася наступна, не менш важлива обрядова дія – благословення молодих їхніми батьками. “Батьки, за звичаєм, сідали на лаву, застелену кожухом (символом благополуччя родини), а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших – наречені. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословення”, – як розповіла Галах Марія Іванівна [40].

І. Коверець згадує, що на ознаку того, що дівчина і хлопець заручені, “вони обмінювалися перснями і, крім того, отримували певні атрибути: наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку або квітку. Дівчина після заручин до весілля ходила прибрана в квіти, стрічки” [12;с.62]. На досліджуваній території цей звичай уже не простежується.

Галина Лозко у своїй праці “Українське народознавство” говорить, що „на заручинах молоді обмінюються перснями, і з цього часу молодий має право ночувати в домі молодої. А мати сама вперше стелила постіль молодим” [17;с.299]. На Острожчині, цей звичай не підтримувався, оскільки, як уже згадувалося, наречена мала залишатися незайманою до першої шлюбної ночі.

Після бенкету в супроводі великої кількості пісень, що в них висловлюються різні побажання молодим, а особливо молодій “бути багатою, як земля, та здоровою, як вода” [44], молоді йдуть танцювати. Після танців всі сідають до столу, обмінюються подарунками, згодом, призначивши остаточно день самого весілля та домовившись щодо кількості гостей на весіллі, економічної сторони святкування, розходяться. Галах Марія Іванівна зазначає, що “здебільшого весілля призначалось на пізню осінь – щедру пору року, а також пору закінчення основних сільськогосподарських робіт. Заможні селяни мали змогу справити весілля і навесні, коли все навколо буяло і цвіло. Адже хліба та інших продуктів у них було вдосталь круглий рік. Траплялося і таке, коли одружувалися взимку. А от літньої пори, в час гарячої роботи на полях, проведення весіль не практикувалося” [40].

З часу заручин ніби встановлюється юридична законність подальшої підготовки до весілля. За звичаєвим правом, той, хто після заручин відмовлявся від шлюбу, мусив сплатити другій стороні матеріальні витрати і штраф за “образу”. Як згадує Шаповалов Микола Антонович, “порушення або розірвання заручин заборонялося, тому що це осоромлювало сім’ю, і до дівчини могли більше не прийти свататися, а для хлопця найчастіше дівчата давали гарбуза. Дозволялося це лише при дуже поважних причинах. Наприклад, коли відбувалася зрада” [46].

Заручини, як і сватання, збереглися у формі ритуально-драматичного дійства, яке часто супроводжувалося обрядовими піснями. Саме вони завершували передвесільні обряди. Від цього моменту починався період приготування до весілля, що міг тривати від кількох днів до кількох тижнів чи місяців; за окремих обставин (наприклад, коли парубок вирушав на війну) навіть кількох років.

З приходом християнства до обрядів додаються релігійні елементи.     Як пише С. Павлюк у своїй праці “Українське народознавство” “на Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості – церковні сповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу” [34;с.231]. Гончарук Уляна Володимирівна говорить, що на Острожчині також існував такий звичай. Називали його “заповіді”, і, якщо молоді хотіли повінчатися у церкві, вони мали обов’язково подати заповіді до церкви [39]. Цей звичай існує і до сьогодні.

              2.2. Семантика власне весільного обряду на Острожчині

Власне весілля ділилося ще на ряд підструктур: передшлюбні дійства (випікання короваю, виплітання вінка, запросини на весілля, дівич-вечір), шлюб та ін.

Серед безлічі обрядів, магічних дій та ритуалів, пов’язаних із вступом у шлюб двох людей, до нас дійшли лише найживучіші, закорінені у древніх традиціях і віруваннях, пов’язані із прадавніми культами. Таким є обряд випікання короваю. Коровайний обряд посідає особливе місце в структурі традиційного весільного обряду багатьох народів. Здавна хліб в українській традиції символізує добробут і благоденство, плодючість і продовження роду. Така висока смислова навантаженість хліба-короваю існує й понині в Острозькому коровайному обряді.

Семантика та символіка обрядового весільного хліба дуже різноманітна: коровай – символ об’єднання двох і народження нової сім’ї, символ благоденства й достатку; хлібне зерно, яким обсипали молодят, – символ родючості і продовження людського роду. А загалом усі магічні дії мали сприяти щастю і доброму здоров’ю молодої пари.

Елементи цього обряду тісно пов’язані з магією, культом сонця (він обов’язково повинен бути круглої форми), культом вогню та домашнього вогнища (печі, в якій він випікався), а також культами води, зерна, дерев та рослин, птахів, культом яйця.

Власне весільний обряд тривав тиждень. Як зазначає В. Борисенко у своїй праці “Українська етнографія” „у більшості регіонів України весілля зачинали в п’ятницю, бо “п’ятниця-початниця”. В цей день пекли коровай, запрошували на весілля. У гуцулів весілля починали в понеділок” [31;с.339]. За словами Ельяви Тетяни Омелянівни на Острожчині весільний коровай пекли тільки у четвер, тому що у п’ятницю заборонялося взагалі випікати будь-який хліб. “Мені ще мама говорила, що п’ятниця – розвідниця, тому коровай, який є символом сімейного життя, в цей день пекти не можна” [42].

У минулому весь цей обряд складався із різноманітних ритуалів, табу і пересторог, носив магічний характер. Елементи магії простежуються не лише у тому, які складові частини чи речі впікались в коровай, як його прикрашали, але і хто мав право брати участь у замішуванні тіста та випічці. Це дозволялось робити лише парній кількості молодих господинь (їх називали коровайницями), кожна з яких була заміжня і щаслива у сімейному житті та мала дітей. Вдовам, розлученим та безплідним жінкам заборонялось бути поблизу того місця, де випікали весільний коровай, оскільки за законами гомеопатичної магії вважалось, що їхнє горе може перейти на ритуальний хліб, а з нього – на життя молодого подружжя. Як зазначають М.Б та З.Б. Лановик у своїй праці “Українська усна народна творчість”, “цей обряд дуже давній. Він був відомий уже у період трипільської доби, про що свідчать знайдені при археологічних розкопках статуетки жінок-коровайниць, кожна з яких наділялась певною функцією в обряді” [16;с.200].

На коровай запрошувала мати або декілька жінок – “коровайниць”. Пекли весільний хліб у сім’ях обох молодих. Коровайниці приносили з собою або миску борошна, або молока, або декілька яєць і бралися до роботи. Панасюк Марія Олександрівна розповідає про особливості випікання короваю в селі Українка: “Коровайниці приходили до хати і співали:

         На коровай йшла,

         В коробці яйця несла.

         Перестріли мене хлопці,

         Тай побили яйця в коробці.

Мати обов’язково давала кожній хустину і фартух. Їх обов’язково мала бути парна кількість. Обмивши руки, вони починали місити коровай, але обов’язково тільки долонями, щоб чоловік у майбутньому не бив кулаками. З того ж тіста виробляли “шишки”, своєрідні калачики у вигляді пташок. Їх мала взяти кожна коровайниця. Виробивши коровай, мили руки і несли воду під вишню:

         Вишеньку підлила,

         Щоб вишенька родила.

         Щоб молода молодого любила.

Поки коровай сидів у печі, теж співали різні пісні жартівливого характеру:

         Коровай у печі випікається,

         А Петро на печі посміхається.

Після того, як коровай всадили до печі, всі виходили на подвір’я, і одна з молодиць кидала миску з короваю через хату або хлів. Якщо миска впала догори дном то першим в сім’ї народиться хлопчик, а якщо навпаки – то дівчинка” [44]. Ці особливості випікання короваю на зазначеній території не втратили свого значення і до сьогодні.

При вчиненні, вимішуванні та виробленні тіста не допускалася навіть недобра думка, яка могла б зашкодити приготуванню обрядового хліба. Адже добре спечений коровай символізував щасливу долю молодого подружжя, тому коровайниці так дбали про тісто.

Борисенко В. у праці “Українська етнографія” зазначає, що у деяких регіонах України коровай випікали лише у домі молодого, а потім ішли з ним до молодої [31;с.342]. На Острожчині цей звичай не простежується.

Тут за зовнішнім виглядом спеченого короваю намагалися вгадати майбутнє подружнє життя наречених. Якщо коровай вдавався, це означало згоду в сім’ї, щасливе сімейне життя. Коли ж ні – тріскався, западав – це віщувало неприємності, біду, несподівані зміни.

Не менш архаїчним є й інший обряд – вбирання весільного деревця. Прикрашання короваю було кульмінаційним моментом обряду. Гільце є символом світового дерева, дерева роду, що виявляє зв’язок із міфами про створення світу та збереження роду. Обряд приготування весільного гільця здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та рубати дерево, дівчата його “наряджали”. Іноді в центр короваю вставляли верхівку ялинки чи зелену гілку, що мала назву “гільце”, “хвоїнка”, “вітка”. На досліджуваній території квітчали коровай також барвінком, калиною та квітами. Одягаючи коровай, приспівували пісні: