Особливості родинної обрядовості на Острожчині

         Короваю, мій раю,

         Я тебе вбираю.

         Овсом, калиною,

         Усією родиною.

Але з часом цей звичай втратив  своє значення, і на сьогодні не простежується – зазначає Кальніцка Варвара Стахівна [43]. Прикрашання короваю зеленню не було розповсюджене на всій території України. У деяких регіонах єдиною прикрасою були шишечки та голуби з тіста.

Повністю готовий коровай повинні були благословити батьки. Залишався коровай у коморі, аж поки не приходила черга обсилати рідню і гостей. Коровай ділили окремо у дівчини і хлопця. За ним у комору йшов старший кум, як його називали на Острожчині, а в інших регіонах – “маршалок”, “боярин”, “дружок”. Перед тим він просив у батька й матері дозволу “коровай ділити”. Надалі кум в коровайному обряді виконував основну    роль – він ділив коровай і роздавав його примовляючи:

         З під зеленого дубочка

         Барвінок в’ється.

         Від молодої і молодого

         Коровай шлеться [39].

Часто декілька чоловіків брали участь у діленні короваю: один краяв, другий обносив. Коровай краяли на столі перед молодими. Нижню частину (підошву) віддавали музикантам, тобто чужим, середню – родині та родичам, а верхню обов’язково нареченим. Кум,  клав шматки розкраяного короваю на тарілку і разом з чаркою горілки підносив спочатку батькам молодих, а потім частував хрещених батьків і всіх інших родичів. За цей дар родичі обдаровували молодих, залежно від матеріальних можливостей – худобою, полотном, грошима тощо. Обмін дарами, на перший погляд, був неадекватним, адже за свій дар гості отримували лише шматок короваю. Проте цей обмін був глибоко символічним: адже хліб – найбільша святиня нашого народу. Вручаючи молодим подарунок, гості обов’язково висловлювали свої побажання молодій сім’ї. Часто вони були жартівливого характеру, як зазначає Галах Марія Іванівна:

         Дай Боже жито-пшеницю,

         А в запіку – дітей цілу копицю.

         Вітаємо вас молодята

         Через горщик гречки,

         Щоб не було поміж вами

         В житті суперечки [40].

Сьогодні коровайний обряд також займає одне з чільних місць у весільній обрядовості. Однак, порівнюючи з кінця ХІХ першої половини    ХХ ст., а особливо у містах, коровай усе частіше замовляють у пекарнях і, відповідно, ніяких обрядових дій, пов’язаних з його виготовленням, не відбувається. Обдарування ж проходить так само, як і колись. Загалом коровайний обряд є найбільш тривалим у часі порівняно з усіма весільними обрядами. Йому приділялася велика увага, і всі дії відбувалися з великою пошаною, адже коровай передусім був символом родючості, продовження роду, а його випікання символізувало побажання добробуту, щастя як для молодят, так і для всієї родини. 

Не менш значимими та символічними є такі елементи весілля, як запросини родичів і прощальний молодіжний вечір. Ці передшлюбні дійства об’єднані в одну групу, оскільки виконувалися здебільшого протягом одного дня.

Найпоширенішою формою запрошення було особисте відвідування родичів молодими. Перед тим, як випровадити дочку чи сина запрошувати гостей на весілля, мати обсипала її (його) і дружок зерном, грішми. На Острожчині для цього дійства спеціально випікали маленький калачик, який зав’язували у хустинку. З ним наречені мали запросити всіх гостей. Наречена одягала вишиту сорочку і вінок з стрічками, щоб усі бачили, що йде молода просити на весілля. Заходячи до хати, дружки клали калачик на стіл, а наречена (наречений) промовляли:

         Ласкаво просили і мама, і тато,

         І я ласкаво прошу.

         На хліб, на сіль

         І до мене на весілля [41].

Валентина Борисенко у  праці “Українська етнографія” зазначає, що “за звичаєм, просили усіх, не минаючи жодної хати в селі, й обов’язково всіх членів сім’ї персонально” [31;с.346]. Гончарук Уляна Володимирівна розповідає, що “в селі Українка молоді запрошували лише родичів та знайомих, а також найближчих сусідів, а під вечір йшли запрошувати батьків одне одного” [39].

На сьогодні цей обряд сильно трансформувався, тому що гостей починають запрошувати за місяць, а то й за два до весілля. Також весілля роблять дуже маленькими, на які запрошують лише найближчих родичів і друзів.

Запросивши гостей, наречена з дружками поверталася до свого дому і вони розпочинали одне з найважливіших передшлюбних дійств – дівич-вечір, який символізував перехід дівчини в новий соціальний статус.

Зазвичай дівич-вечір відбувався у п’ятницю перед весіллям і був своєрідним прощанням нареченої зі своїми подругами та дівочою громадою. У цей час здійснювалися певні ритуали, пов’язані із культом рослин та вірою в їх магічну силу. Найпоширенішим був ритуал виплітання вінка з калини, барвінку чи інших вічнозелених рослин на голову нареченої.

Останній день дівочого життя, коли молода прощається із своїми подругами, в селі Українка звичайно влаштовували також у п’ятницю. Кальніцка Варвара Стахівна розповідає: “Зійшовшись до дому молодої, дружки ідуть шукати барвінок. Найчастіше барвінок брали у тих, хто живе у мирі і злагоді, або ж у самих дружок. Коли йшли до садка, дівчата співали пісню:

         Ой зацвів барвінок,

         А ми йдем ламати.

         Будем ми нашу Марічку

         Заміж віддавати” [43].

Ідучи по барвінок, дружечки беруть із собою хліб, і з ним повертаються назад. Під хатою їх зустрічають батьки молодої і частують хлібом. Дівчата тим часом співають пісню. Зокрема, Галах Марія Іванівна, жителька досліджуваного села, наспівала таку пісню:

         Летіла зозулька й

         Сіла на дубочку.

         Батьки ідуть віддавати

         Свою рідну дочку [40].

Далі всі заходять до хати і готуються до плетіння вінка. Готування полягає в тому, що барвінок висипають на стіл застелений скатертиною і запрошують усіх присутніх допомагати. Плетений вінок був символом сонця, річного коловороту, дівочості, а також він мав відганяти нечисту силу, злі чари. Під час цього обряду всі присутні співали обрядові пісні. Одну з пісень наспівала Тарковська Феодосія Степанівна:

         На городі зілля, Рута зелененька.

         Було ще ходити ти ще молоденька.

         Було причепити квіточку до боку,

         Було ще ходити хоч півтора року.

             Завинися Марічко

             В хустку з торочками.

             Вже ті не пасує,

            Ходити з дівками [45].

До розряду ініціацій належить також і обрядове розплітання коси нареченій. На Острожчині, дівчину садили на подушку і хтось із хлопців розплітав косу. Це міг бути брат або ще хтось із родичів, або й просто знайомий. Потім дружечки зачісували наречену. Батьки благословляли дочку і надівали їй вінок, який символізував кінець дівування – згадує Ельява Тетяна Омелянівна [42]. А дівчата тим часом співали:

         Подивися Марічко

         Як місяць панує,

         А вже твій віночок

         Від тебе бокує.

             А за твоєй хатой падають каштани,

             Забувай Марічко столики з хлопцями.

             То за твоєй хатой падають горіхи,

             Забувай Марічко всі дівочі сміхи [41].

Досить часто на дівич-вечорі молоді обмінювалися подарунками через посередників. Найчастіше хлопці з боку нареченої вирушали на конях до нареченого, щоб оглянути підготовку до весілля і передати сорочку, яку наречена сама шила і вишивала. 

Демчук Віра Петрівна розповідає, що “на Острожчині цей обряд традиційно закінчувався невеличкою гостиною з танцями. А мати на прощання співала:

         Ідеш ти на чужину,

         На чужії люди.

         Ніхто ми не знаєм,

         Що з тобою буде.

         Чи ти будеш жити,

         Жити процвітати,

         Чи десь у куточку

          Гірко плакати [41].

Обряд дівич-вечора в традиційному весіллі, символізуючи прощання молодих з дівуванням та парубоцтвом, виконував важливу соціальну й моральну функції. Створювана обрядом психологічна, емоційна атмосфера допомагала майбутньому подружжю зрозуміти всю серйозність переходу в інший статус, усвідомити свої нові обов’язки один перед одним і батьками.

Весілля, власне його шлюбна частина, розпочиналося в неділю і тривало 3 дні. На досліджуваній території власне весілля починалося вранці в неділю, коли окремо в домі молодого та молодої відбувалися певні обрядодії. У цей день послідовно здійснювались церковне вінчання і народний обряд. Зазвичай зранку до молодого посилали на коровай з роду молодої “делегацію” з 20 чоловік на чолі з хресними (з хлібом, замотаним в рушник). Вона мала офіційно запросити гостей молодого на весілля і разом з ними прийти до дому молодої. Детальніше про обрядодії в домі нареченого розповів Шаповалов Микола Антонович: “Зранку до молодого приходять дружби або бояри. Вони допомагають йому одягатися та й підтримують його. Коли приходить делегація молодої, батьки запрошують усіх до столу випити по чарці. Це було обов’язковим елементом випроводжання. Потім світилки (молоді дівчата з роду молодого) брали нареченого під руки, щоб вести його до молодої. Батьки обов’язково благословляли і обсипали зерном” [46]. Перед дорогою світилки прикріплюють на одяг бояр букети з квітів-оберегів, що повинні були їх охороняти від чарів та злих сил.

Тим часом у домі молодої теж відбувалися певні обрядодії. Зранку до неї приходили дружечки і разом із свашками проводили церемонію одягання молодої. “Зазвичай наречена одягалася вдома. Її садили на стілець на якому лежала подушка, і вона не могла вставати, аж поки не прийде наречений. Їй розплітали косу, бо вважалося, що до шлюбу наречена має йти з розпущеним волоссям” –  зазначає Панасюк Марія Олександрівна [44].

Одяг у молодих був не такий, як сьогодні. Молода одягала вишиту (крамну) сорочку з корсетом, багато намиста, спідницю й фартуха які сама шила спеціально для весілля. Весільний одяг дуже шанували і зберігали протягом життя. Його могли одягати лише на великі свята.

Тим часом приїжджає молодий зі своєю дружиною, і сходиться все більше гостей. Родичі молодого разом з батьками прийшовши, до хати співали пісні. Одну з таких пісень подає Галах Марія Іванівна:

         Ой, надворі дощ іде,

         А надворі сухо-сухо.

         Вийди дівко-щебетухо,

         Як уміла щебетати, то запроси до хати.

         Ой не лякайся свахо, що на твоє подвір’я

         Йде нас троє, а ті голодранці,

         Прийдуть взавтра вранці [40].

Гості завжди йдуть на весілля з даром. Це міг бути хліб або калач, хресні батьки обов’язково приходили з гарним калачем.  Молодий підходить до воріт і говорить:

         На добрий день тому,

         Хто є в цьому дому.

         Чи малому, чи старому,

         Чи Богові святому [40].

Біля дверей його зустрічає молодь, яка вимагає викуп за наречену. Ельява Тетяна Омелянівна розповіла, що на досліджуваній території “для того, щоб викупити дівчину, бояри давали дрібні гроші. Часто молодий приносив із собою для викупу хустку, а для хлопців часто наливали стопку горілки” [42].

Після викупу наречений підходив до нареченої і вони обмінювалися весільними квітками, а також молодий вручав для нареченої букет. Потім забирав її з подушки, а дружечки тим часом мали зайняти її місце. “Яка перша сяде, та й перша вийде заміж” – зазначила Демчук Віра Петрівна [41]. Після цього наречені збиралися до церковного вінчання.

Панасюк Марія Олександрівна наспівала пісню, яку співали для молодят, коли вони збиралися до вінчання:

         Ой дзвоники дзвонять,

         Нас до церкви гонять.

         Вибираймося поки рано,

         Щоб не було нам погано,

         Щоб застати попа вдома.

         Щоб не було нам сорома,

         Щоб з нас люди не сміялись,

         Що ми довго вибирались.

             Ломіте горішину,

             Стеліте доріжину.

            Молодій, молодому

             Аж до Божого дому [44].

Валентина Борисенко у праці “Українська етнографія” зазначає, що “церковне вінчання в Україні було тривалий час притаманне лише панівному класові. Форма церковного шлюбу входила в побут дуже повільно, під тиском правлячих кіл, спеціальних указів синоду” [31;с.349]. Діти просили у батьків благословення йти до шлюбу. Після благословення всі гості і наречені виходи на дорогу і батьки молодої їх випроводжали. “Батько йшов попереду з хлібом, а мати за ним із тарілкою жита та дрібними грішми, обсипаючи ними всіх присутніх. Так мали пройти три рази” [46]. Після цього всі йшли до церкви, а батьки залишалися вдома. Митрополит Іларіон у своїй монографії “Дохристиянські вірування українського народу” згадує про те, що “на Україні батько-мати на вінчання не ходять, – ждуть удома повернення молодих з-під вінця, щоб обсипати їх житом чи взагалі пашнею на порозі дому” [19;с.215]. Але, як зазначає Шаповалов Микола Антонович, “було в нас і таке, що батьки ходили на вінчання. Церква цього не забороняла, тому, якщо хотіли, то ходили” [46].