Особливості родинної обрядовості на Острожчині

У похоронних звичаях українців обряди, які стосуються покійника, переплелися з обрядами, що спрямовані на охорону живих. З одного боку – турбота про тіло і душу померлого, бажання віддати йому належну шану, з іншого – намагання охоронити від покійника членів сім’ї, навіть жителів села, а також домашніх тварин, посіви тощо.

Коли вмирала людина, про це сповіщали всіх родичів та односельців. Павлюк С. у праці “Українське народознавство” пише, що “У різних етнографічних районах України виконувались похоронні та поминальні обряди. На Гуцульщині, наприклад, на знак того, що в хаті хтось помер, на вікні знадвору вішали білу перемітку, а перед хатою розкладали велике вогнище. Хтось із родичів трубив на трембіті ритуальну сумну мелодію. На Лемківщині до сьогоднішнього дня у вікні хати, де є покійник, ставлять свічку” [34;с.227].

В селі ж Українка Острозького району, на знак того, що хтось помер до воріт прив’язували чорний прапор, який висів до тих пір, поки померлого не поховають, – розповідає Демчук Віра Петрівна [41].

Якщо в селі був покійник, то заборонялося розпочинати оранку, сівбу, або щось саджати, поки не поховають, бо посіви не зійдуть. На Острожчині ж заборонялося закривати компоти на зиму, квасити капусту, бо зіпсується.

Смерть у народі трактувалася, як розлучення душі з тілом. І за народними уявленнями, душа виходила з горла людини у вигляді пари, мухи, метелика. “Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя коїли лихо, зналися з нечистою силою, мали тяжку смерть (“яке життя, така й смерть”). Недоброю вважалася і раптова, “нагла” смерть, коли людина не встигла належно до цього підготуватися”, – пише у своїй праці C. Марчук [9;с.375]. Панасюк Марія Олександрівна, жителька села Українка, згадує, що “на Острожчині раптова смерть недоброю не вважалася. Навпаки, люди просили в Бога, щоб смерть прийшла швидко, щоб довго не мучила” [44].  

Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. А також, для того, щоб засвітити свічку й одразу ж закрити очі покійнику мідяками. Адже, як пише В. Борисенко у праці “Українська етнографія” “вважалося недоброю ознакою, коли одне око у мерця залишалося напіврозплющеним, бо то віщувало ще одну смерть в домі” [31;с.362].

Після настання смерті людини завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. За словами Шаповалова Миколи Антоновича “дзеркала обов’язково потрібно завішувати. Бо вважалося, що душа людини не зможе покинути хату і відійти у той світ. І якщо вона залишиться, то буде страждати і приносити шкоду іншим членам сім’ї” [46].

В селі Українка Острозького району, коли в хаті був покійник, то всі, хто приходили, віталися не звичним “Добрий день”, а обов’язково усталеною формою “Слава Богу”, – говорить Ельява Тетяна Омелянівна [42]. Хоча в інших регіонах України, зазвичай, усталеною формою було “Здорові будьте”, що мало сприяти здоров’ю родині померлого.

Коли людина помирала, то обмити і одягнути її кликали старших людей. На Острожчині таких людей, як і на Чернігівщині, називали рядільниці. Небіжчика обмивали, причісували, обрізали нігті, чоловікам підбривали бороди, а предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю – щоб не нашкодили живим. Гончарук Уляна Володимирівна розповіла, що на Острожчині “воду якою обмивали мерця обов’язково виливали під межу. Ще й під ту межу, де найменш ступала людська нога. Тому що людина, яка вступить у “мертву” воду накличе на себе смерть” [39]. Адже, здавна межа вважається сакральною.  Саме вона є рубежем між світом живих та мертвих.

В Україні покійників вбирали в новий, а іноді й святковий одяг. Зазвичай, наряджали тіло на лаві під вікнами – головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому катафалку. На Острожчині, покійників одягали в одяг, який вони заповідали. Це був одяг, який старші люди збирали собі на смерть. Це міг бути і новий куплений одяг, або ж той який дуже подобався покійному.  Павлюк С. у праці “Українське народознавство” пише, що “на Бойківщині дуже часто жінки зберігали на смерть своє весільне вбрання. На Поліссі мужчин одягали в білі полотняні штани, білу сорочку, на голову обов’язково вбирали шапку, ноги обмотували білими шматками тканини. На Гуцульщині покійника вбирали в новий одяг: чоловіків оперізували вовняним поясом, жінку завивали у перемітку, укривали білим полотном, знімали з неї усі прикраси. Мерцеві-чоловікові клали біля голови шапку, парубкові – крисаню, а дівчині – вінок з барвінку” [34;с.227].

Похорон неодружених відзначався в українців певною своєрідністю. Вона проявлялася у багатьох компонентах весільної обрядовості: весільне вбрання, прикрашання весільного деревця-гільця, випікання короваю і роздавання його на цвинтарі. “Померлу дівчину на Бойківщині називали “княгинею”, а хлопця – “князем”, їх вбирали у весільний одяг, на руку одягали перстень з воску, до правої руки прив’язували весільний рушник. Дівчині розплітали і розпускали косу, хлопцеві до пояса прив’язували червону хустку. Померлій “княгині” серед живих парубків обирали “князя”, а “князю” – “княгиню”. Під час похорону вони виконували роль наречених покійників, а після – вдівців”, – пише у своїй праці “Українське народознавство” С. Павлюк [34;с.227].

За словами Галах Марії Іванівни, в селі Українка неодружених померлих одягали також у весільний одяг. Для дівчини одягали біле плаття і білі туфлі, на голову одягали вінок із стрічками або фату. Могли одягати у весільне вбрання матері. Хлопців одягали у костюми. На руки їм також одягали воскові обручки. Коровай на похорон приносили хрещені батьки, який потім на кладовищі ламали, але не різали, і ділили між усіма присутніми [40]. Прикрашання весільного деревця не простежується.

Певні звичаї були пов’язані з виготовленням домовини або труни. Її робили майстер або, як в більшості регіонів України, сусіди біля хати померлого. Характерна назва “домовина” свідчила про те, що цей останній притулок сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні предмети. Крім хліба і солі, вмерлим вагітним могли покласти повивальник, дітям – іграшку, курцям – люльку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за життя покійного нігті і волосся.

У селі Українка Острозького району домовину оббивали тканиною, білого або темного кольору, під голову ложили подушку, але обов’язково із сіна і свячених трав. Подушку покривали хусткою. Для покійника до домовини ложили всі необхідні йому речі. Для чоловіка – шапку або кашкета, станок для бриття, гребінець;  для жінки хустку або й дві і також гребінець. Також до кишені померлого обов’язково ложили сорок монет. Тому що, говорили, що на тому світі душа має пройти сорок дверей, проходячи які вона має заплатити гроші. Померлих взували обов’язково, але дивилися, щоб взуття не було малим, щоб не тиснуло ноги. Руки складали на грудях і ставили в них запалену свічку [43].

Згідно зі звичаєм, покійник одну ніч повинен був залишатися вдома. І біля нього протягом ночі мусив хтось бути із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати добрі справи померлого, розповідати різні бувальщини. Марчук С. у праці “Етнографія України” згадує, що “на Гуцульщині звичай групового перебування біля тіла покійника ввечері та вночі називався посижінє” [9;с.376]. Коло небіжчика горіли свічки, в головах біля домовини на столі лежав хліб, стояли миска або горня зі свяченою водою, щоб душа могла напитися, стелили хустину, клали свячені пахучі трави. Двері в хаті покійного були постійно відчинені. Коли приходили люди, то перш за все вони молились.

У різних етнографічних районах України при покійнику поводили себе по-різному. В селі Українка Острозького району, за словами Тарковської Феодосії Степанівни, намагалися поводити себе дуже спокійно, не робили нічого зайвого, що могло порушити тишу і спокій [45]. А на Бойківщині та Гуцульщині ще до середини XX ст. зберігався звичай проводити забави при померлому: “грушку”, “лопатки” та ін. Це ніби повинно було нагадувати людям, що життя триває, розганяти тугу за покійним.

У звичай увійшов і релігійний елемент – читання “Псалтиря” при померлому. У вечері до хати покійного просили священика, який читав Псалтир і відправляв панахиду. На Острожчині  разом із священиком приходила дячиха. І саме вона читала Псалтир [41].

У день похорону присутні прощалися з покійником, ніби прощали всі його провини. І саме ритуал “прощання” покійника з хатою, що здійснювався при виносі мерця (покійника виносили ногами вперед, щоб він не повернувся), був тісно пов’язаний з культом предків. “У цей час труною тричі торкалися порога, чим, як вважали, “повідомляли духів предків”, що нова душа “відправляється у світ мертвих””, – згадують у праці “Українська усна народна творчість” Мар’яна і Зоряна Лановик [16;с.228]. Магічного значення набувала кожна уявна межа між світом живих і потойбіччям: брама, роздоріжжя, перехрестя, вхід на цвинтар. Тому, на кожному з цих місць відбувались певні ритуали.

Після виносу покійника в хаті роблять прибирання: замітають, миють підлогу, хоча цей обряд не просто гігієнічний, в давнину він мав магічну силу: щоб зробити повернення покійного неможливим (вважається, що перехід душі через воду дуже важкий). Але поки тіло покійного перебуває в хаті, мести підлогу ні в якому разі не можна, щоб не вимести й живих. Іноді по лавці чи столу, на якому лежало тіло покійного, б’ють сокирою, ножем чи кочергою, щоб відсікти смерть. На Острожчині, за словами  Кальніцкої Варвари Стахівни також дотримувалися різних обрядів, які були спрямовані на те, щоб покійний більше не повернувся. Зокрема місце де лежав покійний окроплювали свяченою водою та посипали свяченим маком. Але в інших кімнатах будинку було заборонено мити підлогу виносити сміття або переставляти меблі. Тому що, вважалося, що до сорока днів душа покійного перебуває у будинку і коли щось змінити вона може розізлитися і нашкодити живим [43].

Павлюк С. у праці “Українське народознавство” пише, що “на Гуцульщині, перед тим як рушати на цвинтар, на подвір’ї усі ставали на коліна перед домовиною, а родичі померлого прихиляли голови до її повіка. Священик тричі виголошував “прощу”, тобто від імені померлого прощався з рідними й близькими. Після кожної “прощі” сім’я покійника роздавала людям “поману” – пам’ятку про померлого (сердаки, сорочки, хустини тощо)” [34;с.228]. На Острожчині ж, за словами Шаповалова Миколи Антоновича після прощі сім’я покійника ніяких речей померлого людям не роздавала. Всі речі які були близько пов’язані з померлим спалювалися. Особливо ті, в яких він найчастіше ходив, і ті в яких помер. Також спалювали подушку та постіль на якій спав покійний [46].

В Україні до кінця XIX ст. існував давній звичай везти покійника на цвинтар саньми, незалежно від пори року. Дещо пізніше труну несли на плечах. На Острожчині, померлого проводили на цвинтар, залишаючи труну відкритою. Дорогою, було прийнято, декілька разів зупинятися і оплакувати померлого. Також зупинялися на перехресті доріг, де священик відчитував молитву. Попереду похоронної процесії ішли діти і молоді люди несучи кошики з квітами, – розповіла Демчук Віра Петрівна [41]. На Гуцульщині такий похід також час від часу зупинявся і трембіта на довколишні гори сповіщала про цю сумну подію.

І в хаті, поки лежав покійник, і під час його проводів на кладовище по ньому “голосили”, “йойкали” (Бойківщина). Голосіння за померлим було також однією із складових похоронного обряду. Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити. Розрізняються голосіння: дітей за батьком, матір’ю, матері за сином, дочкою, жінки за чоловіком тощо. Вони – один з видів усної народної творчості, подекуди їх виконували і наймані голосільниці. Голосять (плачуть) тільки жінки. Плачі найчастіше були імпровізованими, але в усіх голосіннях тужать за померлим, який осиротив дітей або рідних, висловлюють пошану, прославляють подвиги померлого тощо. Якщо помирає дитина, то просять померлих родичів опікуватися нею на тому світі. Галина Лозко у праці “Українське народознавство” пише, що “Плачі виникли з переконання, що покійний чує все, що йому кажуть” [17;с.308].

“Як колись, так і тепер тих, хто несе домовину, віко від неї, вінки, перев’язують рушниками чи хустками. На віко домовини кладуть хліб, який на цвинтарі віддають “копачам” (тим, хто копає яму). За звичаєм, рідні і члени родини померлого не несуть домовини, а йдуть за труною з хлібом”, – пише у праці “Українська етнографія” В. Борисенко [31;с.364].

На цвинтарі, після панахиди і виголошення священиком “Вічная пам’ять”, біля ями, відбувається прощання з померлим. Присутні поцілувавши в лоб і руки відходять від домовини. Священик обов’язково тричі звертається до усіх присутніх з проханням простити прогрішення, образи померлому. Тричі присутні хором відповідають: “Хай Бог простить”. Після церемонії прощання закривали труну, забивали гвіздками, спускали у яму на довгих тканих рушниках, спеціально для цього виготовлених, що символізували дорогу. Вони зберігалися в церкві разом з іншими атрибутами поховального обряду. Тоді священик “печатав могилу” кидав до ями землю навхрест, далі родичі та всі присутні кидали землю в могилу, подекуди – й гроші.

Після поховання всі присутні поверталися до хати померлого на поминки.             

3.2.   Семантика поминальних звичаїв і обрядів Острозького краю

Поминки – звичай вшанування померлого та культу предків. Їх влаштовували після поховання. Це своєрідний ритуальний обід – “комашня”, “обід”, “горячина” (Бойківщипа), “холодний обід”, “мерлини”, “жалібний стіл” (Полісся).

Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев’ятий (дев’ятини) та сороковий (сороковини) дні і через рік (роковини). Крім того, щороку через тиждень після Великодня (на Поділлі – на Зелені свята) влаштовували громадські колективні поминки — проводи (гробки) в пам’ять усіх померлих предків. І сьогодні люди сім’ями йдуть до кладовищ –прибирають могили, влаштовують ритуальне пригощання, залишають страви, квіти та стеблини “татарського зілля”, яким здавна квітчали не тільки могили, а й власну оселю у клечану суботу.

Одразу після похорону в домі померлого робили поминальний обід з обов’язковою ритуальною стравою – коливом. У гуцулів було прийнято робити обід ще до похорону, коли небіжчик лежав у хаті. На стіл ставили пироги, бринзу, м’ясо, а поверх усього колачі. Запалювали свічки, священик виголошував “Bічну пам’ять”, після чого свічки гасили, а всім присутнім роздавали колачі.

Поховавши покійника, всі, хто був на похоронах, поверталися до його хати. Давніше обливали водою волів, які везли небіжчика на цвинтар. Обов’язково мили, витирали чистим рушником, а потім сідали до поминального обіду. На початку всі брали по три ложки “колива” – обрядової поховальної пшеничної каші з медом і цукром. В. Борисенко у праці “Українська етнографія” пише, що “коливо готували повсюдно, а інші обрядові страви мали регіональні відмінності. У більшості районів обов’язково готували капусняк, борщ, горох, гречану кашу. До приготування поминальної їжі не вживали часнику й інших пряностей.” [31;с.364]. На Осрожчині, для поминального обіду крім колива готували обов’язково горох, тушену капусту та варили компот із сухофруктів. Перших страв зазвичай не готували, – розповіла Галах Марія Іванівна [40]. У піст готували тільки пісні страви.