Особливості родинної обрядовості на Острожчині

Охрестити дитину намагалися якомога раніше, тому що до хрещення немовля було дуже вразливе і незахищене. Вважалося, що до хрещення дитина перебуває в небезпеці від злого ока, тому її намагалися не показувати чужим людям і не виносити на вулицю. На Острожчині, щоб вберегти дитину від вроків, їй приколювали шпильку до одягу або прив’язували червону ниточку на руку [46]. Тому що вважалося, що червоний колір відвертає лихі погляди, а гостра шпилька злі язики.

Досить важливим елементом хрещення дитини є вибір кумів – хрещених батьків. Ця традиція є дуже давньою. М.Г. Стельмахович у праці “Народне дитинознавство” свідчить, що “в епоху переходу від матріархату до патріархату, коли роль батька як опікуна й вихователя ще не використовувалась і рідний брат матері брав на себе роль захисника і вихователя дитини своєї сестри. В умовах створення моногамної сім’ї архаїчний материнський дядько став праобразом  кума” [29,с.20]. Особам кумів надавалося особливого значення. Вони шанувалися на рівні з близькими родичами. Зазвичай у куми брали людей, які мали своїх дітей, які були статечними, авторитетними, добрими, які викликали повагу і симпатію. Кумами могли бути родичі, сусіди, знайомі та друзі.

Якщо дитина народжувалася хворою або дуже слабкою її намагалися охрестити якомога швидше. Для цього батько виходив на вулицю і брав за кумів перших, кого зустрів. Вони не мали права відмовлятися, адже це вважалося великим гріхом, а охрещення дитини вважалося честю.    

Хресні батьки повинні мати із собою “крижму” – це біле полотно або пелюшка, на якому тримали дитину під час хрещення. Під час хрещення дитині уже офіційно давалося ім’я.

Після того, як дитину охрестили, всі поверталися додому і відзначали цю подію. Також це було прощання із бабаю-повитухою, яке здійснювалось у формі святкового обряду, який називався “бабина каша”.

На Острожчині, за традицією, баба у себе вдома готувала на яйцях і маслі круту кашу на хрестини свого “онуча”. Під кінець хрестинної гостини повитуха ставила кашу на стіл, накривала хусткою, клала зверху хліб із сіллю або яйця, калину чи квітку, пізніше клали цукерки і навіть книжку, вона підходила до гостей пропонувала розбити горщик тому, хто кине більше       в тарілку на столі дрібних монет. Гості скидали монетки для новонародженого – на мило, на воза, на коня, на люльку, на віночок. Але найбільше зазвичай давав хрещений батько.  Йому й діставався горщик з кашею, який він мав розбити об стіл. Якщо при цьому каша не розвалювалася, це віщувало достаток і щастя. Кум зрізав верхню засмалену шкуринку і ставив на неї чарку горілки, а тоді подавав усе це породіллі з побажанням здоров’я їй та дитині [41].

В селі Українка, за словами Шаповалова Миколи Антоновича, кум мав просто поділити кашу між усіма гостями, а тоді кожен мав сказати побажання для сім’ї: “щоб дитина скоріше почала ходити, щоб на ноги швидко встала” [46].

Також неодмінним атрибутом хрестин був обряд із так званою “квіткою”. Власне, це не одна квітка, а чимало невеличких букетиків, які власноруч виготовляла баба-повитуха перед тим, як вирушати на хрестини. За словами Галах Марії Іванівни, в селі Українка “квітки” готували під час свята, і для баби-повитухи допомагала ще й рідна баба, або хтось із старших гостей [40]. Їхні складові були найрізноманітніші. Влітку це живі квіти, а взимку – засушені. Серед них – м’ята, любисток, калина барвінок, рум’янок, різноманітні колоски й трави, а також городні квіти: жоржини, майори, чорнобривці та інші. Взимку могли також використовувати гілочки з ялини. Букетики мали бути розраховані на кількість гостей, щоб кожному присутньому вистачило.

Баба-повитуха підносила “квітку” на тарілці разом із чаркою горілки спершу для кумів. Кум мав взяти букетик і випити горілку, при цьому дякуючи бабі за гостину, за кашу і за те, що бабувала. Так вона підходила до всіх гостей. Квітку забирали додому і зберігали, часто використовували з лікувальною метою: купали дітей, мили голову, а також обкурювали хату і худобу. Зазвичай на цьому хрестини завершувалися, і це було останнє свято, яке присвячувалося народженню дитини.

В давнину, ще з язичницьких часів, в народі існувало багато різних звичаїв, обрядів та магічних ритуалів, які проводилися до першої річниці дитини. Дитяча смертність була досить високою і виживали лише найсильніші, тому в такий спосіб люди намагалися вберегти своїх дітей. На Україні існувало вірування: поки дитині не виповнювався рік, не можна було нічого виноси з хати після заходу сонця: ні сміття, ні попелу, ні купелі, тому що це могло погано вплинути на дитину. Також не можна було ввечері нікому нічого позичати, бо дитина буде погано вночі спати, не можна колисати пустої колиски, бо немовля може кричати.

За звичаєм, новонародженому до року не стригли волосся, тому що “хворітиме на голову”, “не ростиме волосся”. Отож на першу річницю запрошували гостей і робили пострижини. Зазвичай, на стіл або покуть клали кожуха і садовили на нього іменинника. Хрещений або рідний батько зрізав малому трохи волосся навхрест спочатку на потилиці, тоді з різних боків голови. А хрещена мати або рідна мати, інколи баба-повитуха завершували  процедуру.  Зістриженого  чуба клали на тарілку, а гості кидали в неї гроші з  побажаннями. На Острожчині, дитину садовили на той же кожух, у якому хрестили, а зрізане волосся обов’язково спалювали, щоб воно не валялося будь-де, бо птахи можуть взяти на кубло і тоді болітиме голова. Іноді волосся зберігали у скрині, а через декілька років показували дітям, – згадує Тарковська Феодосія Степанівна [45]. Як згадує у своїй праці “Українське народознавство” Г. Лозко, зістрижене волосся кидали на воду, “щоб дитина росла, як з води”, або спалювали: “Хай іде з димом, щоб дитина горя не знала”, або закопували під плодовим деревом: “щоб коси росли”, “щоб кучерява була” [17,с.304].

На Україні для дитини у певний вік давали певні назви: сидун, плазун, ходун, зубань, белькотун – у перший рік; стригунець – у другий рік;    гулячок – у третій; джигун, метунець, жевчик – у четвертий; підпасич – на п’ятому році життя. Всі вони точно віддзеркалювали не тільки особливості поведінки дитини, а й навіть початок її участі у господарських клопотах родини. Важливе значення надавалося моменту, коли дитина починала робити перші кроки. Як тільки дитина робила перший крок, мати швидко хапала ножа і ззаду навхрест проводила між ніжками, тричі повторюючи: розв’язую тобі пупа. Вважали, що після цього дитина почне швидко ходити. А як починали різатися перші зуби, закривали комин у печі так, щоб дим ішов на дитину, і тричі примовляли: димище, димище, візьми мої зубища – і біль проходив.

Також на Україні існував звичай відлучання від грудей. Зазвичай годувати дитину материнським молоком  припиняли  після одного – двох років, хоча іноді це затягувалося до двох – трьох, а то й п’яти років. Відлучати від грудей годилося у понеділок чи середу, але в жодному разі не в піст і не влітку. Ця подія символізувала перехід дитини у новий віковий період. Малюка ставили на поріг або садовили на покуті і клали поруч трохи хліба з сіллю, примовляючи: іди, моє дитя, на свій хліб. Як згадує Гончарук Уляна Володимирівна, інколи мати варила кашу, ставила горщик перед дитиною, давала в руки хліб і ложку й казала: “На, їж, живи на своєму хлібі, а з мене вже не вимагай” [39].

В селі Українка, дитину зазвичай годували до двох років, а далі відлучали. Тому що за цей час в сім’ї іноді знову з’являлися діти, і для матері було  важко годувати двох дітей. Якщо не могли відлучити дитину від грудей, то найчастіше жінка мазала груди зеленкою або перцем, щоб дитина сама відмовилась, – говорить Демчук Віра Петрівна [41]. Обряд відлучення від грудей завершує комплекс обрядових дій, які стосуються народження дитини.

Українці вірили, що всі ці обряди і ритуали допоможуть для дитини у майбутньому, забезпечать благополуччя та здоров’я. А також з допомогою цих обрядів дитина прилучалася до родини та ставала повноправним членом сім’ї.      

              Отже, дослідивши родильну обрядовість на Острожчині, ми простежуємо подібність обрядодійств на досліджуваній території і в інших регіонах України, проте ми також виділили особливості в звичаях та обрядах, які притаманні лише для родильної обрядовості цієї місцевості. Це норми поведінки та заборони  під час вагітності, обряди, які проводила баба-повитуха, зв’язок баби-повитухи та породіллі, обряди, які проводилися до першої річниці дитини.

Розділ ІІ.

Особливості весільної обрядовості на Острожчині

2.1. Особливості передвесільної обрядовості в селі Українка Острозького району

У системі сімейної обрядовості весілля є найбільш складною і давньою обрядовою дією, що знаменує утворення сім’ї. Чимало його компонентів сягають глибокої давнини, але завдяки своєму глибоко гуманістичному змісту вони зберігалися впродовж віків, передавалися із покоління в покоління як безцінний скарб народної культури. Весіллю передували дошлюбні обряди, своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання та ін.

Знайомство молоді, залицяння, закоханість відбувалися під час традиційних форм дозвілля селян: вечорниць, вулиць, календарних та сімейних свят. Митрополит Іларіон у своїй праці “Дохристиянські вірування українського народу: історично релігійна монографія” наступним чином характеризує молодіжне спілкування на Україні: “Ще в давнину були в нас окремі організації молоді, – це парубоцькі чи дівоцькі товариства, в яких гуртувалася молодь, що готувалася до побрання. З бігом часу товариства ці повиводилися, – полишилися тільки уламки їх, це досвітки та ін.” [19;с.359].

Зазвичай спілкування між молодими людьми відбувалося в межах свого села, але бували випадки, коли молоді люди вибирали собі пару з навколишніх сіл. Жителька села Українка Гончарук Уляна Володимирівна пригадує: “Всяке бувало, в нас село невеличке, було, та й дуже часто, дівчата виходили заміж за хлопців із сусідніх сіл. Мій чоловік теж із сусіднього села, він дуже часто приходив до нас на вечорниці, отам ми і познайомились. Я була в сім’ї одна, от ми і залишилися в мене жити” [39].

У народі визнавався і був панівним вільний вибір нареченого чи нареченої, і найголовнішим мотивом для укладання шлюбу було кохання молодої пари. Борисенко В. у своїй праці “Українська етнографія” пише: “Найчастіше шлюби укладалися за згоди тих, хто одружувався. Нелюба жінка чи нелюб були трагедією родинного життя, що відбито в численних родинно-побутових піснях, прислів’ях” [31;с.400]. Проте економічна скрута змушувала батьків при укладанні шлюбів своїх дітей керуватися меркантильними міркуваннями, зважати на заможність зятя чи невістки. Інколи бідність спонукала людей до силуваних шлюбів.

На Острожчині вимушені шлюби так само простежуються мало. “Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб батьки змусили когось одружитися. Люди женилися по  любові  і разом  переживали скрутні часи”, – розповідає жителька с. Українка  Панасюк Марія Олександрівна [44].

Передвесільні обряди починаються традиційно сватанням – це перший етап шлюбних церемоній, і відбувається воно згідно зі стародавнім ритуалом.

Сватання дівчини було фактично першою обрядовою дією. Ця перша зустріч батьків молодої і посередників молодого для досягнення згоди на шлюб мала свої назви в різних регіонах України, як зазначає В.К. Борисенко, локальні назви: “сватаннє, сватання (Київщина, Чернігівщина, Житомирщина, Вінниччина, Сумщина, Дніпропетровщина), світанки (Закарпаття), могорич, змовини (Житомирщина, Сумщина, Полтавщина), дання рушників, брання рушників (Київщина, Кіровоградщина), рушники (Харківщина), зальоти, згодини (Львівщина), слово, старости (Івано-Франківщина)” [2;с.22-23].

На Острожчині цей обряд називали сватанням. Тарковська Феодосія Степанівна згадує: “Я не пам’ятаю, щоб в нас якось по іншому називали це дійство” [45].

В селі Українка вибору сватів не надавалося великого значення. Адже село було невеличке, і всі добре знали один одного. У більшості випадків батьки молодої наперед знали про прихід сватів і чекали на них, а свати уже теж наперед знали відповідь молодої і батьків. Ельява  Тетяна Омелянівна згадує: “Я виходила заміж уже старшою, тому мої батьки знали про прихід сватів і були цьому раді” [42].

Сватати дівчину йшли два старости (зрідка один) і молодий. Бували випадки, коли свататися йшли без молодого. Як правило, в старости запрошували родичів або близьких знайомих, поважних одружених чоловіків. Вибір сватів – це відповідальний момент, тому що від них залежав результат і подальший розвиток подій самого весілля. В. Борисенко у своїй праці “Українська етнографія” зазначає, що “успіх сватання залежав ще й від знання старостами традиційних формул, і при виборі старшого старости бралися до уваги такі риси вдачі, як уміння вести розмову, чемність. веселість” [31;с.336].

У визначений день старости, зайшовши до хати дівчини з палицями та хлібом у хустині, віталися і починали традиційну промову, яка різнилася локальними варіантами. І. Коверець зазначає, що “у центральних районах України розмову починали про мисливців, що натрапили на слід куниці – красної дівиці, а у західних областях частіше говорили про купівлю телички або ягнички, на Полтавщині питалися швачки чи прачки” [12;с.54].

В Острозькому  районі не зустрічаються подібні теми розмови при сватанні. Старости відкрито повідомляють про причину свого приходу, тобто вони цікавляться справами сім’ї дівчини, до якої прийшли свататися, про її вміння та навички – розповідає Ельява Тетяна Омелянівна [42].

На сьогодні діалоги сватів і старостів значною мірою втрачені, а якщо десь і збереглися, то в дуже видозмінених варіантах.

Під час сватання обов’язково кликали дівчину до хати й прилюдно запитували про її згоду на шлюб. Знаком вдалого сватання  було ритуальне “зв’язування” чи “перев’язування” сватів вишитими рушниками, а хлопця – хустиною, а також обмін хлібом.