Особливості родинної обрядовості на Острожчині

До церкви зазвичай ішли пішки, а якщо було дуже далеко, то їхали кіньми. По дорозі наречені обов’язково мали тричі кланятися всім, кого зустрічали.  Вважалося, що людина в особливо важливі моменти свого життя, і зокрема,  одруження, дуже вразлива до наврочування, легко може піддатися впливу злих сил. Тому всі обрядодії супроводжувалися рядом магічних та захисних дій. У весільній обрядовості досліджуваного регіону також простежуються різні магічні та захисні дії. “По дорозі до церкви молодим не можна було оглядатися назад, бо щастя не буде. Дуже часто молода одягала якийсь спідній одяг навиворіт, щоб ніхто не зурочив”, – згадує Тарковська Феодосія Степанівна [45].

У церкві молодим під ноги стелили вишитий рушник, який наречена сама мала вишити. Часто під нього ложили гроші, які були символом достатку. Виходячи з церкви молода мала витягнути ногою рушник, на якому стояла. “Це, щоб інші дівчата швидко повиходили заміж. А ще в нас часто наречена з порогу кидала цукерки, як символ солодкого життя”, – згадує Гончарук Уляна Володимирівна [39].

Після шлюбу всі гості йшли до дому молодої, де відбувалася гучна гостина. На Острожчині, був поширеним звичай “перепіняти” молодих, коли вони поверталися з вінчання. Це так званий обряд привітання. Зазвичай це робили люди, які не були запрошені на весілля. Шаповалов Микола Антонович розповідає, що “робили це зазвичай діти, або старші чоловіки. Але обов’язково мало бути парне число. Найчастіше молодих вітали житом – на довге життя, або квітами. За це дітям давали солодощі, а старшим –  горілку і закуску. Часто жінки також співали:

         Перепій на морозі

         Пляшки горілки у возі.

         Ой чи дати чи не дати,

         Щоб довго не стояти.

         Перепій забирайте –

         Нас додому відпускайте.

Вважалося, “чим більше людей перепинить молодих, тим більше щастя вони матимуть” [46].

Молодих зустрічали батьки з хлібом і медом. Спершу давали покуштувати хліба, а потім з’їсти меду, щоб життя було таким солодким, як мед.

Перш ніж сідати до столу батьки читали молитву і розпочинали частування. Гості та дівчата співали різні пісні і приспівки щодо кохання молодих. Одну з таких пісень наспівала Галах Марія Іванівна:

         Молодий – як місяць,

         Молода – як зірка,

         Пийте та цілуйтеся,

         Щоб не було гірко! [40].

Що ж до святкового столу, то мешканці села відзначають не надто велике різноманіття страв. “Все залежало від достатку: якщо були багатші, то й частування було кращим. А взагалі основними стравами були каші, сир, квасне молоко, тушкована баранина, індиче й гусяче м’ясо, картопля. Солодощами були пряники, посипані зверху цукром, які їли зі сметаною” [40].

Весільний обряд не обходився без музик, які виконували в ньому домінуючу роль. Вони є основним організовуючим елементом весільного дозвілля. Під гру музик танцювали, а також проводили різного роду весільні ігри та забави. Що ж до різноманіття музичних інструментів, то “це були скрипка, гармошка, сопілка, а вже пізніше з’явився духовий оркестр – корнет, альт, баритон, бас, саксофон, барабан”, – згадує житель села Українка Шаповалов Микола Антонович [46]. Вважалося, що перший танець мали танцювати молоді, а потім вони танцювали з батьками. А також виконувався танець дружок і дружбів. 

Згодом відбувався урочистий розподіл короваю, що означав приєднання всіх гостей до сімейного торжества. Г.С. Лозко у праці “Українське народознавство” так тлумачить це дійство: “Обряди різання короваю, обрізання волосся молодої, і давні весільні пісні виступають як своєрідні молитви і жертви звернені Богам – покровителям шлюбу” [17;с.296].

На Острожчині, коровай ділив кум, перед розподілом просив благословення  у батьків, а потім роздавав шматочки короваю усім гостям.

Після розваг та розподілу короваю наступав найдраматичніший весільний обряд – покривання голови молодої хусткою, що символізувало перехід дівчини до заміжжя, певною мірою – у підлегле становище. На Острожчині, за словами Кальніцкої Варвари Стахівни, “цей обряд виконувала свекруха. А уже з поширенням більш сучаснішого зразка весіль, молоду садили на подушку і молодий знімав вельон сам. Після цього молода покривала голову вельоном усім дівчатам і танцювала з ними” [43].

Обряд покривання був останнім, що виконувався  в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому. Весілля завершувалося порідненням двох сімей – “дякуванням”.

2.3. Особливості післявесільної обрядовості  Острозького краю

Після завершення святкування батьки випроводжали свою дочку до свекрухи і готували  для неї посаг. Посаг – обрядові дії, що санкціонували остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Посаг здавна був юридичною санкцією шлюбу та й залишався таким після введення церковного вінчання.

Кожна дівчина готувала собі придане, зокрема, ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Першу частину посагу виділяв батько. Це була худоба, гроші, клаптик землі. На досліджуваний території цей звичай не простежується. Тут молода везла з собою лише скриню, яку сама готувала заздалегідь. Їй також могла допомагати матір. До скрині входили постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки.     

Після обряду дякування молоді брали вінчальні образи і тричі вклонялися батьку та матері, перед тим, як іти до молодого. Після цього молода залишала батьківську оселю, забираючи із собою придане. Якщо ж батьки дарували коней, волів чи корову, то їх виводили з хліва і прив’язували до воза, яким приїхали від молодого за його юною дружиною. Зворушливим було прощання з подругами – дружками. Але найбільш зворушливим було прощання з батьками. Всі ці дії супроводжувалися обрядовими піснями. Одну з таких пісень заспівала Тарковська Феодосія Степанівна:

         Загортай мати жар, бо буде дочки жаль.

         Та щипай мати рожу, знімай Матір Божу.

         Давай дочці в руки, бо їде до свекрухи.

         Кидай мати в піч дрова, оставайся здорова,

         Кидай мати в піч тріски, дожидайся невістки [45].

Демчук Віра Петрівна заспівала ще одну пісню, яка була звернена до зятя:

       - Вода з моря виливається

         Зять від тещі вибирається.

         Зажди, зятю, час-годиноньку

         Подивлюся на дитиноньку.

       - Було нею не хвалитися

         Посадити тай дивитися.

         А тепер не буду ждати

         Виглядає мене мати [41].

Ритуал проводжання нареченої з батьківського дому мав локальні особливості. За даними В.К. Борисенко, “в центральних регіонах мати обводила молодих навколо хлібної діжі і обсипала зерном, а в західних – кропила водою” [31;с.163]. На Острожчині, загальноприйнятим є звичай, коли мати обсипала дочку житом, щоб життя було довге і щасливе.

Церемонія зустрічі невістки проходила по-різному. Зокрема, на Острожчині, молодят зустрічали батьки, невістка дарувала їм подарунки. Інколи відбувалося невелике частування. Якщо були присутні гості, вони могли наспівувати пісні:

         Ой рада мати рада,

         Внесла миску винограда.

         І вгощає невістку, а біля неї сина,

         Бо то її дитина [45].

На другий день весілля у домі молодого відбувалася низка обрядів з подякою батькам за дочку, відвідини зятем тещі і запрошення її до себе. Зранку мати молодого з кухаркою прибирають столи, готуються до зустрічі гостей.

Зокрема, в селі Українка, молода теж піднімається рано і замітає хату. Гончарук Уляна Володимирівна розповіла, що “сусіди прибігають раненько і приносять до хати усяке сміття, навмисне сиплють на підлогу, щоб молода замітала. Часто їй давали таку роботу, що була їй не під силу, і скаржилися молодому, що його дружина нічого не вміє робити” [39].

М. та З. Лановик зазначають, що після цього відбувалася “перезва – традиційне післявесільне гостювання родичів нареченого у молодої сім’ї та гостини у відповідь всім рідним та близьким” [16;с.216]. Цей звичай мав на меті познайомити молоду дружину з родиною її чоловіка і навпаки. Хоча даний звичай не простежується на досліджуваній території, тому що в цьому не було потреби, оскільки молодята жили в одній хаті із родиною молодого, доки не збудують власного житла.

Десь після обіду починали сходитися гості. Молодий з дружбою ідуть до батьків молодої і запрошують у гості. Коли усі  гості збираються, сідають до столу. Також до столу сідає молода, а молодий, як господар, не має права сідати до столу. Пізніше всі виходять на вулицю і танцюють, співають. Часто співали жартівливі пісні, присвячені невістці і свекрусі. Одну з таких пісень заспівала Галах Марія Іванівна:

         Як я була у батенька, то була чубатенька,

         А прийшла до свекрухи, тай об’їли чуба мухи.

         А в свекрухи рабі мухи, тай рабіють на стіні,

         А свекруха, то не рідня матір мені [40].

Закінчувалося весілля (як правило, у вівторок) рядженням. Весільні гості перевдягалися в “молодих” з елементами переодягання жінки в парубка, а чоловіка – в одяг нареченої, і з музикою йшли селом, випрошували, а то й крали курей, гусей, і продовжували веселощі в домі батьків молодого.

Таким своєрідним було весілля в селі Українка на Острожчині. Основні його елементи збереглися й виконуються і в наш час, проте вони давно вже втратили той сакральний зміст, яким були наповнені в давнину. Захоплюючий, цікавий і барвистий народний обряд на Острожчині перестав існувати у зв’язку з тим, що сучасна молодь хоче святкувати своє весілля не в хаті чи шалаші, як це робили наші предки, а в ресторанах чи кафе. Звісно, при цьому втрачають актуальність низка обрядів та звичаїв весільного циклу. Проте особливості весільної обрядовості на Острожчині пов’язані із сватанням, випіканням короваю, власне весільними обрядами мають право залишитись в історії для сьогоднішнього і наступних поколінь.

Розділ ІІІ.

Особливості поховальної обрядовості на Острожчині

3.1. Особливості власне поховальних обрядів в селі Українка Острозького району

Поховальна обрядовість – це система дій, спрямованих на допомогу родині небіжчика в його похороні, шанування померлого та прилучення до культу предків. Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час вони розуміли її неминучість. Ставлення до смерті було неоднозначним, відбиваючись і на характері поховальних обрядів.

Отож, похорон – це система обрядових дій та ритуальних норм поведінки, пов’язаних зі сповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону, власне похованням і прощанням із покійним.

Згідно із народними світоглядними уявленнями людина мала три субстанції: тіло, душу та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа покидала тіло назавжди, то дух нібито міг повернутися до тіла, що вважалося неприродним.

Виходячи з цього, визначалися усі дії ритуалу поховання померлого. Вони насамперед були спрямовані як на забезпечення успішного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Звідси всю поховальну обрядовість можна поділити на дві основні частини: похорон і поминки.

Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості, підготуватися до неї. На Острожчині, як і в інших регіонах України, люди були переконані, що існування на цій землі припиняє лише їх тіло, а душа відходить у небеса. Тому, великого значення надавалося її стану. Як згадує жителька села Українка Кальніцка Варвара Стахівна: “відчуваючи близьку смерть, люди намагалися позбутися своїх гріхів. Просили вибачення у людей перед якими відчували провину, запрошували священика, щоб посповідатися і прийняти Святе Причастя” [43]. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Марчук С. у праці “Етнографія України” пише, що “Коли помирав батько, то, згідно зі звичаєм, він “мав зробити лад” між дітьми, тобто при свідках сказати або письмово оформити, “що кому належиться” – скласти заповіт, завіщання, якщо це не було зроблено раніше” [9;с.375].

Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба – все це були погані ознаки. Вірили в значення снів – на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, те, що випав зуб тощо. За словами Галах Марії Іванівни, в селі Українка Острозького району, найбільш поширеними прикметами, які провіщали людську смерть були: розбита ікона, яка сама впала зі стіни і виття собаки на будинок або у землю [40].

У традиційній поховальній обрядовості українців християнські звичаї тісно переплелися з пережитками давніх похоронних ритуалів, що сягають своїм корінням у язичницькі часи. Вони були ще досить міцними наприкінці XIX – на початку XX ст. Наприклад, на похороні самогубців або тих, кого вважали відьмами чи упирями, дотримувалися охоронної символіки і магічних дій: вбивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, посипали очі або могилу маком, завалювали її камінням чи сміттям. Це повинно було створити штучні перепони для виходу цих мерців та їх “духу” з могили. Часто їх ховали за межею освяченого кладовища. На їхніх могилах садили терен, а перехожий повинен був кинути на могилу чи місце самогубства галузку, пучок соломи або камінь.

Як розповіла Тарковська феодосія Степанівна: “на Острожчині, на похорон самогубців приходили лише родичі або рідні. Хоронили такого померлого самостійно. Священик на похорон не приходив і не відспівував покійного” [45].