Особливості родинної обрядовості на Острожчині

На другий день після поховання родичі померлого відвідували могилу і несли з собою наїдки (сніданок для померлого), поминали біля могили. В селі Українка звичай поминати померлого біля могили залишився і до сьогодні. Померлому несуть коливо і залишають на могилі.

Протягом наступних дев’яти днів на Острожчині, за словами Гончарук Уляни Володимирівни, родичі померлого ніяких обрядів не виконували [39]. А В. Борисенко у праці  “Українська етнографія” пише, що у багатьох районах України “після похорону в хаті покійника ставили на покуті чи на вікні стакан води і окраєць хліба зверху. Все це мало стояти дев’ять днів, бо, за народними віруваннями, душа померлого ще живе у цій хаті і їй потрібна їжа. Після поминок (дев’ятин) воду виливали, а хліб закопували або спалювали.” [31;с.364].

На дев’ятий день після смерті також робили поминальний обід у хаті померлого, а до церкви несли дев’ятину (поминальну миску) – калачі, яблука, цукерки і коливо, щоб відправити панахиду. Кожний поминальний обід розпочинався з молитви “Вічная пам’ять”.

На сороковий день після похорону також відправляли панахиду і робили поминальний обід. Цей звичай пов’язаний з віруванням, що душа померлого впродовж сорока днів повертається в певні дні додому, потребуючи, аби про неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди для того, щоб її нагодували.

Ельява Тетяна Омелянівна розповіла, що в селі українка Острозького району на дев’ятий і на сороковий день після того, як відправляли панахиду, родичі померлого ходили на могилу, щоб його відвідати і занести коливо [42].

Вважається, що після сорока днів душа остаточно відходить на той світ і більше ніколи не повернеться, і не буде шкодити своїм рідним.

Наступні поминки були через рік після смерті, а також в наступні роковини.

“В окремих районах Лівобережжя поминали і через півроку після смерті. Це звалося “світити за небіжчиком””, – згадує у праці “Українська етнографія” В. Борисенко [31;с.364]. Також, раніше у багатьох регіонах України, поминки справляли у три, сім, дев’ять, тридцять, сорок днів і в роковини смерті.

На знак жалоби в українців, як і у всіх слов’ян, в давнину було прийнято вдягати білий одяг, далі традиційним жалобним кольором став червоний (козака ховали, вкриваючи червоною китайкою), чорний жалобний колір, вірогідно, прийшов у зв’язку з прийняттям християнства як колір смутку, аскетизму (одяг ченців) тощо. В селі Українка Острозького району, як і у всій Україні, жалобним є чорний колір. І найближчі родичі в знак жалоби носять чорні хустини або пов’язки, аж до роковин смерті. Також дівчата на знак жалоби розпускали волосся, чоловіки ходили без головних уборів під час жалоби навіть у мороз і негоду, жінки не носили прикрас. Протягом року в хаті не можна було колядувати, щедрувати і взагалі співати.

Обов’язком живих членів сім’ї здавна вважалося утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам’ятники – дерев’яні або кам’яні хрести, надгробні плити – і виконувалися узвичаєні традицією обряди. Порушення цих звичаїв вважалося провиною перед померлими, осуджувалося людьми. 

Окремі з вищезгаданих обрядових явищ мають певну локальну своєрідність, але загалом язичницькі уявлення про потойбічний світ пращурів і їхній різноманітній вплив на земне життя нащадків широко побутували у всіх регіонах України. Багато з традиційних народних похоронно-поминальних звичаїв та обрядів збереглося до нашого часу. Щоправда, чимало з них втратили магічно-ритуальне осмислення і вживаються переважно в атрибутивному, знаковому значенні як дотримання звичаю, традиції, уваги, пошани й любові до померлої людини.

Висновки

Із початком третього тисячоліття інтерес до національної культури в Україні дедалі зростає, оскільки одночасно із визріванням почуття етнічної самоідентифікації у суспільстві, очевидним фактором постає проблема неминучості втрати автентичної спадщини у її первинному вигляді. Знання свого родоводу, етнокультурних надбань предків необхідні в історичних, культурологічних та патріотичних цілях.

Найцінніша спадщина представлена в обрядовому фольклорі українців, який сформувався ще за язичницьких часів. Зокрема, вважається, що одна з його гілок – родинно-обрядовий цикл – зазнала кульмінації в добу середньовіччя, коли визріло поняття родової общини.

              Етнографічні матеріали свідчать, що в усіх місцевостях України велика увага приділялася традиційним звичаям і обрядам, що стосувалися народження дитини. Для родильної обрядовості українців властива певна система символів із залишками язичницьких вірувань. У ролі цих символів традиційно виступали вода, вогонь, земля, предмети рослинного і тваринного світу, їжа, вироби з металу.

              На Острожчині, як і в інших регіонах нашої країни, найбільш поширеними заборонами для вагітної жінки були: заборона робити щось погане, бо це могло негативно позначитися на формуванні плоду, дивитися на покійника, їсти під час ходи, вживати спиртні напої, не можна було відмовляти вагітній жінці. Поширеним був звичай приховувати свою вагітність якомога довше.

              Родильна обрядовість починалася із запрошення баби. На досліджуваній території її називали баба-повитуха або баба-бранка. Їх було дві, і досить часто, вони обидві приходили на роди, щоб допомогти жінці. На досліджуваній території пуповину зберігали досить рідко, а якщо зберігали, то закопували під деревом. Зазвичай на Острожчині купіль дівчинки відрізнялася від купелі хлопчика. Скупану дитину обсушували біля печі, тому що вогонь, так само, як і вода, символізував очисну силу. На досліджуваній території найчастіше пеленали у дідову сорочку, тому що це символізувало зв’язок між поколіннями. Новонародженого клали в колиску, яку підвішували до сволока. В колиску клали сіно та різні трави, які вважалися оберегами, їхній аромат позитивно впливав на здоров’я  та самопочуття дитини. Щоб захистити немовля від поганого ока в колиску також клали хрестика.

              На Острожчині колись ім’я дитині давав священик, орієнтуючись за церковним календарем, дивився, в день якого святого народилося немовля. Також часто ім’я могла давати сама баба.  У наш час батьки називають дитину за власним бажанням: в честь діда чи баби, або дають ім’я “модне”. Проте під час хрещення священик і донині дає дитині друге ім’я, тобто ім’я того святого, в день якого народилося немовля, і він вважається охоронцем дитини.

              Звичай родин або провідування породіллі є одним з найбільш поширених.  На Острожчині жінка мала обов’язково поставити на стіл кисіль або компот із сухофруктів. На родини приходили доти, доки не охрестять дитину. Вважали, що таке відвідування – це праведне діло, говорили: “скільки разів жінка побуває на родинах, стільки і в раю”. Сорок днів після родів породілля та дитина вважалися “нечистими”, тобто причетними до світу мертвих. Тому жінці заборонялося в цей період виходити за межі подвір’я. Після закінчення цього терміну, породілля брала дитину і несла до церкви. На досліджуваній території разом із породіллею до церкви йшла баба-повитуха. Вона їй допомагала тримати немовля, підказувала, що робити. Цей обряд  називається  “вивід”.

              Щоб охрестити дитину, на Острожчині обирали, як правило, дві пари кумів. Охрестити дитину намагалися якнайшвидше, бо вважали, що вона краще спить похрещеною. Куми приносили з собою хліб та крижмо. До церкви дитину на кожусі ніс кум, а кума несла хліб. Урочисте відзначення хрещення дитини на Острожчині називається “хрестинами”. Важливим також був обряд із “квіткою”. На досліджуваній території “квітки” готувала баба-повитуха, часто їй допомагала і рідна баба. Для цього обряду використовували різні трави та квіти.

              Для того, щоб дитина добре розвивалась до першої річниці проводили багато різних обрядів. Досить важливим був обряд “пострижин”. На Острожчині цей обряд робили на кожусі. Зазвичай це робив рідний або хрещений батько. Для того, щоб відлучити дитину від грудей часто жінка мазала груди зеленкою або перцем, щоб дитина сама відмовилась.      

Зібрані етнографічні матеріали про звичаї та обряди, пов’язані з одруженням молодих людей, доносять до нас архаїчні елементи і різноманітність їх локальних варіантів. Сучасна молодь мало цікавиться минулим своїх предків, їхніми звичаями. Сьогодні ми можемо спостерігати значне спрощення обрядодійств. Весільна обрядовість на Острожчині в цілому містить у собі елементи загальноукраїнського сценарію. Ми можемо спостерігати той факт, що процес трансформації обряду суттєво не змінив традиційну структуру весілля, але форма побутування весільної обрядовості в Острозькому районі є пасивною, оскільки існує в пам’яті людей похилого віку і дедалі рідше використовується у житті.

Найпоширенішим і найтривалішим виявився звичай одружувати хлопця і дівчину за їхньою власною згодою, а не за вибором батьків. Такий весільний обряд за загальноукраїнською традицією починався сватанням. Старости відкрито повідомляють про причину свого приходу. Знаком погодження на пропозицію сватів був лише один спосіб – обмін хлібом, відмови – найчастіше піднесення гарбуза.

На Острожчині, звичай оглядин не простежується. Це пов’язано з тим, що села були невеликі і люди добре знали статки своїх односельців, тому потреба в оглядинах практично відпадала.

В селі Українка, поширеним є випікання короваю в четвер, тому що за словами жителів села Українка в п’ятницю коровай випікати не можна, оскільки говорили, що п’ятниця-розвідниця. Коровай прикрашали калиною, барвінком.

Також на досліджуваній території був поширений обряд святкування дівич-вечора – символічного прощання дівчини з молодіжною громадою. Під час дівич-вечора проводився також обряд розплітання коси молодої, який проводив брат або хтось із знайомих хлопців. Гостей на весілля запрошували зазвичай у п’ятницю перед весіллям.

Насиченим на Острожчині був перший весільний день. Наречена зазвичай одягалася вдома, їй допомагали дружки. Потім приїжджав наречений з дружбами, які викуплювали наречену. Найчастіше давали дрібні гроші для дівчат, а для хлопців наливали горілку. Після цього батьки випроводжали молодих до вінчання. Вирізнявся також на Острожчині обряд “перепіняння” молодих, коли вони йшли від вінчання. Подальше святкування супроводжувалося танцями та різноманітними обрядовими піснями.  

Потім відбувалося урочисте покривання хусткою, поділ короваю між гостями і прощання дівчини з рідним домом – чи не найдраматичніший епізод у ході весілля – і переїзд у дім чоловіка, що також відображено у ряді пісень. Весілля закінчувалося обрядами, пов’язаними з адаптацією молодої дружини в оселі чоловіка. А також знайомством з новою родиною.

В звичаях і віруваннях українців, пов’язаних зі смертю людини, простежується нашарування елементів різних часів і культурних рівнів: архаїчні язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися з пізнішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційних комплекс.

На Острожчині, як і в інших регіонах України, люди були переконані, що існування на цій землі припиняє лише їх тіло, а душа відходить у небеса. Тому великого значення надавалося її стану. Відчуваючи близьку смерть, люди намагалися позбутися своїх гріхів. Просили вибачення у людей перед якими відчували провину, запрошували священика, щоб посповідатися і прийняти Святе Причастя.

В селі Українка Острозького району найбільш поширеними прикметами, які провіщали людську смерть були: розбита ікона, яка сама впала зі стіни і виття собаки на будинок або у землю.

На Острожчині, на похорон самогубців приходили лише родичі або рідні. Хоронили такого померлого самостійно. Священик на похорон не приходив і не відспівував померлого.

В селі Українка, на знак того, що хтось помер до воріт прив’язували чорний прапор. Який висів до тих пір, поки померлого не поховають. Якщо в селі був покійник, заборонялося закривати компоти на зиму, квасити капусту, бо зіпсується.

              Після настання смерті людини завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Дзеркала обов’язково потрібно було завішувати. Бо вважалося, що душа людини не зможе покинути хату і відійти у той світ. І якщо вона залишиться, то буде страждати і приносити шкоду іншим членам сім’ї. В селі Українка Острозького району, коли в хаті був покійник, то всі, хто приходили, віталися не звичним “Добрий день”, а обов’язково усталеною формою “Слава Богу”.

На Острожчині покійників одягали в одяг, який вони заповідали. Це був одяг, який старші люди збирали собі на смерть. Це міг бути і новий куплений одяг, або ж той який дуже подобався покійному. Неодружених померлих одягали також у весільний одяг. Для дівчини одягали біле плаття і білі туфлі, на голову одягали вінок із стрічками або фату. Могли одягати у весільне вбрання матері. Хлопців одягали у костюми. На руки їм також одягали воскові обручки. Коровай на похорон приносили хрещені батьки, який потім на кладовищі ламали, але не різали, і ділили між усіма присутніми

Домовину на Острожчині оббивали тканиною, білого або темного кольору, під голову ложили подушку, але обов’язково із сіна і свячених трав. Подушку покривали хусткою. Для покійника до домовини ложили всі необхідні йому речі. Також до кишені померлого обов’язково ложили сорок монет. Тому що, говорили, що на тому світі душа має пройти сорок дверей, проходячи які вона має заплатити гроші. Увечері біля покійного священик із дячихою читали псалтир.

На Острожчині, дотримувалися різних обрядів, які були спрямовані на те, щоб покійний більше ніколи не повернувся. Зокрема місце де лежав покійний окроплювали свяченою водою та посипали свяченим маком. Але в інших кімнатах будинку було заборонено мити підлогу виносити сміття або переставляти меблі. Тому що, вважалося, що до сорока днів душа покійного перебуває у будинку і коли щось змінити вона може розізлитися і нашкодити живим. Після прощі сім’я покійника ніяких речей померлого людям не роздавала. Всі речі які були близько пов’язані з померлим спалювалися. Особливо ті, в яких він найчастіше ходив, і ті в яких помер. Також спалювали подушку та постіль на якій спав покійний.