Особливості родинної обрядовості на Острожчині

Перша купіль мала надзвичайно велике значення – і не лише з гігієнічних міркувань, а й з профілактичних та оберегових, оскільки вода за народними віруваннями, символізувала чистоту та силу, а за допомогою різних оберегів, що додавалися у воду, намагалися передати дитині їх цілющі властивості.

За словами жителів с. Українка, зазвичай на Острожчині купіль дівчинки відрізнялась від купелі хлопчика. Для хлопчика у купіль клали зерно, найчастіше це було жито, щоб був господарем, а також чорнобривці та горобину, щоб був красивим. Для дівчинки до купелі кидали ромашку, щоб рум’яна була, калину, гілочку вишні, щоб гарна була, інколи додавали мед. Під час купелі  повитуха правила дитину: витягувала потроху ручки і ніжки, щоб дитина краще розвивалася.

Також у народі існував звичай: кожен, хто заходив до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монетку “на щастя”, – зазначає                С.П. Павлюк у своїй праці “Українське народознавство” [34,с.227].

“Я коли родила, то бабка сама купала дитину, бо я ще не  могла встати. Правда, їй чоловік допомагав. Вона посилала його по якесь зілля, але я вже   не пам’ятаю”, – згадує Ельява Тетяна Омелянівна [42]. А Гончарук Уляна Володимирівна розповідає, що дитину купала сама, баба тільки допомагала і підказувала, що робити. “Я, коли купала, то поклала десять копійок, щоб бідним не було. Ці копійки я під образом зберігала і всіх дітей купала з цими монетами. А як не було крепко холодно, то купала по три рази на день, щоб лучче спала” [39].

Зазвичай баба-повитуха приходила купати дитину цілий тиждень, поки породілля не окріпне.

Скупану дитину сушили біля печі. Це символізувало прилучення дитини до домашнього вогнища, а також тому, що вірили в очисну силу вогню. Далі повитуха сповивала дитину. Оскільки пелюшок не було, то дитину замотували у що мали. Якщо сім’я була заможніша, то використовували полотно або великий рушник. Але зазвичай замотували у те, що було. Це могла бути материна спідниця, фартух, батькова сорочка. В селі Українка досить часто дитину замотували у дідову сорочку. Як згадує Шаповалов Микола Антонович, “жінка коли народила, то мене послали до діда по сорочку, я й не знав нащо, говорили, що так треба” [46].

Коли дитина була сповита, повитуха її тричі хрестила і давала породіллі, щоб перший раз годувала. Мати повинна була теж перехреститися і взяти дитину на праву руку, бо коли візьме на ліву, то дитина буде лівшею. Також заборонялося годувати дитину при чужих людях, тому що могли зурочити, і могло пропасти молоко.

Поки мати годувала немовля, бабка брала воду з  купелі і виливала туди, де не ходять люди. Це потрібно було обов’язково зробити до заходу сонця, щоб дитина вночі не плакала. Також, якщо дитя було  слабим і хворим, то купіль  виливали опівночі на перехресті доріг. Адже, як зазначає дослідник  української  міфології В.М. Войтович, “перехрестя – це місце, де любить збиратися нечиста сила” [5,с.63]. Отже всі хвороби відсилали до злих духів.                

Зазвичай новонародженого клали до люльки, де він і спав. Дуже рідко немовля спало разом із матір’ю, адже це було небезпечно. Люльки були дерев’яні, зроблені самостійно батьком або дідом. Їх робили з різних порід дерев: верби дуба, ясена, могли також плести і з лози. За словами Шаповалова Миколи Антоновича,  люльку він робив із дуба, тому що це міцна порода дерев, і люлька може довго зберігатися. “В моїй люльці виросли не тільки діти, а й онуки” [46].

Поки дитині не виповнився один рік, під подушкою тримали свячене зілля, а також  хрестик,  який  давав  батюшка  при   хрещенні.  Це мало  оберігати  дитину від “лихих очей”,  зазначає у своїй праці “Нарис історії культури України” М. Попович [26,с.45]. 

Отже, при пологах найважливішу роль відігравала баба-повитуха, адже саме від неї залежало не лише благополучне народження дитини, але і її доля. Вона була носієм народної мудрості, мала неабиякі знання, що передавалися через покоління, тому використовувала різні обереги та замовляння, що мали сприяти народженню немовляти та пророкували йому щасливу долю.

1.3.           Особливості післяродових обрядів Острозького краю

З вибором імені для новонародженого пов’язаний давній звичай – ім’янаречення, адже існувало переконання, що гарно обране ім’я має сприяти щастю та добробуту немовляти. Цей найдавніший звичай мав назву “йти за іменем”. За народною традицією, дітям давали імена дідуся, бабусі, або когось іншого з предків. Тому, що завдяки цьому встановлювався зв'язок між поколіннями. Часто орієнтувались на такі імена, які носили гарні, доброї вдачі люди.

У давнину дитина вважалася повноправним членом суспільства лише тоді, коли вона мала ім’я. Тому вибір імені для дитини був досить важливим елементом родинної обрядовості. Як зазначають у своїй праці “Українська усна народна творчість” Мар’яна та Зоряна Лановик, “за язичницьким звичаєм дитині давали два імені: перше – “справжнє”, яке знали лише найближчі і тримали його у таємниці (через вірування, що той, хто знає ім’я людини, має над нею владу); друге – те, яким кликали дитину, і яке було відоме для інших. Вважали, що разом із іменем обирають і долю дитини” [16,с.223].

Із приходом християнства вибір імені уже був пов’язаний із християнськими обрядами. З вибором імені теж тісно позв’язана баба-повитуха, адже саме вона йшла до священика спитати ім’я для дитини. Зазвичай вона ішла відразу, в той же день, інколи на другий чи на третій. Саме ця поспішність була пов’язана з тим, що дитина без імені вважалася “відкритою” недобрій силі.

Ідучи до батюшки, повитуха неодмінно брала із собою хліб, а також пшоно, шматок сала, курку, горілку, хустку для попівни тощо. Власне відбувався своєрідний обмін усього цього на ім’я. При недостатніх приношеннях могли отримати негарне ім’я. “В нас була одна така сім’я, дуже бідна. Не мали вони що занести для батюшки. Ото він і назвав їхню дівчину Яздундокта, хоча це ім’я і церковне, але дитина все життя мучилася”, – зазначає жителька села Українка Демчук Віра Петрівна [41]. Дізнавшись ім’я, баба поспішала до батьків, щоб повідомити їм.  Хоча офіційно своє ім’я (і свого янгола-охоронця) дитина отримувала при хрещенні, але від тієї миті, як баба взяла ім’я, воно вже, навіть без освячення, слугувало немовляті певним захистом. Також баба повідомляла про день хрещення.

Павлюк С.П. у праці “Українське народознавство” зазначає, що в різних регіонах України існували різні звичаї обрання імені: на Поліссі дитину нарікала баба-повитуха, на Полтавщині вона це робила разом з кумами, на Наддніпрянщині та Півдні України – обирали ім’я куми. А в кінці ХІХ – на початку ХХ століття батьки самі називали свою дитину, орієнтуючись здебільшого за церковним календарем, або робили це на честь батька чи діда [34,с.229].

На Острожчині ім’я обирала баба-повитуха разом із священиком. Зазвичай це були імена святих, які були канонізовані церквою і за словами церковників, вони ставали опікунами дітей, їхніми “янголами-хранителями”. З часом ім’я уже обирали самі батьки, зазначає Галах Марія Іванівна [40].

Сьогодні основними мотивами при виборі імені для немовлят є родинна традиція, коли дитину називають іменем батька, дідуся, бабусі чи когось з родичів; прагнення назвати дитину на честь видатної особи, популярного артиста, співака, кіногероя. Зокрема, на Острожчині ім’я дитині дають батьки. Вони вибирають ім’я на власний розсуд, рідко їх цікавить, в день якого святого народилася їхня дитина. Вони шукають ім’я “сучасне”, “модне”, не задумуючись над тим, що ім’я певною мірою визначає долю дитини. Можливо, це стало одним із наслідків діяльності радянської влади, коли людей намагалися відлучити від церкви, віри.

Невід’ємною частиною звичаїв, пов’язаних із народженням дитини, було провідування (або одвідки, одвєдки) породіллі. Воно мало на меті  підтримати породіллю та віддати їй шану. Вшановуючи породіллю, бажали їй та дитині щастя, здоров’я. На провідування до породіллі приходили заміжні жінки з родини,  сусіди, подруги, що вітали та обов’язково приносили невеличкі подарунки – пироги, ласощі, сир, масло, калачі, каші, сирі яйця тощо. Як тільки жінки заходили до хати, одразу ж розв’язували свої вузлики – щоб дитина до року ходила. Породілля ставила на стіл своє частування. В селі Українка на стіл ставили кисіль або компот із сушених груш, яблук та інших фруктів, а також ставили мед та горілку – щоб дитина мала достаток і солодке життя [43].  Участь чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити породіллі. З цієї ж причини не мали права провідувати породіллю хворі та вагітні жінки. Чоловікам заборонялося приходити на родини, тому що  вважали, що вони можуть чимось зашкодити породіллі. А якщо чоловік все таки потрапляв на родини, його наказували в різних регіонах по-різному: могли зривати і забирати капелюха, моли сунути в обличчя брудну пелюшку, могли просто вигнати.

За словами Ельяви Тетяни Омелянівни, в селі Українка, коли чоловік приходив на таке свято, його ловили і знімали з нього штани. Могли навіть вигнати з хати без штанів [42].

Жінки поспішали туди, де народилася дитина, щоб віддати шану молодій матері та допомогти їй, передусім харчами, обдарувати породіллю і немовля гостинцями. Вважали, що таке відвідування – це праведне діло, говорили: “скільки разів жінка побуває на родинах, стільки і в раю”, –  згадує Кальніцка Варвара Стахівна [43].

Якщо породілля жила з матір’ю чи свекрухою, то на родини могли приходити вже в перший тиждень. Адже вони допоможуть приготувати щось на обід або поглядіти немовля. А якщо жінка сама, то їй потрібно відійти від родів, набратися сили, а також щоб дитина окріпла.

Особливою тривалістю родини не визначалися – аби не порушувати спокою матері і дитини. Хоча бували різні випадки, могли сидіти і довго. Застілля часто супроводжувалося співом та різними жартами. За словами жителів села Українка, на Острожчині родини також довго не тривали, тому що матір і дитина були ще слабкими після родів. Їм потрібно було побільше відпочивати.

              Відвідування породіллі мало на меті підтримати матір, допомогти їй морально, покращити самопочуття та настрій, тому приносили різні страви або речі для дитини.

Згідно з релігійними уявленнями, які були поширені по всій Україні,  породілля протягом сорока днів після пологів була “нечистою”. Протягом цього  часу баба-повитуха залишалася у сім’ї новонародженого, для того щоб завершити ритуали очищення себе, породіллі та дитини, після цього породілля могла продовжувати сімейне життя.

Шість тижнів молодій матері заборонялося з’являтися на людях, ходити по воду, певний час взагалі заборонялося переступати поріг хати, аж поки не приходила до церкви і після відповідної молитви діставала право повернутися до звичного життя. Цей церковний обряд називався “вивід”, він символізував очищення від первородного гріха і дозволяв матері ходити до церкви і з’являтися між людьми.

В селі Українка, за словами Демчук Віри Петрівни, цей обряд був обов’язковий  для всіх, і його строго дотримувалися. Зазвичай “до виводу” разом із породілею йшла баба-повитуха, а також рідна баба. Вони допомагали для матері в церкві: тримали немовля, підказували, що робити [41].

Як зазначає Павлюк С.П. у праці “Українське народознавство”,  в народі довго зберігався дохристиянський звичай очищення породіллі, який разом з нею здійснювала баба-повитуха. Виходячи з дому, жінка переступала ніж, яким баба відрізувала пуповину, тричі поливала бабі руки водою, щоб усе нечисте зійшло з водою в землю. Породілля також тричі обмивала руки бабі і витирала, коли прощалася з нею. Цей обряд “злити на руки” був поширений майже на всій Правобережній Україні [34,с.228].

Також цей магічний ритуал взаємного очищення баба-повитухи та породіллі називався “зливки”. Його виконували на другий, третій або сьомий та на сороковий день після народження дитини. Говорили, що коли повитусі треба було вже бабувати в іншій хаті, а зливки у попередньому місці ще не робили, то вона спершу поспішала не до породіллі, а до молодої матері, щоб змити бруд із своїх рук. Інакше вона б узяла на душу великий гріх.

За словами Гончарук Уляни Володимирівни, в селі Українка обряд зливок відбувався таким чином: баба наливала у миску воду, додавала також  декілька крапель свяченої води, клала туди якесь зілля. Породілля набирала однією рукою  воду  з  миски та   спускала  собі  по  руці. Іншою  підхоплювала  воду під ліктем  і пила  її. Зазвичай породілля так повторювала  тричі [39].  На  Чернігівщині   баба-повитуха намочивши руки у воді, тричі прикладала їх до обличчя породіллі, примовляючи: “Зливаю свою руку, а твою душу”. А на закінчення лила трохи води за сорочку породіллі та всім присутнім жінкам, щоб у них іще народжувалися діти. На Острожчині, за словами Панасюк Марії Олександрівни, для жінок заборонялося бути присутніми на цьому обряді [44]. Зазвичай обряд завершувався обдаровуванням баби-повитухи полотном.

Уже на початку ХХ століття цей обряд у багатьох місцевостях втратив своє символічне значення  і перетворився на просте обмивання рук.

              Усі вище зазначені факти, взяті в сукупності, свідчать, що протягом 40 днів новонароджений та його мати долають стан переходу із світу мертвих, “чужих”, у світ реальний, добрий. І поруч з ними їх рідні, односельці магією оберегів, магією слова допомагають якомога швидше прийти новонародженому у людське життя з його усталеними законами та нормами.

Хрещення дитини – найважливіше обрядове дійство в комплексі післяродових дій. Обряд хрещення здійснювався батюшкою у церкві, а якщо була зима, то вдома. Суть цього обряду полягала в тому, що після народження дитини їй одразу ж нарікали других матір і батька, тобто опікунів. Це було назване материнство. Адже різне могло трапитися з батьками, а дитина не могла  залишатися сам на сам з долею. В такому випадку названі батьки мали забрати дитину до себе і виховувати як рідну. Коли хрещеники виростали, то теж мали обов’язки щодо своїх хрещених. Вони доглядали їх у старості, якщо в тих не було власних дітей.

В селі Українка, як зазначає Тарковська Феодосія Степанівна, перед тим, як нести дитину до церкви, баба-повитуха розстилала кожух вовною догори, клала на нього сповите дитя, щоб було “багате, як кожух кошлатий”. Куми клали на кожуха дрібні монети. Тоді вони разом підіймали кожуха з дитиною вгору, примовляючи: “Щастя, здоров’я, многая літа” [45].