Фіскальна політика – це різновид  державної економічної політики, що ґрунтується на маніпулюванні державним бюджетом, його доходами та видатками.

Фінанси – система економічних відносин, які виникають в процесі створення та використання фондів грошових ресурсів, необхідних для забезпечення відтворення. Складаються з фінансів держави, фінансів підприємств (фірм), фінансів населення.

Державний бюджет (фінанси держави) – система грошових коштів, що знаходяться в руках держави і призначені для фінансового забезпечення функцій держави, система грошових надходжень та видатків держави.

Центральне місце  в системі доходів бюджету займають податки, частка яких становить 80-90%. Податки є економічною основою для здійснення урядових видатків – закупівель товарів та послуг (утримання армії, міліції, апарату управління, будівництво автомагістралей, оплата праці вчителів, суддів, пожежних та ін.) і державних трансфертних платежів (допомоги по безробіттю, пенсії, стипендії та ін. соціальні програми).

Податки поділяються на:

прямі, що стягуються державою безпосередньо з доходів або майна платника податків (податок на доходи підприємств і організацій, прибутковий податок, податок на майно, земельний податок та ін.)  та

 непрямі, що встановлюються у вигляді надбавки до ціни або тарифу (акцизний збір, мито, податок на додану вартість та ін.).

Прибуткові податки  можуть бути:

прогресивними – якщо зі зростанням доходу середня ставка податку зростає;

регресивними – якщо середня ставка знижується зі зростанням доходу;

пропорційними – коли середня ставка залишається незмінною незалежно від розмірів доходу.

Якщо державні видатки перевищують надходження, виникає дефіцит державного бюджету, якщо надходження перевищують видатки – профіцит.

Іншим джерелом поповнення державного бюджету є  державні позики. Випуск позик створює державний борг.

За  умов економічного спаду застосовується стимулювальна фіскальна політика – збільшення державних видатків і зменшення податків, що дозволяє збільшити сукупний попит, отже, обсяги виробництва і зайнятості. Стримувальна фіскальна політика, – скорочення урядових видатків та підвищення податків, – дозволяє долати інфляційні процеси за умов економічного піднесення.

Грошово-кредитна політика – це різновид  державної економічної політики, що ґрунтується на сукупності монетарних заходів впливу на грошове пропонування та проценту ставку, які в свою чергу чинять вплив на обсяги виробництва й зайнятості.

Кредитно-фінансова  система – сукупність фінансових та кредитних установ, які організують утворення, розподіл та використання грошових коштів.

Кредит – система економічних відносин, завдяки яким здійснюється мобілізація тимчасово вільних грошових коштів та їх використання на умовах зворотності, строковості, платності.

Сучасна фінансово-кредитна система є дворівневою:

І рівень – центральний  банк – головний банк країни, що забезпечує реалізацію монетарної політики, здійснює емісію грошей, зберігає золотовалютні резерви, є банкіром уряду, комерційних банків та інших депозитних установ, контролює діяльність комерційних банків;

ІІ  рівень – депозитні інститути (комерційні банки, інвестиційні банки, заощаджувальні банки, позичково-заощаджувальні асоціації, кредитні спілки); заощаджувальні інститути договірного типу (страхові компанії, приватні та державні пенсійні фонди), інвестиційні інститути (фінансові компанії, інвестиційні компанії, взаємні або пайові фонди).

Комерційні  банки виконують функції:

залучення і  зберігання депозитних вкладів;

видачі коштів з рахунків і виконання перерахунків;

надання кредитів в межах вільних грошових коштів вкладників.

Основна відмінність комерційних  банків від інших фінансових установ полягає у їх здатності створювати гроші.

Центральний банк має три інструменти впливу на грошове пропонування:

операції на відкритому ринку – купівля-продаж центральним банком державних цінних паперів впливає на резерви комерційних  банків і дозволяє збільшувати чи зменшувати грошове пропонування;

облікова ставка – процентна ставка, за якою комерційні банки позичають гроші у центрального банку; її підвищення уповільнює зростання  грошового пропонування, зниження – розширює;

норма обов’язкових резервів – встановлювана центральним банком мінімальна частка залучених комерційними банками коштів, яку вони не мають права надавати в позику і зобов’язані зберігати в центральному банку як резерв; її підвищення скорочує грошове пропонування, зниження – розширює.

В умовах інфляції застосовується стримувальна монетарна політика (продаж центральним банком урядових  цінних паперів на відкритому ринку, зниження облікової ставки та підвищення норми обов’язкових резервів). Стимулювальна монетарна політика (купівля центральним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку, підвищення облікової ставки та  зниження норми обов’язкових резервів) насамперед дозволяє здешевити кредити для інвесторів, що стимулює зростання сукупного попиту, а відтак виробництва і зайнятості. 

 

ТЕМА 9. СУЧАСНЕ СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

1. Світове господарство: основні риси та  особливості розвитку

Світове господарство – це сукупність національних господарств та їх об’єднань, взаємопов’язаних міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці.

Міжнародний поділ праці – вища ступінь суспільного територіального поділу праці, яка спирається на спеціалізацію виробництва окремих країн. Виділяють такі етапи розвитку міжнародного поділу праці:

спеціалізація, пов’язана з природно-кліматичними умовами країн (особливо сировина та сільське господарство);

предметна (міжгалузева) спеціалізація, орієнтована на окремі види промислових виробів;

подетальна спеціалізація, пов’язана з особливостями сучасної НТР.

Економіка, що бере участь у міжнародному поділі праці, називається відкритою. Її антиподом є автаркія – закрита, ізольована від світового ринку та світової конкуренції економіка “опори на власні сили”. Показником відкритості економіки є частка експорту або імпорту у ВВП країни.

Інтернаціоналізація продуктивних сил – це розвиток процесу використання продуктивних сил національних господарств через поглиблення міжнародних економічних відносин, міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, зростання міжнародного поділу праці і розвиток міжнародного обміну на всіх стадіях суспільного відтворення.

У процесі розвитку інтернаціоналізації продуктивних сил і виробництва формується світовий ринок і світове господарство. Провідною тенденцією сучасного світового господарства став процес його глобалізації.

Глобалізація  – нова фаза прискорення розвитку світогосподарських зв’язків у кількісному та якісному відношенні, пов’язана з переходом від монокапіталізму до мультинаціоналізму з виходом на міжнародну арену ТНК (транснаціональних компаній).

2. Форми міжнародних  економічних зв’язків  Основними формами міжнародних економічних відносин є:

міжнародна торгівля товарами та послугами;

міжнародна міграція капіталів та робочої сили;

міжнародні валютно-фінансові  та кредитні відносини;

міжнародна економічна інтеграція.

Міжнародна  торгівля є традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин. Профіль країни у міжнародній торгівлі визначається на основі принципу порівняльних переваг, сформульованого Д.Рікардо: країна спеціалізується на виробництві тієї продукції, яку здатна виробляти з відносно меншими альтернативними витратами порівняно з іншими країнами. За цих умов торгівля є взаємовигідною навіть між країнами з суттєвими відмінностями у рівнях національних витрат виробництва, ефективності економіки в цілому. Віна виступає чинником економічного зростання кожної окремої країни й світової економіки в цілому.

На розвиток міжнародної торгівлі чинить суттєвий вплив державна політика.  Залежно  від масштабів втручання держави  розрізняють:

політику  свободи торгівлі (фритредства) – політику мінімального державного втручання у зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних ринкових сил попиту та пропонування;

політику  протекціонізму – політику захисту внутрішнього ринку та вітчизняного виробника від іноземної конкуренції шляхом застосування тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.

Основним тарифним інструментом є мито – непрямий податок, який виконує дві основні функції – фіскальну та захисну.

До нетарифних інструментів відносяться:

квоти – кількісні обмеження експорту або імпорту;

ліцензування – регулювання зовнішньої торгівлі шляхом надання державними органами дозволу (ліцензії) на експорт або імпорт визначеної кількості товару за певний період часу й заборони неліцензованої торгівлі;

“добровільні  експортні обмеження” – кількісне обмеження експорту, що ґрунтується на зобов'язанні одного з торгівельних партнерів обмежити або принаймні не розширювати обсягу експорту; це квота, яка встановлюється не країною-імпортером, а країною-експортером;

субсидії – державні грошові виплати, спрямовані на підтримку національних виробників і побічну дискримінацію імпорту (податок навпаки). Імпортні субсидії надаються виробникам товарів, які конкурують з імпортом на внутрішньому ринку країни, експортні субсидії надаються виробникам експортних товарів з метою заохочення їх просування на зовнішній ринок.

демпінг – штучне зниження цін на товари на зовнішніх ринках для їх завоювання, усунення конкурентів; міжнародна дискримінація в цінах внаслідок продажу фірмою-експортером товарів на зарубіжних ринках за значно нижчими цінами, ніж на внутрішньому, які нерідко не покривають навіть витрат виробництва.

ембарго – заборона державою або групою держав ввезення або вивезення товарів, послуг, цінних паперів, валюти, а також затримання суден, вантажів та іншого майна, які належать іноземній державі; засіб економічного або політичного впливу одних країн на інші.

Міжнародний рух капіталів  здійснюється у формах:

прямих інвестицій у промислові, торговельні та інші підприємства;

портфельних інвестицій (в іноземні акції, облігації та інші цінні папери);

міжнародних кредитів;

економічної допомоги (безоплатної та у вигляді пільгових  кредитів).

Економічна інтеграція – тісний взаємозв’язок, взаємопереплетіння національних економік і формування спільного економічного простору. Вища форма інтернаціоналізації, передбачає вільне переміщення між країнами капіталів, товарів, робочої сили та ін.

3. Міжнародні валютні  відносини

Міжнародні  валютні відносини – це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері.

Валюта – грошова одиниця країни.

Поняття валюти використовується в таких значеннях:

національна валюта – грошова одиниця певної країни (долар США, японська ієна, французький франк);

іноземна  валюта – грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках;

міжнародна (регіональна) грошова або розрахункова одиниця: СДР – грошова одиниця країн-членів Міжнародного валютного фонду, яка існує у вигляді записів на рахунках; ЄВРО – валюта країн Європейського Союзу, впровадження якої у безготівковій формі почалося з 1.01.1999 р. в 11 країнах і завершилося у 2001 р. запровадженням готівкової валюти.