Лекции по "Экономической теории"

Конвертованість валюти – гарантований обмін національної валюти на товари та послуги (внутрішня конвертованість); зовнішня конвертованість – гарантований обмін однієї валюти на іншу за діючим валютним курсом.

Вільно конвертовані валюти вільно обмінюються на будь-які іноземні валюти, без обмежень використовуються у поточних та фінансових операціях. У світі налічується понад 300 найменувань національних грошей. Вільноконвертованими є валюти приблизно 20 країн світу (долар США, німецька марка, швейцарський франк, канадський долар та ін.). Більшість держав має вільну конвертованість валют лише по поточних операціях, а здійснення операцій з капіталом потребує ліцензій або інших форм дозволу.

 Частково конвертовані валюти мають обмеження щодо обміну на інші валюти (головним чином для резидентів), сфер використання валюти в міжнародних угодах, обертання на зовнішніх ринках. До них належать валюти деяких західноєвропейських країн, а також більшості країн, що розвиваються.

До  замкнених (неконвертованих) валют належать валюти країн, які зберігають валютні обмеження на всі валютні операції, забороняють резидентам і нерезидентам обмінювати свою національну валюту на інші (валюти залежних і економічно слабо розвинених країн, валюти колишніх соціалістичних країн ).

Валютний  курс – ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни.

Залежно від  ступеня державного втручання у  функціонування валютного ринку  розрізняють :

систему гнучких  валютних курсів,

систему фіксованих валютних курсів.

Гнучкі  валютні курси можуть бути вільними або регульованими: вільні курси складаються на валютних ринках стихійно, під впливом попиту на валюти та їх пропонування, валютна політика з боку держави відсутня; регульовані валютні курси складаються на валютному ринку під впливом валютної політики держави.

На валютний курс чинять вплив ряд факторів:

паритет купівельної  спроможності (відносна купівельна спроможність валют) або відносні рівні цін та витрат виробництва;

 відносні  рівні процентних ставок,

стан платіжного балансу країни,

коливання циклічного характеру,

діяльність валютних ринків і спекулятивні операції,

ступінь використання валюти в міжнародних розрахунках.

Вільні  коливання валютних курсів, реагуючи на зміни у попиті та пропонуванні валют, автоматично коригують дефіцити та активи платіжних балансів, вирівнюючи попит на іноземну валюту з боку видатків на імпорт з її пропонуванням з боку експорту, що становить головну перевагу системи гнучких валютних курсів. Недоліком системи є валютний ризик – ризик втрат, пов’язаний зі зміною валютного курсу.

Платіжний баланс країни фіксує всі операції, які мали місце між резидентами країни та резидентами інших країн протягом року. Складається з рахунків поточних операцій (експорт та імпорт товарів і послуг – торговий баланс, отримані та сплачені доходи, отримані та надані трансферти) та рахунку операцій з капіталом та фінансами. Будь-які події, що викликають збільшення попиту на валюту країни, покращують її платіжний баланс, тому зміна курсу валюти є однією з важливих причин зміни стану платіжного балансу .

Девальвація – офіційне зниження курсу валюти відносно інших, ревальвація – офіційне підвищення курсу валюти.

Державне регулювання  валютних курсів здійснюється за допомогою  девізної та дисконтної політики.

Девізна політика – це політика регулювання валютного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти. Основним інструментом девізної політики, яка чинить значний, але тимчасовий і певною мірою обмежений вплив на валютні курси, є валютні інтервенції.

Валютна інтервенція – це операція центрального банку країни з купівлі або продажу валют з метою підвищення або зниження курсу національної валюти; у разі зниження курсу національної валюти центральний банк продає значні суми іноземної валюти, що призводить до зростання курсу національної валюти, купівля центральним банком іноземної валюти призводить до зниження курсу національної валюти.

Дисконтна політика – полягає у зміні облікової ставки центрального банку, яка впливає на міжнародний рух капіталів і через нього – на попит на валюту і валютний курс.

Фіксований  валютний курс – твердий курс валюти, за яким уряд офіційно зобов’язується обмінювати національну валюту на іноземну і навпаки без будь-яких обмежень.

Фіксація валютного  курсу зовсім не гарантує виключення впливу будь-яких чинників валютного  курсу. Тому підтримка фіксованого валютного курсу потребує від країни достатніх валютних резервів для покриття дефіциту платіжного балансу. Якщо ці резерви є недостатніми, країні доведеться вдаватися до торговельних обмежень або застосування інструментів фіскальної та монетарної політики. Макроекономічні наслідки такого шляху підтримки валютного курсу можуть бути руйнівними для економіки. Наприклад, підвищення процентної ставки призведе зростання попиту на валюту країни, але одночасно викличе скорочення внутрішніх інвестицій, отже, скорочення виробництва, зайнятості та доходу. Ціною утримання валютного курсу буде економічний спад. За умов фіксованого валютного курсу держава постає перед вибором між збалансованим платіжним балансом та внутрішньою економічною стабільністю.

Міжнародна  валютна система – форма організації міжнародних валютних відносин, що історично склалася і закріплена міждержавними угодами; сукупність засобів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких, здійснюється платіжно-розрахунковий оборот у світовому господарстві.

Історично склалися три міжнародні валютні системи:

Система золотого стандарту (1879 –1934) – валютна система, в якій роль всезагального еквівалента виконувало золото, а в обігу функціонували золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото. Автоматичне врегулювання платіжних балансів без будь-якого державного втручання, стабільність валютних курсів, яка забезпечувала розвиток міжнародної торгівлі, становили головні переваги системи золотого стандарту. Недоліками системи були неминучі пристосувальні макроекономічні процеси (інфляція, безробіття, гальмування економічного зростання), залежність національної грошово-кредитної політики від змін у попиті на валюту та її та пропонування.

Бреттон-Вудська  валютна система (1944 – 1971) – валютна система, за якої вперше в історії для регулювання валютних відносин були створені міжнародні валютно-кредитні організації – Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР): кожна країна-член МВФ встановлювала фіксований золотий або доларовий паритет для своєї валюти і повинна була підтримувати стабільний курс своєї валюти відносно інших,  девальвація початкового паритету понад 10 % могла здійснюватися лише з дозволу МВФ і лише в разі виникнення стійкої нерівноваги платіжного балансу. Саме золотодоларовий стандарт, виключна роль США у системі несли в собі зародки протиріч, які зі зростанням економічної могутності країн Західної Європи та Японії, скасуванням  у 1971 р. обміну долара на золото призвели до краху системи.  З 1974 р. всі провідні валюти (долар США, фунт стерлінгів, німецька марка, ієна, французький франк та ін.) вирушають у  плавання.

 Міжнародний валютний фонд – міжурядова організація, створена з метою регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами та надання їм фінансової допомоги в разі ускладнень, викликаних дефіцитом платіжного балансу. МВФ надає кредити на покриття дефіциту платіжного балансу і на підтримку перебудови економічної політики країн-членів. Головним призначенням кредитів “стенд-бай” в сучасних умовах є кредитування макроекономічних стабілізаційних програм країн-членів МВФ. Україна є членом МВФ з 1992 року.

Ямайська  валютна система (з 1976 р. ) – система “керованого плавання” валют; передбачає, що центральні банки різних країн повинні здійснювати валютні інтервенції для запобігання значним коливанням валютних курсів. Система дозволила розширити границі незалежності внутрішньої економічної політики країн від стану їх платіжних балансів. Недоліком системи є ризики і значна невизначеність у міжнародному обміні, пов’язана з коливаннями валютних курсів. 

ЗМІСТ