Спосіб  виробництва – історично визначений спосіб добування матеріальних благ, необхідних людям для виробничого й особистого споживання, – представляє собою єдність продуктивних сил і системи виробничих відносин. Кожному способу виробництва відповідає визначений рівень розвитку продуктивних сил. Йому відповідають певні виробничі відносини, які є формою розвитку продуктивних сил. Зі зміною продуктивних сил змінюється і спосіб виробництва, суспільні відносини. Продуктивні сили переростають рамки колишніх виробничих відносин. Виробничі відносини починають гальмувати розвиток продуктивних сил. Суспільство повинне розчистити дорогу для розвитку продуктивних сил, здійснивши революцію у виробничих відносинах. У цьому знаходить свій вираз закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

    Суперечності, що виникають між продуктивними  силами та виробничими відносинами, є джерелом розвитку економічної системи, переходу від нижчої економічної системи до більш високої. Кожна економічна система породжує властиві їй економічні закони, механізми функціонування та розвитку.

    Всі суперечності розв’язуються або  еволюційним шляхом (вдосконаленням, реформами управління) або революційним (ліквідацією старих відносин і встановленням нових).

    Господарський механізм – спосіб господарювання, сукупність інструментів, форм і методів регулювання економіки. Складається з механізму ринкового саморегулювання та механізму свідомого державного регулювання економіки.

2. Власність та її  еволюція. Типи економічних  систем

    Головна роль в економічній системі належить відносинам власності, які визначають її соціально-економічну природу, специфічні закони та характер економічних зв’язків між господарюючими суб’єктами, а також форму управління економічними процесами.

    Власність – це система відносин між людьми з приводу присвоєння засобів і результатів виробництва. Вона виступає суспільною формою виробництва, пронизує усю систему виробничих відносин (виробництво, розподіл, обмін, споживання), визначаючи властивий їм спосіб привласнення.

    Відносини власності охоплюють:

• користування - відносини, що виникають в процесі здобування із об’єктів власності корисних властивостей;
• володіння - відносини з приводу господарського володіння певними об’єктами;
• розпорядження - відносини з приводу можливого визначення долі об’єкта власності (спожити, знищити, подарувати, обміняти, тощо).

    Кожному історичному періоду властива специфічна, конкретно-історична форма власності.

    Приватна власність - система відносин між частинами суспільства, що виникають в умовах поділу суспільства на володіючих і не володіючих факторами та результатами виробництва (трудова, нетрудова, рабовласницька, капіталістична).

    Суспільна власність  - відносини між членами суспільства з приводу спільного присвоєння ними засобів і результатів виробництва.

    Державна  власність  - система економічних відносин, що складаються з приводу участі держави у присвоєнні засобів і результатів виробництва.

    Групова власність - економічні відносини, що виникають в процесі колективно-групового характеру присвоєння засобів і результатів виробництва.

    Індивідуальна власність  (особиста або приватна) - економічні відносини, що виникають між індивідами та суспільством (державою) або групою людей з приводу індивідуального присвоєння.

    Форми власності визначаються самим виробництвом, рівнем розвитку продуктивних сил, їхнім характером. В сучасних умовах науково-технічний прогрес призвів до глибоких змін в структурі організації виробництва, наслідком яких стало зменшення частки великих підприємств і державного сектору поряд зі значним поширенням середніх і малих підприємств. Середні та дрібні підприємства як правила, швидше освоюють нову техніку, легше і швидше переходять на виробництво нової продукції. Тому в більшості розвинених країн поширилися процеси роздержавлення і приватизація державного майна, зменшення частки та ролі державної форми власності. В країнах з перехідними економіками роздержавлення і приватизація зумовлені переходом від панування державної власності до багатоманітності форм власності – головної передумови утвердження ринкової економіки.

    Роздержавлення - процес переходу об’єктів державної власності в групову або індивідуальну шляхом оренди, оренди з наступним викупом, безкоштовної передачі, викупу, тощо. Приватизація - процес переходу державної власності в приватну форму власності.

    Перевага  багатоманітності форм власності полягає  у тому, що вона створює умови  для економічного змагання різноманітних  форм власності, приведення в дію  усіх чинників розвитку продуктивних сил і підвищення ефективності економіки.

    Відносини власності й відповідні механізми їх реалізації виступають визначальним фактором типології економічних систем.

    Розрізняють наступні типи економічних систем:

• Ринкова економіка – ґрунтується на приватній власності на економічні ресурси, свободі економічної діяльності і ринковому механізмі саморегулювання економіки. Ринковий механізм забезпечує поєднання приватного і суспільного інтересів. Основною рушійною силою ринкової економіки є конкуренція. Ринкова економіка – це економіка з вільним ціноутворенням і здатністю до саморегулювання. Роль уряду в такій економіці обмежується захистом приватної власності та встановленням “правил гри” – правового поля, сприятливого для вільного функціонування ринку.
• Неринкова економіка включає економічні системи двох типів: традиційну економіку (відстала багатоукладна економіка з простим типом відтворення) та адміністративно-командну економіку. Адміністративно-командна економіка характеризується пануванням суспільної власності, переважно у формі державної. Основним регулятором виступає централізоване планування, яке має директивний (обов’язковий для виконання) характер. Це економіка з жорстким державним регулюванням розподілу ресурсів. Ринок в цій системі самостійних функцій не виконує, а є об’єктом державного планування.
• Змішана економіка – характеризується наявністю різних форм власності з переважанням приватної. Регулятором розвитку економіки виступають індикативний план і ринок. Ринкові механізми саморегулювання обмежені. Основними інструментами регулювання виступають: переважно нецінова конкуренція, монополії, біржі, державні закони та нормативи.

ТЕМА  3. ФОРМИ СУСПІЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА. ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО

1. Форми суспільного  господарства. Натуральне  і товарне господарство

    У суспільному виробництві розрізняють  два види економічних зв’язків: натуральні та товарні. Історично першою формою зв’язків між виробниками були прямі економічні зв’язки, що відображали рух виробленого продукту. Господарство, в якому панують прямі зв’язки, називається натуральним.

    Натуральне  господарство – історично перший тип господарської діяльності людей. Виробництво тут спрямоване безпосередньо на задоволення власних потреб виробника і його родини. Продукт не приймає товарної форми. Окреме господарство являє собою відособлений, замкнутий і самодостатній міні-світ. У найбільш чистому вигляді натуральне господарство існувало в первісних народів, що не знали суспільного поділу праці, обміну і приватної власності. Воно  переважало в суспільному виробництві докапіталістичних формацій. Натуральному господарству властиві рутинна техніка, незмінність продукції, яка виробляється, повільні темпи розвитку, застій. Матеріальною основою натурального господарства виступає ручна універсальна праця з низькою продуктивністю.

    Другою  формою економічних зв’язків є опосередкована товарна форма, за якої продукт виробляється не для себе, а для задоволення суспільних потреб.

    Товарне господарство – організація виробництва, за якої економічні відносини між людьми виявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів їх праці. Умовою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці та економічне відокремлення товаровиробників як власників засобів виробництва та створеної продукції.

    Типи  товарного виробництва:

• просте – в якому товаровиробник одночасно виступає і власником засобів виробництва та продукції;
• розвинуте – в якому власником засобів виробництва і створеної продукції виступає приватна особа (особи), а товаровиробник (робоча сила) позбавлена власних засобів виробництва.

2. Властивості товару  та праці товаровиробника

    Товар – продукт праці, який задовольняє суспільну потребу і призначається для продажу. Товар має дві властивості – споживну вартість і вартість.

    Споживна  вартість – здатність товару задовольняти потребу того, в чиї руки він передається, якісна характеристика товару.

    Вартість – суспільна праця, втілена в товарі (визнана суспільством  праця товаровиробника, кількісна характеристика товару).

    На  поверхні господарського життя вартість проявляється у формі мінової  вартості. Мінова вартість – здатність товару обмінюватися на інші товари в певних кількісних пропорціях. Формула мінової вартості:

    Х  товару А  =  Y товару  Б .

    Як  річ, товар є споживною вартістю, тобто він повинен бути здатний  задовольнити потреби не самого виробника, а покупця товару. Споживна вартість створює речовий вміст товару, так само як вона створює речовий вміст багатства у будь-якому суспільстві. Одночасно товар являє собою суспільне відношення – відношення між двома товаровиробниками. Він є міновою вартістю, тобто здатний обмінюватися на інші товари.

    Необхідною  умовою обміну товарів є відмінність  у споживних вартостях. Але ця відмінність не може бути основою  для кількісного порівняння товарів, мінових вартостей. Щоб порівняти різні споживні вартості, у всіх товарах треба виділити загальне, однорідне. Загальною у всіх товарах є уречевлена в них праця, яка робить їх кількісно порівняними. В основі мінової вартості товарів лежить затрачена на їхнє виробництво суспільна праця, що утворює вартість товарів.

    Отже, вартість – це внутрішня властивість товару, мінова вартість є формою вираження вартості, зовнішнім її проявом.

    Дві властивості товару породжені  двоїстим характером праці товаровиробника. Якісну сторону праці відображає категорія “конкретна праця”, а кількісну її характеристику дає категорія “абстрактна праця”.

    Певна споживна вартість створюється певною конкретною працею: хліб - працею пекаря, глиняний посуд - працею гончаря і т.п. Вона є формою прояву витрат людської енергії як таких.

      Вартість товару створюється абстрактною працею. Абстрактна праця – праця товаровиробників, яка виступає як витрата робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, те загальне, що є у витратах праці виробників різних товарів, що робить їх порівняними. Абстрактна праця – категорія історична, потреба в ній виникає тоді, коли з’являється необхідність обмінювати товари і порівнювати їхню вартість. Її величину визначає споживач (суспільство).

    Між конкретною і абстрактною працею існують суперечності. Конкретна  праця кожного товаровиробника  є приватною його справою: буде він займатися виробництвом тканин, взуття чи пива – залежить від особистого рішення товаровиробника. Такого роду вибір здійснюється стихійно, на підставі уявлення виробника про те, що можна продати на ринку. Але товаровиробник працює для задоволення потреб інших громадян, тобто суспільних потреб. Цей суспільний характер праці товаровиробника залишається прихованим під час процесу виробництва товару. Тільки при продажу (обміні) товару виявляється, чи потрібний даний товар суспільству, чи має праця, витрачена на його виробництво, суспільний характер. Формами прояву цієї суперечності є відхилення цін від вартості товару, економічні кризи тощо. 

3. Величина вартості  товару та фактори,  що її визначають

    Величина  вартості товару вимірюється суспільно-необхідним робочим часом.

    Різні товаровиробники на виробництво  одних і тих самих товарів  витрачають різну кількість праці. Тому індивідуальна вартість товарів різна. Але продаватися вони повинні на ринку за однією ціною, яка визначається суспільною вартістю товарів, суспільно необхідним робочим часом, потрібним для виробництва товару.

    Суспільно необхідний робочий  час – час, який потрібен для виготовлення споживної вартості за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці.