РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИХ ВІДНОСИН УКРАЇНИ В УМОВАХ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ

     Враховуючи  специфіку, яка залежить від політики окремих країн, виокремлюють :

• тарифи промислово розвинутих держав, рівень яких, як правило, помірний з огляду на певний економічний розвиток країни. Так, середньоарифметичний імпортний тариф в економічно розвинутих країнах на промислові вироби складає 6,3%, у тому числі в США — 4,6%, ЄС — 5,7, Канаді — 9,0, Японії — тільки 3,9%. Водночас слід зазначити, що навіть незначний рівень митних ставок є досить суттєвою перешкодою для виходу імпортних товарів на дані ринки збуту. Так, за оцінками експертів, зниження торговельно-митних бар'єрів на ринках економічно розвинутих країн хоча б наполовину принесло б країнам периферійної зони додатково від 110 млрд. до 140 млрд. дол. США на рік;
• тарифи країн, що розвиваються, де рівень мита зазвичай досить високий через високі національні витрати на виробництво товарів та бажання захистити свій ринок від конкуренції іноземних товарів. Відповідно до розмірів митних ставок ці країни можна поділити на три групи: для першої характерні ставки, які не перевищують 50% мита для більшості товарів (Ангола, Нігерія, Болівія, Чилі, Сінгапур, Філіппіни, Тонга); до другої групи належать країни з більш високими ставками мита — 50—100% (Алжир, Лівія, Танзанія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Іран, Індонезія, а також Південна Корея); в третій групі ставки митного тарифу перевищують 100% (Єгипет, Ботсвана, Марокко, Колумбія, Пакистан, Індія, Сирія, Таїланд, Туреччина) [11,c.109].

     Основними критеріями, які дають можливість чітко класифікувати види митного  тарифу, мають бути: мета і функціональність застосування; вплив на економіку; походження; напрямок руху; спосіб нарахування; принцип обмеження; період застосування; спосіб застосування митних ставок; типи митних ставок. Відповідно до зазначених критеріїв класифікують види мита (рис.1.2).

     Рис 1.2. Класифікація видів мита [12,c.104] 
 

     Залежно від мети і функціональності застосовуються такі види мита:

• фіскальне, встановлюється для забезпечення надходжень коштів 
  до бюджету країни від зовнішньоекономічних операцій. Основна мета 
  його встановлення має винятково економічний характер. Фіскальну 
  функцію мито може виконувати в різних формах: і як експортне, і як 
  імпортне мито, і в формі застосування транзитного мита;
• протекціоністське мито спрямоване на захист національного 
  виробника і є явно дискримінаційним стосовно ввезення товарів іноземного виробництва, тому застосовується здебільшого у формі імпортного мита;
• преференційне, що передбачає особливі переваги держави щодо 
  розміру ставок, які надаються іншим державам, головним чином з торговельно-політичними цілями (табл. 1.1) [11, с.110].

Таблиця 1.1.    Класифікація митного тарифу залежно від мети

    та  функціональності його застосування

Джерело: Гребельник О.П. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності: Підручник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005.- С.115. 

     Якщо  проаналізувати використання митного  тарифу під кутом зору напрямку руху товаропотоків, то можна простежити певну закономірність. Фіскальне мито застосовується для усіх видів товаропотоків незалежно від напрямку: експорт, імпорт чи транзит. Сфера дії протекціоністського мита — це винятково імпорт товарів, оскільки всі країни зацікавлені в реалізації передусім національного експортного потенціалу. Преференційне мито використовується як при експорті, так і при імпорті товарів.

     Митний  тариф існував ще за часів, коли централізована держава починала зароджуватись. Тоді він мав в основному фіскальний характер, оскільки головна мета полягала в поповненні державної казни. У перебігу розвитку суспільства значення митного тарифу як інструменту тиску поступово зменшувалось, зростала роль його як ефективного засобу проведення торговельної політики.

     Наприкінці XIX і на початку XX ст., хоча і домінував фіскальний підхід (митний тариф був високий і розглядався виключно як джерело доходу держави), але разом з тим високі митні тарифи більшості держав світу захищали національну економіку від припливу англійських товарів, які на той час, завдяки технічній революції, мали високу конкурентоспроможність.

     Починаючи з XX ст. намітилась тенденція до зниження митних тарифів, послабилась їхня роль у формуванні доходів держави, тобто  почала домінувати регулятивна функція. При цьому відчувалася значна потреба в більш деталізованій диференціації митних ставок залежно від товарних груп і конкретних виробів з урахуванням потреби в імпорті, рівні національних і світових цін. Така диференціація митних тарифів вимагала наукового обґрунтування, дослідження об'єктивних визначальних факторів. Одним із об'єктивних факторів, який почав відігравати домінуючу роль, став розвиток міжнародного поділу праці, що потребував послаблення протекціоністських заходів, які перешкоджали розширенню світогосподарських зв'язків.

     Спеціалізація національних економік, у тому числі  предметна, подетальна і технологічна, потребувала диференціації зовнішньоторговельної політики країн за групами, видами продукції і стадіями технологій, обґрунтування мита за виробами і групами виробів з урахуванням зовнішніх і національних умов виробництва та реалізації.

     Відповідно  до теорії міжнародної торгівлі, спеціалізація  країни на світовому ринку з певного  виробництва експортної продукції  дає можливість не тільки реалізувати конкурентні переваги країни, а й імпортувати товари, які економічно недоцільно виробляти.

     Інтернаціональні  витрати виробництва формуються на підставі національних витрат виробництва  на товари, що експортуються на світовий ринок і мають конкурентні переваги щодо певних умов виробництва. Певні переваги забезпечують стосовно низький рівень національних витрат виробництва спеціалізованої продукції і відповідно нижчий рівень національних цін порівняно зі світовими. Дана різниця між національними і світовими витратами та цінами визначається стосовно стійкою різницею в національних умовах виробництва продукції в різних країнах і є об'єктивною основою формування митного тарифу.

     Для регулювання міжнародної торгівлі використовуються й інші види зовнішньоторговельних обмежень — нетарифні.

      Нетарифні обмеження здійснюються адміністративними, фінансовими, кредитними та іншими методами - їх понад 800. Нетарифні обмеження широко розповсюджені в торговій практиці. Більше половини світової торгівлі є об'єктом нетарифних бар'єрів, що створюють головну погрозу світовій торговій системі.

     Поширення нетарифних обмежень обумовлюється тим, що їх запровадження є привілеєм уряду країни, і вони не регулюються міжнародними угодами. Уряди можуть вільно застосовувати будь-які види нетарифних обмежень, що неможливо у відношенні тарифів, які регулюються СОТ. Крім того, нетарифні бар'єри звичайно не призводять до негайного підвищення ціни товару і тому споживач не відчуває їх впливу як додаткового податку (при введенні тарифу ціна товару збільшується на суму мита).

     У ряді випадків використання нетарифних методів при відносно ліберальному митному режимі може призвести до більш обмежувального характеру державної торгової політики в цілому.

     Нетарифні обмеження можна класифікувати по групах: кількісні, приховані, фінансові. До кількісних обмежень відносяться квотування, ліцензування, "добровільні" обмеження експорту.

     Квота - найбільше поширена форма нетарифних обмежень. Вона являє собою кількісну міру обмеження експорту чи імпорту товару визначеною кількістю або сумою на певний проміжок часу. Найширше використовуються квоти для регулювання імпорту сільськогосподарської продукції.

     Квота, встановлена в розмірі, рівному 0, означає ембарго, тобто заборона на імпорт чи експорт. Якщо метою уряду є здійснення контролю за рухом того чи іншого товару, а не його обмеження, то тоді квота може бути встановлена на рівні вищому, ніж можливий імпорт чи експорт.

     За напрямком дії квоти поділяються на експортні та імпортні. Експортні квоти вводяться урядом країни для запобігання вивозу дефіцитної на внутрішньому ринку продукції (наприклад, в Україні, це руди і концентрати дорогоцінних металів, коштовні та напівкоштовні камені, відходи і брухт дорогоцінних металів), а також для досягнення політичних цілей. Ці квоти застосовуються рідко. Імпортні квоти вводяться урядом країни для захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції; для досягнення збалансованості торгового балансу, регулювання попиту та пропозиції усередині країни як відповідна міра на дискримінаційну торгову політику інших держав[38,c.86].

     За масштабом охоплення квоти поділяються на глобальні та індивідуальні. Глобальні встановлюються на імпорт чи експорт визначеного товару на певний період часу поза залежністю від того, з якої країни він імпортується чи в яку експортується (наприклад, у США за допомогою квот регулюється імпорт сиру рокфор, окремих сортів шоколаду, бавовни, кави і т.д.). Метою введення даних квот є досягнення необхідного рівня внутрішнього споживання. їх обсяг визначається як різниця внутрішнього виробництва і споживання. Індивідуальна квота - це встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує чи імпортує товар. Вони встановлюються на основі двосторонніх угод[23,c.234].

     Квотування здійснюється урядовими органами на основі видачі ліцензій. Ліцензія -це дозвіл, виданий державними органами на експорт чи імпорт товару у встановлених кількостях за визначений проміжок часу. Вона видається державою через спеціальні уповноважені відомства.

     Ліцензування може виступати у вигляді складової частини процесу квотування (у цьому вкладку ліцензія є документом, що підтверджує право ввезти чи вивезти товар у рамках отриманої квоти), та у вигляді самостійного інструмента державного регулювання.

     Основними видами ліцензій є :

• разова ліцензія - дозвіл на експорт чи імпорт терміном до 1 року, видана конкретній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної операції;
• генеральна ліцензія - дозвіл на експорт чи імпорт того чи іншого товару протягом року без обмежень кількості угод;
• глобальна ліцензія - дозвіл на безперешкодний ввіз чи вивіз даного товару в будь яку країну світу за визначений проміжок часу без обмеження кількості чи вартості;
• автоматична ліцензія - дозвіл, який видається негайно після одержання від експортера чи імпортера заявки, яка не може бути відхилена державним органом, на безперешкодний ввіз чи вивіз товару[23,c.238].

     Генеральні ліцензії на експорт продукції для забезпечення виконання міждержавних угод видаються винятково підприємствам, що мають повноваження Уряду на їх одержання і яким надані відповідні експортні квоти. В інших випадках експортерам видаються разові ліцензії, у яких указується ціна за одиницю виміру експортованого товару і його загальна вартість у валюті контракту.

     Для одержання ліцензії на імпорт товарів необхідно підготувати заявку на ліцензію, копію контракту зі специфікаціями та сертифікат, що засвідчує відповідність технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних характеристик товару встановленим нормам.

      "Добровільне" обмеження експорту - це кількісне обмеження експорту, що ґрунтується на зобов'язанні одного з торгових партнерів обмежити (чи не розширювати) обсяг експорту, прийнятого в рамках міжурядової угоди про встановлення квот на експорт товару.

     Такі угоди укладаються, коли імпортуюча країна спонукає свого торгового партнера скоротити свій експорт. Приводом для ДОЕ звичайно є заяви національних товаровиробників про те, що ввіз того чи іншого товару через кордон призводить до втрат на виробництві та дезорганізації місцевого ринку. Замість введення імпортних квот країна, що імпортує, робить політичний тиск на крану, що експортує, вимагаючи від неї введення обмеження на вивіз визначеного товару. Угода підписується під натиском імпортера і тому "добровільність" є поняттям відносним.