РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИХ ВІДНОСИН УКРАЇНИ В УМОВАХ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ

     У цілому економічний ефект від введення "добровільних" експортних обмежень експортером є негативним для імпортера. Однак розмір його втрат зменшується завдяки збільшенню імпорту аналогічних товарів з країн, які не наклали "добровільних" обмежень на свій експорт [39,c.92].

     Істотна роль серед нетарифних методів торгової політики приділяється прихованим видам торгових обмежень, яких нараховується більше 100 найменувань. З їх допомогою країни можуть в однобічному порядку обмежувати експорт чи імпорт. До них відносяться: технічні бар'єри, внутрішні податки і збори, державна закупівля, вимоги щодо вмісту місцевих компонентів.

      Технічні бар'єри являють собою національні стандарти якості, екологічні вимоги, санітарні обмеження, вимоги до упакування і маркірування товарів, вимоги про дотримання ускладнених митних формальностей, законів про захист споживачів і т.п. Технічні бар'єри виникають внаслідок того, що національні технічні й адміністративні правила перешкоджають ввозу товарів з-за кордону. Це відбувається у випадку невідповідності імпортних товарів обов'язковим стандартам якості, охорони здоров'я і безпеки, що застосовуються до аналогічних вітчизняних товарів, невідповідності сільськогосподарських продуктів санітарним і фітосанітарним нормам, застосовуваним для запобігання ввозу в крану шкідників і захворювань, не поширених у даній країні.

    Кількість технічних регламентів у більшості країн постійно зростає. Ця тенденція є реакцією державних органів на зростання вимог громадськості до відповідності продукції мінімальним стандартам якості і безпеки, щоб вона негативно не впливала на споживачів і навколишнє середовище [23,c.243].

     Внутрішні податки і збори. Державні і місцеві органи влади на імпортні товари можуть накладати податок на додаткову вартість, акцизний податок, а також вводити збори за митне оформлення, реєстрацію, портові збори тощо з метою підвищення їхньої внутрішньої ціни і скорочення конкурентоздатності на внутрішньому ринку.

     Прикордонні податки на імпорт звичайно вводяться для компенсування подібного оподатковування внутрішніх товарів, щоб створити однакові стартові умови для конкуренції в ціні і якості. Однак часто ці види податків накладаються винятково на імпортні товари без одночасного обкладання подібних внутрішніх товарів. Розміри внутрішніх податків часто перевищують за вартістю розмір імпортного мита і їх ставка може коливатися залежно від кон'юнктури внутрішнього ринку.

     Державні закупівлі. Політика в рамках державних закупівель полягає в тому, що державні органи і підприємства повинні купувати визначені товари тільки в національних фірм, навіть якщо ці товари дорожчі від імпортних. Це збільшує урядові витрати, що лягають тягарем на платників податків. Використання політики державних закупівель деякою мірою дискримінує іноземних постачальників. Обсяги таких закупівель часто досягають 10-15% ВНП країни.

     Велика кількість товарів і послуг, безпосередньо закуповуваних національними урядами, а також вплив, який вони здійснюють за допомогою цієї політики закупівель на державні і приватні фірми, зробили преференційну державну закупівлю одним з найбільш характерних ознак торгівлі в даний час, особливо у випадках високотехнологічних товарів і послуг. Міжнародні правила по здійсненню державних закупівель відбиті в Угоді про державні закупівлі, прийнятій у рамках СОТ.

     Вимоги про вміст місцевих компонентів. Цей метод прихованої торгової політики припускає законодавче встановлення частки кінцевого продукту, що повинна вироблятися місцевими виробниками, у випадку призначення товару для продажу на внутрішньому ринку. Звичайно цей метод використовується урядами країн, що розвиваються, з метою заміни імпорту внутрішнім виробництвом, за допомогою введення місцевих вимог до певних галузей,а також щоб уникнути переміщення виробництва в країни, що розвиваються, з більш дешевою робочою силою і зберегти в результаті рівень зайнятості працюючих.

      Метою фінансування як методу регулювання міжнародної торгівлі є дискримінація іноземних компаній на користь національних виробників та експортерів на основі зниження вартості експортованого товару і підвищення його конкурентоздатності на світовому ринку. До фінансових методів торгової політики відносяться: демпінг, субсидії, експортне кредитування.

     Демпінг - це експорт товарів за цінами, нижчими від собівартості чи принаймні за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку. Звідси демпінг є формою міжнародної цінової дискримінації.

     У міжнародній торговій практиці розрізняють спорадичний, постійний і хижацький демпінг.

     Спорадичний демпінг - це епізодичний продаж несподіваних надлишків товару на світовому ринку за нижчими цінами, ніж на внутрішньому ринку. Цей вид демпінгу використовується у випадку виникнення у фірми надвиробництва товарів.

     Постійний демпінг - це довгостроковий продаж товару на світовому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку.

    Хижацький (навмисний) демпінг - це тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витиснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін [23,c.253].

     Незважаючи на те, що демпінг приносить країні-імпортеру певну вигоду, поліпшуючи її умови торгівлі, уряди вважають усі види демпінгу іноземних виробників формами несумлінної конкуренції. Тому він заборонений як міжнародними правилами СОТ, так і національним законодавством ряду країн. Якщо факт демпінгу доведений, то країна має право вводити торгові обмеження у вигляді антидемпінгових мит. Наприклад, слід зазначити, що з 90-х років проти України було порушено більш як 100 антидемпінгових розслідувань. Майже 70% антидемпінгових розслідувань проти України пов'язані з експортом металопродукції, 11% - товарів хімічної промисловості і 21% інших видів продукції [80].

     Субсидії - фінансова чи інша підтримка державними органами виробництва, перероблення, продажу, транспортування, експорту товару, внаслідок чого суб'єкт господарсько-правових відносин країни експорту одержує пільги (прибутки). Така підтримка національних товаровиробників у той же час дискримінує імпортерів.

Залежно від характеру виплат розрізняють пряме і непряме субсидування.

     Прямі субсидії - це безпосередні виплати експортеру після здійснення їм експортної операції, що дорівнюють різниці між його витратами й отриманим доходом. Прямі субсидії суперечать міжнародним угодам і заборонені СОТ.

     Непрямі субсидії - це приховане дотування експортерів через надання пільг по сплаті податків, пільгові умови страхування тощо.

Також субсидії можна поділити на внутрішні та зовнішні (експортні).

     Внутрішні субсидії — це бюджетне фінансування внутрішнього виробництва товарів, що конкурують з імпортними. Вони вважаються одним з найбільше замаскованих фінансових інструментів торгової політики, а також кращим методом обмеження імпорту порівняно з імпортним тарифом і квотою, тому що не спотворюють внутрішні ціни і забезпечують менші втрати для країни.

     Експортні субсидії — це бюджетне фінансування національних експортерів, що дозволяє їм продавати товар іноземним покупцям по нижчій ціні, ніж на внутрішньому ринку, і тим самим стимулювати експорт.

     Отже, оскільки субсидії зменшують витрати виробників, вони впливають на міжнародну торгівлю шляхом штучного поліпшення конкурентоздатності визначеної фірми на експортних ринках, чи шляхом надання переваг внутрішньої продукції перед імпортною. Сьогодні у світі зростає кількість випадків боротьби із субсидованим експортом. Однак кількість антисубсидиційних розслідувань збільшується повільнішими темпами порівняно з антидемпінговими справами [39,c.94].

     Для приховання експортних субсидій уряди використовують експортне кредитування, що передбачає фінансове стимулювання державою розвитку експорту вітчизняними товаровиробниками.

     Надання експортних кредитів здійснюється у вигляді субсидованих кредитів вітчизняним експортерам. Такі кредити видаються державними банками під відсоткову ставку нижче від ринкової. Також експортні кредити можуть мати вигляд державних кредитів іноземним імпортерам при обов'язковій умові закупівлі товарів тільки у фірм країни, що надала такий кредит [23,c.252].

     Таким чином, одним із найбільш поширених  регуляторів зовнішньоекономічної діяльності є митний тариф. Практично  всі країни світу за його допомогою вирішують різнобічні завдання: від захисту вітчизняного виробника до поповнення державного бюджету за рахунок коштів, вилучених на кордоні. Поряд з цим у світовій торговій практиці широко розповсюджені нетарифні обмеження, які здійснюються адміністративними, фінансовими, кредитними та іншими методами.  
 

     1.3 ГАТТ/СОТ в системі регулювання міжнародної торгівлі 

     Одним із основних регуляторів міжнародних  економічних відносин на мегарівні  є Генеральна угода з тарифів  і торгівлі (ГАТТ). ГАТТ було створено в 1946 р. на тимчасовій основі. Головною метою була підготовка проекту статуту Всесвітньої торговельної організації (СОТ), що мала стати спеціалізованим органом ООН. Статут повинен був містити положення, що регулюють питання світової торгівлі, зайнятості населення, обмежувальної ділової практики, міжнародних інвестицій, послуг тощо. У 1946 р. почалися переговори з тарифних проблем із метою ліквідації протекціоністських заходів, упроваджених на початку 30-х років під час "Великої депресії". Результатом першого раунду переговорів стало прийняття 45 тис. тарифних поступок, що стосувалися більш як 1/5 світової торгівлі або загальної її суми в розмірі 10 млрд. дол. Досягнення цього результату стало можливим завдяки тому, що учасники переговорів застосовували деякі правила, закладені в проект СОТ. Ці правила і торговельні поступки стали відомі як Генеральна угода про тарифи і торгівлю [16, с.21].

     30 жовтня 1947 р. у Женеві 23 країни - засновниці  ГАТТ підписали Угоду, у якій  зафіксували тарифні поступки, узгоджені  на перших багатосторонніх торговельних  переговорах, а також цілу серію правил, розроблених для захисту цих поступок від негативного впливу обмежувальних заходів у торгівлі. 1 січня 1948 р. Генеральна угода про тарифи і торгівлю набрала чинності.

     У 1948 р. на Конференції ООН з торгівлі і зайнятості був узгоджений Статут СОТ, проте процес його ратифікації зволікався, а потім узагалі став неможливим у зв'язку з відмовою США зробити це. У результаті, незважаючи на тимчасовий характер діяльності ГАТТ, вона проіснувала майже півсторіччя і була унікальним багатостороннім механізмом регулювання міжнародної торгівлі [44, с.37].

     Практична робота ГАТТ здійснювалась з допомогою серії багатосторонніх торговельних переговорів, або торговельних раундів. В основі їх лежить пакетний метод, що має низку переваг.

     По-перше, учасники переговорів можуть досягати успіхів з широкого кола проблем.

     По-друге, поступки, на котрі важко було б  піти окремо, набагато легше зробити  в рамках пакета.

     По-третє, країни, що розвиваються, як менш потужна  економічна сторона мають більше шансів впливати на багатосторонню систему в контексті раунду, ніж у разі двосторонніх переговорів із найбільшими торговельними державами. І, нарешті, у рамках глобального підходу зростає можливість проведення загальної реформи в деяких політичних сферах світової торгівлі.

    Усього  з 1946 по 1994 р. було проведено вісім раундів багатосторонніх торговельних переговорів у рамках ГATT [80]: 

1. 1947 (Женева, Швейцарія)
2. 1949 (Аннесі, Франція)
3. 1951 (Торки, Великобританія)
4. 1956 (Женева, Швейцарія)
5. 1960 – 1961 (Женева, Швейцарія), «Діллон-раунд»
6. 1964 - 1967 (Женева, Швейцарія), «Кеннеді-раунд»
7. 1973 - 1979 (Женева, Швейцарія), «Токіо-раунд»
8. 1986 – 1993 (Женева, Швейцарія), «Уругвайський раунд» .