Аналіз зобов’язань комерційного банку

• депозити до запитання (онкольні депозити);
• строкові депозити (включаючи вклади населення та боргові цінні папери);
• міжбанківський кредит;
• кредиторська заборгованість.

     Ефективність  формування ресурсної бази банку  залежить від раціонального поєднання трьох чинників: стабільності (стійкості), вартості та строковості. Розглянемо переваги та недоліки окремих складових ресурсної бази за цією ознакою.

     Депозити  до запитання є найдешевшими залученими ресурсами серед платних ресурсів. Витратність цього виду ресурсів коливається в межах 1—2 % річних за залишками на рахунках клієнтів. До депозитів до запитання (або онкольних депозитів) відносять: залишки на поточних рахунках клієнтів; кошти місцевих бюджетів та позабюджетних фондів; кошти на коррахунках інших банків (рахунках «лоро»); кошти в розрахунках (невикористані залишки за акредитивами, лімітованими чековими книжками, кошти замовників на спеціальних рахунках, розрахунках по капітальних вкладеннях в цілому за об’єкт); вклади населення до запитання.

     Депозити  до запитання розміщують у банку  на поточних рахунках клієнтів. Вони використовуються для поточних розрахунків власника рахунка з його партнерами. На вимогу клієнта кошти з поточного рахунка у будь-який час можуть вилучатися через видачу готівки, виконання платіжного доручення, сплати чеків або векселів. До вкладів до запитання прирівнюються вклади з попереднім повідомленням банку про намір зняти гроші з рахунка (за умови, що термін повідомлення не перевищує одного місяця).

     Вклади  до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для кредитних та інвестиційних операцій, тому власникам поточних рахунків сплачується низький депозитний процент або не сплачується зовсім. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунка, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків: застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консультативне обслуговування тощо.

     Для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватись з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з безпроцентних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче встановленого рівня. До депозитів до запитання можна віднести і кредитові залишки на контокорентних рахунках.

     На  цьому рахунку відбиваються всі  операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і здійснення платежів за дорученням клієнтів, а також надходження виручки від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта і на погашення позичок. Інакше кажучи, контокорентний рахунок — це активно-пасивний рахунок, що поєднує в собі ознаки поточного і позичкового. Кредитове сальдо за контокорентним рахунком означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кошти, дебетове — що у клієнта виникла заборгованість перед банком за позичками.

     Формою  залучення банком вкладів до запитання  є також поточний рахунок з овердрафтом. За режимом функціонування цей рахунок подібний до контокорентного. Проте, якщо останній відкривається надійним клієнтам, які активно кредитуються, при овердрафті таке позичання допускається від випадку до випадку, тобто має нерегулярний характер. Для цього рахунка характерний кредитовий залишок. Особовий рахунок з овердрафтом може відкриватися тільки у відносинах банку з юридичними особами. Отже, особовий рахунок з овердрафтом має ширшу сферу застосування.

     Одним із видів депозитів до запитання  є залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у даному банку іншими банками, який можна назвати міжбанківським депозитом.

     Конкуренція на ринку кредитних ресурсів змушує комерційні банки шукати нові форми  і способи залучення коштів. Значного поширення в банківській практиці набуло залучення коштів на рахунки, що обслуговуються за допомогою платіжних карток. За експертними оцінками операції з платіжними картками в Україні набувають все більшого поширення і зараз становлять 15—20 % загального обсягу розрахунків. За своїм характером такий рахунок вважається депозитом до запитання. В умовах обмеженості клієнтської бази даний вид залучення ресурсів є, безумовно, перспективним і потребує подальшого розвитку в банківській практиці.

     Витрати на обслуговування поточних рахунків, як правило, найменші. Це найдешевший вид ресурсів. Збільшення частки даного компонента в ресурсній базі скорочує процентні витрати і знижує витратність ресурсів у цілому. Проте зміну залишків депозитів до запитання важко спрогнозувати, і цей вид ресурсів є найнестабільнішим елементом. Висока їх частка значно знижує ліквідність банку. Як свідчить практика, оптимальний рівень депозитів до запитання в ресурсній базі — до 30 %.

     Строкові  депозити — це грошові кошти, які розміщуються в банку на строго обумовлений термін і можуть зніматися після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку за встановлений період. Строкові депозити поділяються на депозити від юридичних та фізичних осіб (вклади населення). Банку вигідно залучати строкові депозити, бо вони стабільніші і дають змогу банкові розпоряджатися ними тривалий термін. Незважаючи на зростання процентних витрат, збільшення частки строкових депозитів у загальній сумі зобов’язань є позитивним моментом, оскільки вони є найстабільнішою частиною ресурсів. Саме вони дають змогу кредитувати на більш тривалі терміни, але в результаті за ними вищий процент. У зв’язку з тим, що на сьогодні вільних оборотних коштів у підприємств майже немає, у структурі строкових депозитів значною є частка вкладів населення (депозити фізичних осіб). Витрати на залучення вкладів населення дещо нижчі, тому вони є вирішальним елементом стабільних ресурсів банку.

     Діюча банківська практика передбачає оформлення строкових вкладів на 1, 3, 6, 9, 12 місяців  або триваліші строки. Така детальна градація стимулює вкладників до раціональної організації власних грошових коштів та розміщення їх на депозити, а також створює банкам умови для управління своєю ліквідністю.

     Вилучення строкових вкладів відбувається переказуванням грошей на поточний рахунок або готівкою з каси банку. Строкові депозити є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду вкладу, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.

     Однією  з форм строкових вкладів є  сертифікати. Ощадний (депозитний) сертифікат — це письмове підтвердження депонування банком грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку суми депозиту і процентів за ним. Доходи за ним нараховуються у вигляді процентів на номінал, фіксованої премії чи виграшу або як різниця між ціною розміщення та ціною погашення (сума дисконту) цінного папера. Депозитний сертифікат може використовуватись його власником як платіжний засіб і обертатися на фондовому ринку.

     Комерційні  банки можуть залучати вільні кошти  юридичних і фізичних осіб за допомогою  банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому власник векселя може передавати його третій особі у формі індосаменту.

     Ощадні  вклади слугують власникам для накопичення  грошових заощаджень. Власнику ощадного вкладу видається іменне посвідчення про внесок у формі ощадної книжки, в якій відбиваються всі операції на рахунку. Зняття грошей з ощадного рахунка здійснюється за попереднім повідомленням власника вкладу, отже, ощадні вклади передбачають тривале існування на рахунках стабільних залишків коштів, що використовуються в активних операціях.[6]

     Вагома  частина ресурсів комерційного банку  формується за рахунок залученого капіталу, а не власного. Таке співвідношення між власними і залученими коштами складає 1:20. Залучений капітал (кошти) - це кредиторська заборгованість банку, що виникла внаслідок попередніх операцій і яка має бути погашена у визначений термін. До зобов'язань банку відносять також кредиторську заборгованість бюджету та позабюджетним фондам, заборгованість банку за господарськими операціями, заборгованість працівникам банку з заробітної плати та інші пасиви. Цей вид ресурсів належить до сталих пасивів банку і може бути використаний у крайніх випадках на дуже короткі терміни. За своєю вартістю кредиторська заборгованість є безкоштовним ресурсом. Тому збільшення тривалості її обороту - додаткове безкоштовне джерело фінансування банківської діяльності [10].

     У сучасних умовах для ефективного функціонування розвитку і досягнення цілей кожен банк розробляє свою власну депозитну політику. При цьому враховується багато факторів (економічних, політичних і т. д.), що здійснює безпосередній вплив на діяльність банку (таблиця 1.3.3).

     Депозитна політика банку здебільшого визначається характером грошово-кредитної і фіскальної політики держави. Як видно із таблиці 1.3.3, серед них можна виділити економічні фактори, тобто ті, які діють на всі банки, і мікроекономічні (внутрішні) фактори, що впливають на роботу конкретного банку. Економічні фактори часто змінюються. [16] 

     Таблиця 1.3.3 Зовнішні та внутрішні фактори впливу на депозитну політику

1.4 Законодавче регулювання депозитних операцій в Україні 

     Державне  регулювання ринку банківських  депозитів, розробка внутрішньо - банківських положень та інструкцій здійснюється на основі нормативно-правової бази України. Головним законодавчим документом, регулюючим діяльність банку на ринку депозитних послуг є Закон України ” Про банки і банківську діяльність ” від 07.12.2000р. № 2121-ІІІ.

     Метою Закону є правове забезпечення стабільного  розвитку і діяльності банків в Україні  і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника.

     Відповідно  до глави 8 «Вимоги до діяльності баків»,ст.47. на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції, пов’язані із залученням коштів клієнтів:

     - приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

     - відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

     - розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

     Свою  депозитарну діяльність, діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та інші операції комерційні банки мають право здійснювати за умови отримання письмового дозволу Національного банку.

     Що  стосується безпосередньо діяльності банку на депозитному ринку, то цей закон визначає що ж являє собою депозит:

     Відповідно  до цього закону, вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору .”

     Спеціалізованим банкам забороняється залучати депозити від фізичних осіб і в яких обсягах (більше 5 відсотків капіталу банку).

     Необхідно відмітити, що важливою умовою нормального  функціонування банківської системи  України та кожного банку окремо є збереження банківської таємниці. Банки в Україні гарантують таємницю вкладів своїх клієнтів та кореспондентів, а також не розголошування операцій, які з ними проводяться [1].