Международная деятельность украинских банков

       Таким чином, курси різних видів іноземної  валюти пов’язані з базовими знижками, в яких беруться до уваги фактори  ліквідності і ризику.  Хоча ці знижки будуть змінюватись із зміною двох наведених вище факторів. Але  валютні курси будуть зростати або  знижуватись залежно від базового курсу. Тому в аналізі курсів іноземних  валют модель курсів «спот» розглядається  на прикладі одного курсу, а саме базового  для банківських переказів.

       Поведінка валютних курсів залежить від типу ринку, іноземної валюти. У випадку, коли немає ніяких обмежень на торгівлю на ринку і офіційні агентства  не стоять напоготові стабілізації валютних курсів, курс обміну буде щоденно плавати залежно від пропозиції і попиту на іноземну валюту. Коли ж, однак, уряд дотримується стабілізації, але не втручається в приватні ринкові операції з іноземною валютою, валютний курс буде змінюватися лише в незначних межах. Ці межі час від часу можуть значно розширюватись у випадку втручання держави. І нарешті, уряд може обмежити приватні операції, ставши єдиним покупцем і продавцем іноземної валюти. У цьому випадку курс обміну вже не буде визначатися попитом і пропозицією, а є кінцевим результатом бюрократичних рішень [28, c.64].

       Валютний  курс має особливе значення в механізмі  переміщення контролю над факторами  виробництва  в перехідних економіках. По-перше, валютний курс забезпечує імпорт цінових пропорцій зовнішнього  ринку до національної економіки. У  цьому випадку він може використовуватись  як антиінфляційний засіб, оскільки зумовлює зміни цін на товари і  послуги, у тому числі на національних ринках з високим рівнем домінування  одного чи декількох банків. По-друге, він безпосередньо впливає на конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках, оскільки на його основі відбувається порівняння доходів і витрат суб’єктів господарювання. По-третє, валютний курс у цьому випадку  забезпечує певний характер і рівень зовнішньоекономічної збалансованості  національних господарств у цілому, співвідношення експорту та імпорту  товарів, послуг, капіталів [28, c.65].

    Валютний  курс у більшості країн з перехідною економікою застосовувався переважно  як антиінфляційний інструмент, а  не як засіб по контролю за зовнішньою збалансованістю. Це було особливо очевидно для країн, які використовували  фіксований валютний курс (Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Хорватія). Але в  країнах з плаваючим курсом (Албанія, Болгарія, Румунія, Латвія, Литва, Україна, Польща, Югославія, Росія) центральні банки  намагались скоротити рівні знецінення і в кращому випадку зробити  так, щоб темпи девальвації були нижчі темпів інфляції [65].

    У цьому випадку можливі три  варіанти впливу зміни валютного  курсу на конкурентоспроможність національних банків у короткостроковій перспективі: позитивний (темпи девальвації випереджають темпи інфляції); негативний (знецінення валюти проходить повільніше, ніж ростуть внутрішні ціни) і нейтральний (зміна курсу національної валюти приблизно збігається зі зміною цін). В першому і другому випадках, особливо за значної різниці між змінами валютного курсу і внутрішніх цін, від експортерів мало що залежить у визначенні їх реальної конкурентоспроможності. У третьому випадку посилюється мотивація  до скорочення витрат, підвищення якості послуг, що експортуються, поліпшення її обслуговування.

    До  валютних операцій належать: операції, пов’язані з переходом права  власності на валютні цінності, за винятком операцій між резидентами  у валюті України; операції, пов’язані  з використанням валютних цінностей  у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей  та інших зобов’язань, предметом  яких є валютні цінності; операції пов’язані із вивезенням, переказуванням і пересиланням на територію України  та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей [65, c182].

    Отже, операції, пов’язані з використанням  як засобу платежу іноземної валюти і платіжних документів в іноземній  валюті, а також з покладанням  виконання зобов’язань в іноземній  валюті на тертю особу є валютними  операціями.

    Операції  з іноземною валютою поділяються  на поточні і такі, що пов’язані  з рухом капіталу, причому для  здійснення останніх має бути спеціальний  дозвіл НБУ.

       Банківські  операції з іноземною валютою  за ступенем їх складності та ризикованості  можна класифікувати таким чином [65, c.183]:

• ведення валютних рахунків клієнтів;
• неторговельні операції;
• встановлення прямих кореспондентських зв’язків і іноземними банками;
• операції за міжнародними торговельними розрахунками;
• операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку;
• операції із залучення та розміщення валютних коштів на внутрішньому ринку;
• операції із залучення та розміщення валютних коштів на міжнародних ринках;
• валютні операції на міжнародних грошових ринках;
• операції з монетарними металами на внутрішньому ринку;
• операції з монетарними металами на міжнародних ринках.

       Валютні операції здійснюються уповноваженими банками, тобто банками, що мають  ліцензії НБУ на здійснення цих операцій. Банки, котрі одержали ліцензію на здійснення операцій в іноземній валюті, виконують  функції агента валютного контролю за операціями своїх клієнтів.

       Важливим  напрямом валютної політики є прогнозування  курсів валют. Воно здійснюється банками, фірмами та державними органами з  метою поліпшення страхування валютних ризиків і підвищення ефективності рішень, що приймаються в галузі зовнішньоекономічної діяльності. Передбачення можливих змін та динаміки курсів валют  спрямоване на правильний вибір: валюти ціни і валюти платежу у зовнішньоторговельних  контрактах; валюти, в якій надаються  або беруться позики на міжнародних  ринках, і валюти, в якій ці позики сплачуються; валюти, в якій ведеться рахунок корпорації в банку; грошової одиниці, в якій деномінуються закордонні капіталовкладення компанії або  закордонні активи банку [65, c.184].

       Але слід зважити на таке явище як валютний контроль. По суті, валютний контроль замінює  вільне функціонування ринку, коли приймаються  офіційні рішення, що визначають використання та наявність іноземної валюти для  всіх або ж певних трансакцій, коли валютний контроль охоплює всі трансакції, тоді уряд стає чистим монопсоністом  і монополістом іноземної валюти, що на сьогоднішній день і відбувається в Україні. Валютний контроль обмежує  права власників валюти обмінювати її на інші валюти. Результатом є  не конвертованість валюти. Найбільш же важливим наслідком валютного  контролю є недопущення багатостороннього  врегулювання і спрямування міжнародної  торгівлі у двосторонні канали. Таким чином, валютний контроль обмежує переваги, які можуть бути отримані в результаті міжнародної спеціалізації в умовах конкуренції на світовому ринку.

       Основним  звинувачувальним вердиктом для  валютного контролю є його втручання  у міжнародну торгівлю, що здійснюється на основі порівняльної переваги. Досягнення багатосторонньої системи торгівлі, однак, узгоджується з використанням  валютного контролю для зупинки  втечі капіталу, а також забезпечення достатнього часу для фундаментального врегулювання дефіциту платіжного балансу [65, c.184].

       В Україні, починаючи з 1992 р., формується система валютного регулювання  і валютного контролю, спрямована на забезпечення фінансової стабілізації, зміцнення грошової одиниці –  гривні. Цей процес відбувається в  складних соціально-економічних умовах, здійснюється суперечливо, часом непослідовно, що відображає перехідний характер ринкової трансформації економіки і демократизації всього суспільства [65, c.185].

       Отже, ефективна політика держави в  сфері валютних відносин є одним  із стабілізуючих економіку країни факторів. Включення валютних стабілізаторів в зовнішньоекономічний механізм забезпечує певною мірою створення умов для  зниження курсів вільноконвертованих  валют по відношенню до української  гривні, рееміграції валютних коштів в Україну, притоку іноземного капіталу в країну, оплати зовнішньоторговельних  операцій тощо.

       Фінансове і кредитне регулювання є важливими  інструментами державного впливу на зовнішньоекономічні зв’язки суб’єктів  господарювання, в тому числі і  банки. Інструменти монетарної та фіскальної політики здатні ефективно регулювати економічні процеси лише в умовах ринкового середовища, де досягла  високої зрілості ринкова інфраструктура. Існують інструменти безпосереднього (прямого) та опосередкованого регулювання.

       Інструменти прямого регулювання передбачають досягнення цілей фінансової політики, які знаходять свій вираз в  контрольних, планових показниках. Контроль над величиною ставки банківського проценту, обмеження, що запроваджуються на міжбанківському ринку встановленням законом норм ліквідності, пряме кредитування та квотування позичкових операцій на міжбанківському ринку – усе це приклади регулювання методами прямого монетарного контролю. Інструменти непрямого контролю дають більш ефективний результат порівняно з інструментами прямого монетарного контролю. Тому більшість індустріально-розвинутих країн не вважають за доцільне здійснювати регулювання за допомогою інструментів прямого контролю [12, c. 207].

       Діапазон  фінансових інструментів досить широкий, охоплює і непряме фінансування (субсидіювання) експортного та імпортозаміщуючого виробництва, державне кредитування експортно-імпортних  операцій тощо [50]. В перехідних умовах актуальність застосування в ряді ключових областей впродовж певного періоду заходів прямої державної фінансової підтримки зумовлюється важливістю фінансування масштабних структурних перетворень в напряму росту міжнародної конкурентоспроможності. В сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом прямих субсидій держава фінансує експортні програми, капітальні вкладення в експортне та імпортозаміщуюче виробництва, освоєння нових видів продукції, впровадження у виробництво нової техніки, підготовку кадрів.  Держава також видає експортерам прямі субсидії (експортні дотації) для покриття різниці між високою внутрішньою ціною товару і низькою ціною аналогічного товару на світовому ринку або для компенсації частини витрат експортерів.

       Державне  кредитування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності полягає в наданні  цим суб’єктам через державні банки і спеціальні органи середньострокових  і довгострокових кредитів, видачі державних гарантій по кредитам на підставі відповідних законів. Умови  державного  кредитування і гарантування державою комерційних кредитів визначаються кредитними угодами, що укладаються  між відповідними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і банками [12, c.210].

       Фінансова політика справляє великий вплив  на сукупні витрати країни. В кінцевому  рахунку ця політика визначає всі  основні макроекономічні агрегатні  показники: зайнятість, інвестиції, динаміку національного продукту, стан платіжного балансу, державних фінансів тощо. Здійснює фінансову політику держава за допомогою відповідних інструментів: облікова ставка, процент, бюджет, податки тощо. Найпоширенішими інструментами здійснення фінансової політики є: операції центрального банку на відкритому ринку; ставка банківського проценту; норми обов’язкових резервів, які тримають депозитні установи на балансі центрального банку[59].

       Механізм  регулювання економічних процесів за допомогою такого інструменту  фінансової політики як операції на відкритому ринку полягає в тому, що центральний  банк періодично здійснює на фондовому  ринку купівлю-продаж державних  цінних паперів і в такий спосіб впливає на рішення, які приймають  комерційні банки відносно позик  та інвестицій. Це ж стосується також  корпорацій та приватних осіб. Які  виступають продавцями та покупцями  державних цінних паперів. Операцій на відкритому ринку вважаються найбільш дійовим знаряддям впливу центрального банку на економіку. За допомогою  цього інструменту центральний  банк здатний створювати на грошовому  та кредитному ринку відповідні умови  для здійснення грошової та кредитної  емісії, або, навпаки, спричиняє стиснення  грошового базису. Безпосереднім  результатом грошово-кредитної рестрикції є обмеження витрат, які здійснюються суб’єктами господарської діяльності. І, навпаки, розширення грошової маси та кредиту відповідним чином впливає  на збільшення суми касової готівки  у приватних осіб, фірм. Таким  чином, операції з цінними паперами держави – це своєрідний механізм регулювання резервів кредитних  установ. Метод покриття бюджетного дефіциту, купівля-продаж центральним  банком державних цінних паперів  є ефективним засобом, за допомогою  якого справляється вплив на грошовий ринок [9].

       Іншим важливим інструментом фінансової політики є дисконтна ставка. Регулювання  економічної кон’юнктури за допомогою  дисконтної ставки полягає в тому, що через зміну її величини здійснюється вплив на кредитну діяльність комерційних  банків. Дисконтна (облікова) ставка –  це фактично «ціна», за якою центральні банки продають комерційним банкам кредити. Підвищення центральним банком дисконтної ставки робить кредити дорожчими. І, навпаки, зниження облікової ставки робить кредити, які купують комерційні банки, дешевшими. В першому випадку, коли дисконтна ставка підвищується, комерційні банки, щоб не втратити прибутків, змушені, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, попит на які справляють промислові, торгові та інші фірми. В другому випадку, коли ціна кредитних ресурсів стає нижчою внаслідок зниження дисконтної ставки, тоді доступ до кредитів стає більшим. Оскільки від розмірів кредитування в значній мірі залежить економічна активність, то й маніпулювання з боку центрального банку обліковою ставкою є одним із  інструментів регулювання економічної кон’юнктури [65, 9].