Международная деятельность украинских банков

       Об’єднання  багатьох країн, які відрізняються  рівнем економічного розвитку в спільне валютне угруповання було зумовлено вже існуючими тісними економічними зв’язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою гегемоном. Країни, що очолюють валютні зони, яка правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни яка її очолює, в інші країни зони, а золоті й валютні резерви, які сконцентровані в банках країни – лідера зони, також використовуються в інтересах останньої [37, c.330].

       Після Другої світової війни утворилося шість  основних валютних зон: британського фунта  стерлінгів; долара США; французького франка; португальського ескудо; іспанської песети; голландського гульдена.

       З 1999 р. почала функціонувати єдина  європейська валюта – Євро, як безготівкова, а з 2002 р. – і у готівковій формі, тобто з’явилася нова Валютна  зона Євро.

       Найбільшими валютними зонами на сьогоднішній день є доларова, зона Євро та стерлінгова [28].

       Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного  блоку на початку Другої світової війни після введення у Великобританії валютного контролю без якихось  особливих інститутів. Саме війна  призвела до необхідності більш чіткої і суворої внутрішньої організації  членів стерлінгової зони. Так, якщо до 1939 р. країнам-членам валютного стерлінгового  блоку досить було спільно дотримуватися  твердого обмінного курсу своїх  валют відносно фунта стерлінгів та зберігати свої офіційні валютні  резерви в Лондоні, то з 1939 р. з  необхідністю виникають вимоги до країн-членів зони щодо спільного дотримання режиму валютного контролю, установленого  Великобританією, а також мати спільний валютний і золотий фонд. Питання  організації стерлінгової валютної зони визначені у двох основних законодавчих актах : «Про регулювання фінансового захисту (1939 р.) та «Про валютний контроль» (1947 р.). Країни-члени стерлінгової зони зобов’язувалися забезпечувати не тільки взаємний контроль, а й аналогічні спільні заходи такого контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони були підписані угоди, які передбачали об’єднання їхніх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Таке об’єднання ставило перед валютним центром зони ряд важливих питань забезпечення ліквідності у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр повинен був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов’язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн-членів зони з країнами, що не входять до неї, примушують центр до таких порушень рівноваги в міжнародних платежах, у яких він безпосередньо не зацікавлений, та часто ставлять його в скрутне становище [28, c.112].

       До  складу стерлінгової валютної зони входять  головним чином країни – члени  Британської Співдружності Націй  та деякі інші держави, які мають  досить тісні торговельні, економічні, валютно-фінансові та політичні  відносини, що складалися історично  протягом століть: Ірландська Республіка, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін.

       Об’єднання  в складі стерлінгової зони великої  кількості різноманітних за рівнем економічного розвитку держав пояснюється  перш за все тим, що всі вони перебували з Великобританією в тісних економічних  відносинах, які склалися ще в період англійського колоніального панування. Певну роль відіграли також традиційні методи здійснення між цими країнами міжнародних розрахунків через  фінансовий центр у Лондоні [28, c.113].

       Функціонування  стерлінгової валютної зони забезпечує Великобританії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість країн-учасниць є невичерпними джерелами різноманітної  сировини, місткими ринками збуту  англійських товарів, сферою вивозу капіталу. Тому Великобританія, щоб  зберегти зону, останнім часом йде  на певні поступки країнам-учасницям  у напрямку лібералізації, надаючи  їх фінансову допомогу, пільговий  режим при реалізації товарів на англійському ринку. Деякі переваги при здійснення операцій на лондонському валютного ринку.

       Такі  поступки, як правило, мають місце  після чергової девальвації фунта  стерлінгів, тобто під час чергової загрози престижу головної валюти стерлінгової зони.

       Доларова  валютна зона утворилася на початку  Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять  головним чином країни Північної, Центральної  та Південної Америки. Доларова зона – це регіональне валютне угруповання  країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар  США. Як і стерлінгова валютна  зона, вона не має офіційної юридичної  основи у вигляді спеціальних  міждержавних угод. Її економічною  основою виступає американський  капітал. Саме США є основним споживачем значної частини сировинних ресурсів країн-учасниць зони і головним постачальником готових виробів у ці країни[28, c.113-114].

       Зовнішня  торгівля країн доларової зони орієнтується в основному на американський  ринок. Основна маса капіталів, вкладених  в економіку країн-учасниць зони, також належить США, що забезпечує цій  країні значний, і не тільки чисто  економічний вплив на всі країни, що є членами цього регіонального  валютного угруповання.

       З 1 січня 1999 р. Європейський центральний  банк взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти євро, а  також за політику процентних ставок і грошової маси у просторі євро. Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку  стала жорстка фіксація обмінних курсів євровалют щодо євро 31 грудня 1998 р. Завдяки цьому з 1 січня 1999 р. одинадцять із п’ятнадцяти країн-членів ЄС ввели нову грошову одиницю  – євро, яка  з 1 січня 2002 р. використовується і в готівковій формі. Дбаючи про  надійність спільної валюти, країни-члени  Європейського Союзу поставили  жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних  показників країн, які бажають користуватися  євро [65, c.453]:

• дефіцит держбюджету не може перевищувати 3% від ВВП;
• сукупний державний борг має становити не більш як 60% ВВП;
• річна інфляція не може бути вищою середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3.3%) більш як на 1.5%;
• середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найстабільнішими цінами (приблизно 9%);
• країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі європейських валютних систем.

       Діяльність  міжнародних організацій пов’язана  з виконанням певних функцій, що визначаються  їхніми статутами. Фінансове забезпечення таких функцій здійснюється через  фонди, створювані цими організаціями. Це можуть бути узагальнені фонди, наприклад  бюджет Організації Об’єднаних Націй (ООН) і цільові – під конкретні  заходи і програми. Тому суб’єктами міжнародних фінансів на національному  рівні виступають, з одного боку, міжнародні економічні організації, з  іншого - міжнародні фінансові інституції [64, c.454].

       Міжнародні  економічні організації вступають  у взаємовідносини з урядами  окремих країн з приводу формування власного бюджету чи інших фондів. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм цих організацій, на утримання їхнього апарату  та на фінансову допомогу окремим  країнам. Таким чином, кожна країна може отримувати кошти від міжнародних  організацій як у вигляді прямого  фінансування (як правило, тільки в  окремих випадках), так і в опосередкованій  формі через різні централізовані заходи, проекти і програми, що стосуються її чи поширюються на неї.

       Міжнародні  фінансові інститути можуть мати взаємовідносини як з урядами,  так і з суб’єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини  з урядами складаються за двома  напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внесків  окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідносини – надання кредитів урядам та їх погашення і сплату процентів. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредитний характер. Міжнародні фінансові інститути фінансово забезпечують певні проекти, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі [59].

       Отже, як міжнародні економічні організації, так і фінансові інститути  забезпечують централізацію певної частини міжнародних фінансових ресурсів для забезпечення потреб світового  господарства. Вони фінансують окремі проекти і програми, керуючись  інтересами саме світового господарства в цілому, а не окремих країн, якими  б важливими ті інтереси для цих  країн не були. При цьому інтереси окремих країн на стадії розгляду та затвердження таких проектів і  програм обов’язково присутні.

       Наростання  процесів інтеграції, інтернаціоналізації  та глобалізації господарського життя  зумовлює як посилення ролі діючих організацій та інститутів, так і  створення нових, що, у свою чергу, веде до підвищення рівня централізації  фінансових ресурсів, збільшення як їхньої маси, так і обсягів міжнародних  фінансових потоків [59].

       Розглянемо  глибше міжнародні організації  та міжнародні економічні структури та інституції.

       Під терміном міжнародні організації розуміється  створення на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій об’єднань суверенних держав, які мають систему постійно діючих органів, володіють міжнародною  правосуб’єктністю і засновані  відповідно до міжнародного права.

       Найвідомішою  такою організацією є Організація  Об’єднаних націй (далі - ООН), яка функціонує понад півстоліття. Аналіз практики діяльності цієї організації показує, що поряд із усестороннім зростанням ролі світових політичних проблем, все  більше місця в її діяльності відводиться  вирішенню економічних і фінансових питань розвитку сучасного світу[20, c99].

       Економічна  діяльність ООН включає в себе чотири головні напрями:

• вирішення загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;
• сприяння економічному співробітництву держав із різними рівнями соціально-економічного розвитку;
• сприяння господарському розвитку країн, що розвиваються;
• вирішення проблем регіонального економічного розвитку.

       У цілому, незважаючи на докладені зусилля  міжнародного співтовариства щодо розв’язання  проблем розвитку економічного і  фінансового співробітництва через  систему і механізми ООН, на сьогодні залишається багато принципових  питань, до успішного вирішення яких поки що не знайдено відповідних підходів.

       Однією  з основних міжнародних економічних  організацій є Організація економічного співробітництва і розвитку (далі - ОЕСР). Основними напрямами діяльності ОЕСР є: сприяння ефективному використанню економічних і фінансових ресурсів, дослідженням і професійній підготовці в галузі науки і техніки; проведення політики забезпечення економічного зростання, а також внутрішньої і зовнішньої фінансової стабільності; зменшення  або усунення перешкод на шляху обміну товарами, послугами, а також поточних платежів, подальша лібералізація руху капіталів; сприяння розвитку країн, що розвиваються [20, c.100].

       Крім  того, ОЕСР виконує надзвичайно важливу  функцію економічного прогнозування. Нею вироблені стандартні системи  показників і підходи стосовно аналізу  національних рахунків. Рівня безробіття і паритету купівельної спроможності, що дає змогу економістам і  фінансистам всього світу користуватися  надійними і порівняльними статистичними  даними з економіки провідних  промислово розвинутих країн. На цій  основі в ОЕСР було побудовано надзвичайно  складну економетричну модель світової економіки, яка дозволяє два рази на рік  робити прогнози стосовно економічного розвитку країн-членів на наступні два  роки [20, c.100].

       Наднаціональна  координація міжнародних фінансів здійснюється міжнародними та регіональними  валютно-фінансовими організаціями, які створюються на азі багатосторонніх  угод між державами. Їхня мета - сприяння розвитку зовнішньої торгівлі й міжнародного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їхніх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кордоном [57].

       Найважливішу  роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (далі - МВФ) та Міжнародний банк реконструкції  та розвитку (далі - МБРР), який сьогодні є головною установою Світового  банку. Окрім МБРР до структури Світового  банку входять: Міжнародна фінансова  корпорація (далі - МФК), Міжнародна асоціація  розвитку (далі - МАР), Багатостороннє агентство  з гарантій інвестицій (далі - БАГІ) та Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (далі - МЦВІС) [62].