Международная деятельность украинских банков

       Таким чином, аналіз організаційно-інституціональних  інструментів виходу банків на світовий фінансовий ринок дозволяє зробити  наступні висновки:

       1. Застосування організаційно-економічного  забезпечення в процесі виходу  банків на світовий фінансовий  ринок має два чітко визначені  рівні: макрорівень державного  регулювання та мікрорівень участі  банків у цій діяльності. При  цьому модель розвитку банківської  структури України передбачає  необхідність розробки організаційно-економічних  інструментів зовнішньоекономічної  діяльності, яка поєднала б два  напрямки – традиційний і стратегічний  – пов’язані  між собою  функціонально, що дасть змогу  ефективно використовувати ресурсний  потенціал задля подолання структурної  недовершеності фінансової сфери  та розвитку нових форм співробітництва  на взаємовигідній основі.

       2. Організаційно-економічні інструменти  виходу банків на світовий  фінансовий ринок передбачають  використання перспективних форм  та методів міжнародного співробітництва  із закордонними країнами, банками,  юридичними та фізичними особами.  В економіко-організаційному плані  цьому може сприяти створення  філіалів, відділень, дочірніх банків, стратегічних альянсів, банківських  холдингових компаній.

       3. Державна політика щодо виходу  банків на світовий фінансовий  ринок, спрямована на формування  інформаційного забезпечення цього  процесу, потребує: здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення фактів недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку; проведення банками України за кордоном аналізу зовнішніх ринків з метою виявлення можливостей розширення присутності на них та запобігання введенню  обмежувальних заходів з боку інших держав; формування інфраструктури інформаційного забезпечення шляхом створення мережі інформаційно-консультативних служб з метою надання послуг суб’єктам господарської діяльності.

РОЗДІЛ 3. ОПТИМІЗАЦІЯ І  ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ  БАНКІВ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

3.1. Проблемні аспекти  та перспективи  інтеграції України  до світового фінансового  середовища

          Глобалізаційні процеси у всіх  без виключення сферах суспільного  життя поступово охоплюють всі  регіони світу, при цьому економічна  глобалізація стає головним фактором  розвитку світової економіки.  Однак, виходячи з аналізу статистичних  показників розвитку міжнародних  економічних відносин на протязі  ХХ та початку ХХІ століття, можна дійти висновку, що економічна  глобалізація не є принципово  новим явищем для людства і  значною мірою сучасні глобалізаційні  процеси призводять до повернення  ліберального режиму зовнішньоекономічної  діяльності, що існував наприкінці  ХІХ – на початку ХХ століття [28, c.71].

     Випереджаючі  темпи розвитку міжнародних фінансових ринків у порівнянні із реальним сектором світової економіки свідчать про  випереджаючі темпи розвитку фінансової глобалізації у порівнянні з іншими видами економічної глобалізації. Можна  зробити висновок, що фінансова глобалізація супроводжується значною користю  для фінансових ринків більшості  держав, адже глобалізація сприяє розвитку фінансових ринків та вдосконаленню  функціонування фінансової системи. Країни, що розвиваються, отримують доступ до більших обсягів капіталу, завдяки  інтеграції у світовий фінансовий простір  покращується фінансова інфраструктура цих країн. Однак переваги у вигляді  спрощеного залучення чи розміщення активів супроводжуються зростанням ступеню ризику фінансових операцій [40].

     Об’єднання  окремих національних фінансових ринків у єдиний світовий фінансовий простір, яке є безпосереднім наслідком  фінансової глобалізації, вимагає лібералізації  внутрішнього фінансового сектору  та операцій по транскордонному руху капіталів. Результатом такої лібералізації стала масштабна інтенсифікація та зміни у природі міжнародних потоків капіталу. Внаслідок цього міжнародна міграція капіталів серед інших факторів виробництва набула значення провідного чинника в процесі розвитку світової економіки, а іноземне інвестування стає невід’ємною та здебільшого визначною частиною внутрішніх економічних процесів більшості держав.

     Але, не зважаючи на суттєве зростання  загальних обсягів міжнародного руху капіталу, розподіл інвестиційних  ресурсів між регіонами із різним ступенем розвитку відзначається значною  нерівномірністю. З огляду на це можна  говорити про суперечливість та неоднозначність  розгортання процесу глобалізації, зокрема глобалізації міжнародних  фінансових відносин та неоднаковий  вплив міжнародної фінансової складової  на економічний розвиток окремих  груп країн [40].

     Відзнаками  останнього на сьогодні етапу фінансової глобалізації є зміна структури  потоків капіталу на користь приватних  інвестицій та заміна потоків, спрямованих  на розвиток виробництва у різних регіонах світу, на користь міжнародної  диверсифікації інвестиційного портфеля. Окрім цього, спостерігається зростання  абсолютного обсягу інвестицій у  країни, що розвиваються та поступове  вирівнювання обсягів накопичених  інвестицій у різних країнах. Однак  зазначене вирівнювання відбувається переважно між країнами із приблизно  однаковим ступенем розвитку, в той  час як відносна частка інвестицій у країни, що розвиваються, зменшується, тобто ступінь залучення до глобалізації країн із різним рівнем економічного розвитку є різним. Відповідно різним є ефект, що отримують різні держави  від участі у процесах глобалізації – цей ефект є тим більшим, чим вищим є рівень економічного розвитку країни [17].

     Тим не менше, в перспективі одним  із найважливіших наслідків фінансової глобалізації має стати поступове  вирівнювання обсягів інвестування та вартості фінансових активів в  різних регіонах.

     Економічні  системи країн із найменшим рівнем економічного розвитку та країн, що розвиваються, є надзвичайно вразливими перед  дією глобалізаційних чинників, що призводить до підвищення ризику фінансової нестабільності в цих країнах. Тому очевидно, що на певному етапі своєї  еволюції фінансова глобалізація призводить до зростання рівня ризику, притаманного операціям на фінансовому ринку. Особливо, з огляду на наведені причини, ця ризикованість проявляється в  початковий період фінансової лібералізації  у країнах, що розвиваються. Відповідно, головне завдання країн з так  званими новостворюваними ринками  полягає у мінімізації ступеня  вразливості від зовнішніх шоків  та від зміни позицій іноземних  інвесторів, що спрямовують у ці країни великі потоки «гарячих» капіталів [17].

     Високий ступінь мінливості потоків капіталу свідчить про надзвичайну чутливість цих потоків до своїх детермінантів, більшість з яких тісно пов’язана  із ступенем глобалізованості національного  фінансового ринку і в кінцевому  підсумку визначає рівень ризику та прибутковості  інвестицій. Тобто можна зробити  висновок, що внаслідок надзвичайно  високої ліквідності глобалізованого  фінансового ринку міжнародний  капітал має тенденцію до притоку  у країни із найкращими макропоказниками. Але в той же час надлишок капіталу призводить до погіршення макроекономічних показників, зростання спекулятивних  інвестицій та сприяє нестабільності національного фінансового ринку. Відповідно значні обсяги іноземного інвестування до країни можуть стати  безпосередньою причиною як фінансової кризи, так і наступної рецесії  у реальному секторі національної економіки [59].

     Не  зважаючи на значний рівень загальної  відкритості економіки та позитивну  динаміку у подальшому включенні  України до світового господарства, фінансовий сектор країни відзначається  слабкою взаємодією із міжнародним  фінансовим ринком. Відставання інтеграції до світової економіки у фінансовому  секторі потребує негайної корекції економічної політики держави з  метою збільшення обсягів іноземного інвестування та кредитування.

     Задача  інтеграції до глобалізованого світового  фінансового простору, що стоїть перед  Україною, вимагає врахування особливостей сучасної структури світової економіки, ретельного вибору та використання інструментів, які здатні забезпечити максимальну  швидкість та ефективність такої  інтеграції і одночасно мінімізувати можливі втрати від цього процесу. При цьому особлива увага має  бути приділена ризикам, які супроводжують  процес інтеграції національної економіки  до глобалізованого фінансового  простору.

     В процесі подальшого розвитку та лібералізації  фінансового ринку України, в  процесі його подальшої інтеграції до світового фінансового простору надзвичайно актуальним є вивчення досвіду іноземних країн щодо шляхів такої інтеграції та щодо уникнення  її негативних наслідків [59].

     З метою завчасного виявлення та ліквідації передумов фінансової нестабільності, обмеження національного ринку  від негативного впливу міжнародних  кризових процесів іноземними науковцями пропонується застосування різноманітних  заходів державного регулювання. Але  для України, на наш погляд, більшість  наведених заходів не є прийнятними, адже національний фінансовий ринок  не досяг достатнього ступеню  розвитку, а характерною рисою  вітчизняної економіки є потреба  у значному обсязі вільних грошових коштів, які можуть бути використані  для оновлення основних фондів, поповнення обігових коштів, використання у якості кредитних ресурсів. Тобто створення  кредитору «останньої інстанції» в  будь-якій формі, збільшення валютних резервів, створення інших резервних  фондів і тому подібні заходи не можуть вважатись достатніми для  запобігання фінансовій нестабільності в країнах, що розвиваються, до яких можна віднести і Україну [59].

     У вітчизняних умовах було б доцільним  поєднання таких заходів із заходами контролю над капіталом, лібералізацією та стимулюванням розвитку фінансового  ринку, в тому числі – щодо розбудови  фінансової інфраструктури. З цією метою необхідним є всебічне стимулювання притоку іноземного капіталу до країни – як у вигляді прямого або  портфельного інвестування, так і  у вигляді запозичень. При цьому роль, яку відіграють у світовій економіці ТНК, свідчить про необхідність стимулювання ТНК до такого інвестування, що має бути одним з ключових аспектів державної політики [59].

     Аби вплив глобалізації на економіку  України полягав не тільки у збільшенні рівня фінансової нестабільності, але  і в отриманні державою всіх переваг, притаманних глобалізаційним процесам, держава має створити сприятливі умови для повномасштабної інтеграції всіх сегментів вітчизняної економіки  до світового економічного простору, в першу чергу шляхом розвитку вітчизняного законодавства та розбудови  відповідної сучасним умовам ринкової інфраструктури.

3.2 Першочергові завдання  по оптимізації  сприяння процесів  виходу вітчизняних  банків на світовий  фінансовий ринок

       Ефективний  вихід українських комерційних  банків на світовий фінансовий ринок  є невідкладною задачею розвитку економіки в цілому. Але для  того, щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, необхідно  усвідомити і реалізувати декілька вихідних позицій. Вони повинні ґрунтуватися на знанні і прогнозуванні тенденцій  у змінах зовнішньоекономічного  середовища, в якому повинні функціонувати  комерційні банки України. При цьому  слід чітко усвідомлювати необхідні  – збалансовані із національними  інтересами трансформації національного  господарства, які б змогли забезпечити  ефективну взаємодію зі світовим господарством на основі високого рівня  конкурентоздатності економіки.

       Для цього розробляється фінансова  стратегія банку, яка представляє  собою концепцію того, як будуть використовуватися залучені банком фінансові ресурси для досягнення стійкого високого рівня прибутків  чи поступового зростання  рейтингу банку на світових ринках; як і на яких умовах будуть залучатися необхідні  фінансові ресурси; як буде визначатися  розрахунок за залученими коштами; на яких умовах буде будуватися в цілому фінансова політика. Стратегія також  включає в себе обов’язковий аналіз можливої зміни державної політики в галузі фінансів і оцінку релевантності⁵ стратегії і цілей банку [60, c.86].

       Довгострокові рішення в загальному плані зводяться  до наступних видів:

• бюджетування капіталу;
• політики дивідендів;
• вибір способів досягнення зростання прибутків банку і диверсифікація ризиків;
• вибір джерел довгострокового фінансування.

       Міжнародні  банківські угоди визначають переважно  організаційні основи здійснення розрахунків. Це, передусім, встановлення між банками  кореспондентських відносин. Вони передбачають відкриття банками один одному кореспондентських рахунків для зберігання своїх валютних коштів, виконання на засадах взаємності розрахункових операцій за дорученням і за рахунок власних коштів кожного. Між банками укладаються й інші міжнародні угоди з різних питань організації розрахунків (про використання чеків, кредитних карток, систему СВІФТ тощо.

       Міжнародний кредит – це надання валютно-матеріальних ресурсів одних країн іншим у  тимчасове користування у сфері  міжнародних економічних відносин. Кошти для міжнародного кредиту  мобілізуються на міжнародному та національних ринках позичкових капіталів, а також  за рахунок використання ресурсів державних, регіональних і міжнародних організацій [22].