Международная деятельность украинских банков

       З організаційної точки зору, відкриття  філіалу частіше всього є більш  простим і дешевим, ніж відкриття  дочірнього банку.

       Головним  недоліком філіалу як організаційної форми, з точки зору головного  банку (але не клієнтів), є те, що саме головний банк несе повну відповідальність по зобов’язанням свого філіалу. Крім того, законодавство ряду країн, не допускає діяльність філіалів закордонних  банків на своїй території [26].

       Дочірнім  банком називають самостійну банківську організацію, як правило, у формі  відкритого чи закритого акціонерного товариства, або товариства з обмеженою  відповідальністю, де всі 100 % чи більша частина акцій (паїв) належать головному  міжнародному банку.

       Такий  банк надає повний спектр банківських  послуг. Як самостійна банківська організація, дочірній банк повинен задовольняти усі вимоги, що пред’являються до такого роду інституцій зі сторони місцевого  законодавства, в тому числі вони повинні мати необхідні ліцензії на здійснення банківської діяльності.

       Кредитний ліміт дочірнього банка обмежений  його власним капіталом і не пов’язаний з капіталом головного міжнародного банку, що обмежує самостійність  дочірнього банку у кредитуванні значних позичальників. Одночасно  з цим відповідальність головного  банку по зобов’язанням дочірнього також обмежена величиною статутного капіталу.

       Дочірній  банк іноземного банку часто виглядає як місцевий в очах потенційних клієнтів з числа місцевих компаній, що полегшує йому залучення місцевих вкладників. Це справедливо, якщо місцевий банк був  самостійним до його купівлі міжнародним  банком. Використання менеджерів з  числа місцевих професіоналів також  дозволяє встановити зв'язок із місцевим бізнесовим товариством.

       Іноді, як це зазначалося вище, законодавство  деяких країн забороняє відкривати філіали міжнародним банкам, але  при цьому дозволяє діяльність дочірніх банків. З іншого боку, дочірні банки можуть мати податкові переваги перед філіалами, причому як з точки зору сплати місцевих податків, так і з точки зору обкладання податками головного банку [26].

       Під назвою асоційований (залежний, афілійований) банк розуміють самостійну банківську організацію, частина акцій (паїв) якої – але не контрольний пакет  – належать іноземному банку. Частка капіталу, що залишилася, може бути розподілена  як серед місцевих так і серед  іноземних співвласників. Асоційований банк може бути  заново утвореним  фінансовим інститутом, але це також  може бути діючий місцевий банк, який увійшов  у міжнародний стратегічний альянс з паєвою участю більш великого іноземного банку.

       Основною  перевагою цієї організаційної форми  – як і у будь-якого іншого спільного підприємства – є можливість поєднання досвіду, потенціалу, корпоративних  культур двох (або більше) груп співвласників. Асоційований банк зберігає статус місцевого  фінансового інституту з місцевими  власниками і менеджментом і в  той же час підтримує постійні зв’язки зі своїм іноземним акціонером, навіть до залучення додаткових ресурсів.  Недоліком як і у будь-якого  спільного підприємства є  те, що в критичний для банка момент різні групи власників не зможуть  виробити і затвердити єдину політику дій [17].

       Особливим типом асоційованого банку є  банківський консорціум – банківське спільне підприємство, яке належить групі з двох чи більш банків, що представляють різні країни. Банківський  консорціум формує початкову клієнтську базу за рахунок компаній, що отримали рекомендації від міжнародних банків-співвласників, але в подальшому розвиває власний  банківський бізнес. До числа специфічних  напрямків діяльності банківського консорціуму слід віднести організацію  міжнародних банківських синдикатів для надання більш крупних  чи більш довготривалих кредитів, чим ті, якими готові профінансувати його банки-засновники, розміщення  емісій корпоративних цінних паперів  на міжнародних ринках, операції на ринку євровалюти, організація зливання та поглинання міжнародних компаній. Деякі банківські консорціуми працюють як міжнародні інвестиційні банки, виконуючи  проектне фінансування і надаючи  послуги по консультуванню БНК [17].

       Як  правило, банківський консорціум є  тимчасовою формою співробітництва  міжнародних банків на місцевому  ринку:  з часом він стає конкурентом  будь-якому з банків засновників  при обслуговуванні найбільш значних  і привабливих клієнтів, і той  залишає альянс, створюючи власний  дочірній банк чи філію. В зв’язку  з цим існує тенденція до поступової реструктуризації банківського консорціуму  в дочірній банк як одного з міжнародних  банків[17, 26].

       Важливим  стержневим елементом багатьох міжнародних  банківських груп є банківські холдингові компанії. Банківська холдингова компанія – це акціонерне товариство, що володіє  пакетами акцій юридично самостійних  банків і небанківських організацій  з метою здійснення управлінських, фінансово-кредитних чи контрольних  функцій по відношенню до них.

       Банківські  холдингові компанії отримали широке розповсюдження в США, особливо у 1970-х  та 1980-х рр. До початку 1990-х рр. вони вже контролювали 2/3 з приблизно 13000 банків, на долю яких припадало більше 90% сумарних активів галузі. Серед  факторів, що сприяли появі банківських  холдингових компаній слід виділити наступні [26]:

• високий рівень розвитку акціонерної власності дозволяє здійснювати ефективну взаємодію промислового і банківського капіталів;
• більш вільний доступ на ринки капіталу при необхідності мобілізації ресурсів;
• оптимізація оподаткування шляхом компенсації збитків одного дочірнього підприємства за рахунок прибутків, отриманих іншими;
• прийняття стратегічних рішень на рівні єдиного центра, де знаходяться рада директорів і ключові інформаційно-управлінські ланки;
• диверсифікація портфелю активів, а звідси – можливість зниження ризику банківської групи в цілому;
• можливість інвестицій у небанківську сферу і за рахунок цього – розширення закордон, чого не можуть зробити самостійні банки.

       Остання з перерахованих особливостей потребує пояснення. У відповідності з  американськими законами будь-яке придбання  холдинговою компанією небанківського підприємства повинно спочатку бути ухвалено Радою керівників Федеральної  резервної системи, причому ці небанківські підприємства  повинні надавати послуги, безпосередньо пов’язані  з банківською справою, і сприяти  зниженню цін на них. Серед дозволених напрямів бізнесу наступні:

• іпотека;
• факторинг;
• траст, довірче управління активами;
• торгівля цінними паперами;
• випуск кредитних карток;
• лізинг;
• операції з нерухомістю;
• страхова справа;
• обробка і передача даних;
• консалтинг.

       Законодавство США виокремлює одно-банківські і багато-банківські холдингові компанії. Більша частина (близько 80%) зареєстрованих холдингових компаній в США контролює один банк. Однак багато-банківські холдингові компанії значно крупніші, на їх долю приходиться близько 70% сумарних банківських активів в США [26].

       До  переваг банківських холдингових  компаній перед самостійними банками  відносяться: більш широкий спектр послуг, що пропонуються; більш висока доходність від операцій (включаючи  небанківські), зниження загального ризику вкладення за рахунок їх диверсифікації; більша стійкість до банкрутства. З  іншого боку, утворення і розширення холдингових компаній сприяє монополізації  ринку і тим самим зниженню конкуренції і завищенню цін  на банківські послуги. Крім того, високий  ступінь централізації при прийнятті  рішень тягне за собою бюрократичні бар’єри.

       Законодавство європейських країн, особливо континентальної  Європи, пред’являє суттєво менш жорсткі вимоги до діяльності банків, тому багато з них самі є материнськими холдинговими компаніями, що стоять на чолі розгалужених групових структур[37, c.53].

       У період світової економічної кризи 1929-1933 рр. із крахом золото-девізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валюті блоки – регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстоку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий [55, c.246].

       Під валютним блоком у світовій практиці розуміється угруповання країн  на основі валютно-економічного домінування  держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют  країн – учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися  певними угодами, а утворювалися стихійно на основі вже сформованих  відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних  держав – колишніх метрополій[55, c.248].

       Створення валютних блоків пов’язано з дією різних факторів, що історично сформувалися і служили певним каркасом для  його складових, головні серед яких: торговельні (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших  країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів  і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку, і  являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок); фінансові (більшість країн-членів блоку мають  довгострокову або зовнішню заборгованість перед третіми країнами; ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона); економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально  розвинуті та які найменше постраждали  за роки всесвітньої кризи та «Великої депресії»); політичні (вони складалися історично і традиційно міцно  зв’язували країни-учасниці валютного  блоку)[60].

       Розглянемо  більш детально валютні блоки, що існували протягом ХХ сторіччя для  розуміння впливу цих інституцій на розвиток світового фінансового  ринку, а також опосередкований  вплив на розвиток стратегій виходу банків на світовий фінансовий ринок.

       Стерлінговий  валютний блок виник після відміни  золотого стандарту у Великобританії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, окрім домініонів Канада і Ньюфаундленд, а також  території Гонконгу. До блоку ввійшли  також держави, які були економічно тісно пов’язані з Великобританією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше –  Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія – де-факто, а потім Греція та Іран.). Входження до валютного блоку, очолюваного Великобританією, ставило  країни перед необхідністю дотримання певних «правил гри». Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались  до валюти країни, яка очолювала  блок – фунта стерлінгів. Курс цих  валют ставився в залежність від  фунта стерлінгів, а їх курс відносно інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо тих  валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви  зберігалися в Банку Англії і  використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків  з третіми державами [55, c.250].

       Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після  відміни золотого стандарту  США. До нього ввійшли економічно залежні  від США країни Латинської Америки  та Канада. Цікаво, що у валютному  блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Країни доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між доларом  США і власними валютами та зберігали  переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які  здійснювались розрахунки як між  самими країнами – членами блоку, так і з третіми державами[55, c.251].

       У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього ввійшли  держави, які навіть в умовах важкого  кризового і після кризового  періоду продовжували дотримуватися  золотого стандарту: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив  на тривалість існування цього блоку  справив той факт, що країни-учасниці золотого блоку не могли успішно  конкурувати з Великобританією та США, які очолювали інші блоки, і де, як і в переважній більшості країн, золотомонетний стандарт було відмінено. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, яка показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах після кризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були відмінити вільний обмін банкнот на золото, і в 1936 р. цей блок остаточно розпався.

       Крім  стерлінгового, доларового та золотого блоків під  час Другої світової війни країни «вісі» – Німеччина  та Японія – створили кожна свій валютний блок, куди ввійшли окуповані  ними країни, як правило, у примусовому  порядку з метою додаткового  їх пограбування [55, c.252].

       Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони.

       Валютні зони порівняно з валютними блоками  є більш високою формою регіональних валютних об’єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні  угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни  і після її закінчення з метою  проведення узгодженої політики у сфері  міжнародних валютних відносин.

       Головні ознаки валютної зони такі[37, c.329]:

• підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;
• зміна курсів валют – учасниць зони відносно інших валюти лише в разі згоди на це країни-гегемона;
• збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн-членів валютної зони;
• вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;
• вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;
• концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.