Международная деятельность украинских банков

Відповідно  до інформації наведеної в даній  таблиці можна констатувати, що умови  маржинальної торгівлі практично у всіх суб’єктів аналізу різні. Основна відмінність полягає у кількості пунктів спреду (максимальний розрив спостерігається у Wega Trade Ukraine – 378 пунктів). Сума мінімального гарантійного депозиту у більшості суб’єктів становить 200 доларів США (це так званий mini forex), виключеннями є «Укргазбанк» та «Дельтабанк» – 20 доларів США та «Wega Trade Ukraine» – 50 доларів США, лише «Broco Україна» не має обмежень щодо мінімального розміру гарантійного депозиту. А от кредитне плече варіюється від 1:1 до 1:500.

      Спираючись  на дані моніторингу, можна зробити  висновок, що основними гравцями  на вітчизняному ринку валютного  дилінгу на сьогодення є не тільки дилінгові компанії, а й комерційні банки. У інвестора, який забажає співпрацювати при проведенні арбітражних конверсійних операцій з дилінговою компанією, природно, виникнуть законодавчі ризики, тому що всі вітчизняні дилінгові компанії є лише «консультаційними центрами» і співпрацюють із закордонними брокерами. Відповідно, для того, щоб розпочати торгівлю інвестору необхідно буде перевести суму гарантійного депозиту на рахунок брокера за кордоном. Брокери, як правило, мають ліцензію і знаходяться під наглядом відповідного регулюючого органа (SEC у США і FSA у Великобританії). Тому вони вимагають, щоб засоби на їхній рахунок в обов'язковому порядку надходили з особистого рахунка клієнта в одному із західних банків. Проте згідно Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» відкриття фізичними особами резидентами рахунків в іноземній валюті дозволяється тільки на час їхнього перебування за кордоном і після повернення особи в Україну рахунок у закордонному банку повинний бути закритий [3]. Отже, виникає парадоксальна ситуація, яка вимагає від інвестора займатися пошуком шляхів обходу законодавства[48].

У силу того, що в Україні легальний вивід  коштів за кордон є процедурою досить складною, дилінгові центри тими чи іншими методами змушені підлаштовуватися під існуючі реалії, так, на сьогодні існує чимало способів обходу законодавчих норм щодо відкриття рахунків за кордоном та переказу коштів. Проте переводячи гроші за кордон і приховуючи прибуток від оподаткування, громадянин України змушений вступати в конфлікт із законом. Тому розраховувати на його захист у випадку несумлінного обходження з ним закордонного брокера теж не доводиться.

     Займатися валютним дилінгом можна також і  через українські банки. Фізичні  особи, які вирішили діяти таким  чином, не будуть мати проблем з українським  законодавством (наприклад, у частині  переказу грошей за кордон). За цією схемою клієнтські гроші не ідуть за кордон, як у дилінгових компаній, а залишаються  в Україні. При такій організації  торгівлі клієнт купує і продає валюту банку, а той у свою чергу проводить  зворотні угоди безпосередньо з  маркетмейкерами ринку forex. Для юридичних  осіб цей спосіб, як і будь-який інший, за умови не вступу в конфлікт з  українським законодавством, поки закритий. У випадку виникнення будь-яких фінансових проблем з банком, його вкладник законодавчо захищений від фінансових втрат з вини банківської установи. Проте, стверджувати, що така схема  роботи для клієнта цілком легітимна  на сьогодення не можна. Незважаючи на той факт, що діяльність банків у  цій сфері регулюється рядом  нормативних актів, процедура надання  ними дилінгових послуг для юридичних  осіб формально ніде не встановлена  і не урегульована жодним законодавчим і нормативним документом.

2.3. Організаційно-економічні  інструменти виходу  українських банків  на світовий фінансовий  ринок

       Організаційно-економічні інструменти виходу банків на світовий фінансовий ринок представлені відносинами, що віддзеркалюють взаємозв’язок фінансового  сектору країни зі світовим співтовариством  в цілому, та його складовими – окремими організаціями, інституціями, угрупуваннями, зокрема. Він проявляється сукупності форм і методів державного регулювання  та ринкових факторів цього взаємозв’язку.

       Структура даного механізму має три чітко  визначені рівні: мікрорівень участі банків у світогосподарських зв’язках, галузевий рівень та макрорівень. Основною функцією організаційно-інституціональних  інструментів виходу України на світовий фінансовий ринок є забезпечення поетапного виходу національних банків на світовий фінансовий ринок на засадах  ринкових відносин, трансформації структури  банківської системи і гарантії її економічної безпеки.

       Стосовно  мікрорівня участі банків на світовому  фінансовому ринку, то встановлення прямих кореспондентських відносин відкриває можливість поєднати національну  діяльність з інтернаціональною. При  цьому прямі кореспондентські зв’язки  мають встановлювати в першу  чергу банки, що беруть участь в цільових програмах розвитку національної економіки, а також банки, в яких створені реальні умови для подібних зв’язків, нагромаджений досвід, є регуляторні  контракти [58, c.67].

       Щодо  галузевого рівня зовнішньоекономічного  співробітництва, то потрібно враховувати  співвідношення між  найновішими  банківськими продуктами та послугами  і тими, які є застарілими на даний момент. З метою уникнення  подальшої деформації банківської  структури при включенні в  систему світогосподарських зв’язків  значну увагу слід приділяти реалізації пріоритету державного підходу над  галузевим. При цьому, в угодах, що укладатимуться, доцільно відобразити  питання: підготовчої роботи по налагодженню прямих зв’язків з окремими фінансовими  структурами; спільного фінансування впровадження нових банківських продуктів та послуг; спільного пошуку шляхів перетворення ринкової інфраструктури тощо.

       Як  на будь-якому ринку, на світовому  фінансовому ринку діє багато суб’єктів, які визначають умови  функціонування даного ринку. Від їх цілей, намірів, політики залежать можливості виходу вітчизняних банків на ринок. Тому доцільним буде розглянути більш  детально суб’єктів цього ринку  для визначення оптимальної стратегії  банків при виході на ринок [58, c.68].

       Так, серед суб’єктів світового фінансового  ринку можна виділити: інтегровані  банківські структури, валютні блоки, валютні союзи, різноманітні фінансові  угруповання, транснаціональні корпорації, міжнародні біржі, міжнародні економічні та фінансові організації, уряди  тощо.

       До  числа найбільш помітних інтегрованих структур в міжнародній діяльності відносяться групи, утворені міжнародними банками. Таким терміном зазвичай визначають крупні банки, що мають банківські офіси (підрозділи) в багатьох країнах, а  також банки, що вирізняють значною  міжнародною діловою активністю. Діяльність міжнародних банків тісно  пов’язана з діяльністю багатонаціональних корпорацій (далі БНК): міжнародні банки  надають зарубіжним компаніям БНК  необхідні фінансові послуги, тим  самим сприяючи їх розвитку. Крім того, міжнародні банки самі по собі є  багатонаціональними підприємствами [56, c.241].

       Міжнародні  банки поєднують в своїй діяльності традиційні послуги і процедури  з новими фінансовими інструментами, які розробляються для більшої  конкурентоздатності в світовому  масштабі. Серед напрямів діяльності міжнародних банків слід виділити наступні [34, c.72]:

• фінансування міжнародних експортно-імпортних операцій;
• торгівля іноземною валютою;
• операції з іноземними цінними паперами, включаючи єврооблігації;
• залучення позик і надання кредитів на ринку євровалют;
• організація та участь у міжнародних синдикованих кредитах;
• проектне фінансування;
• міжнародні перекази;
• кредитно-депозитні операції в національних (місцевих) валютах;
• консультування своїх клієнтів, в особливості з числа БНК.

       Деякі з міжнародних банків намагаються  виконувати усе із переліченого вище. Інші, навпаки, вважають доцільним спеціалізуватися на деяких напрямках міжнародної  діяльності. Спеціалізація чи універсалізація  міжнародного банку залежать від  його фінансових ресурсів, а також  від того, якого роду фінансові  послуги закордоном необхідні його основним клієнтам.

       Початковим  етапом міжнародної діяльності будь-якого  банку є встановлення кореспондентських  відносин з місцевими банками  інших країн, які називають –  банками-кореспондентами. Це необхідно  для здійснення клірингу міжнародних  платежів по експорту чи імпорту, проведення документарних операцій, пов’язаних з  міжнародною торгівлею (сплата векселів, підтвердження і виконання  акредитивів, інкасо тощо), а також  надання різноманітної інформації [34, c.72].

       Наступним кроком головного банку в процесі  виходу на світовий ринок стає утворення  банківського відділення (філії) на території  приймаючої держави чи офшорного  фінансового центру.  Такі центри на території інших держав являють  собою більш дешеві джерела капіталу для БНК ніж національні ринки. Важливими характеристиками офшорних фінансових центрів є економічна і політична стабільність, а також  сприятливий режим нормативного регулювання діяльності фінансових інститутів і інвесторів [34, c.73].

       Через своє офшорне відділення міжнародний  банк приймає вклади і видає кредити  в євровалюті, здійснюючи  відокремлений  облік цих операцій. Перевагою  ведення банківського бізнесу через  офшорні відділення є простота реєстрації, відсутність резервних вимог  при прийнятті депозитів, пільгове (або нульове) обкладання податками, високий рівень збереження фінансової таємниці. При цьому офшорні відділення міжнародних банків в таких регіонах, як Карибський басейн (Багамські та Кайманові острови), фактично виконують  роль облікових центрів і мають  мінімальний штат. Відділення ж, розташовані  в найбільших світових фінансових центрах, таких як Лондон, Нью-Йорк, Цюріх, Люксембург чи Гонконг, виконують більш широкий спектр банківських операцій, залучення і розміщення значних об’ємів грошових ресурсів у євровалюті, міжнародних синдикованих кредитах (див. Додаток А).

       Максимальний  рівень міжнародних зобов’язань  виникає, коли банк (банківська група) приймає рішення про свою повноцінну присутність на місцевому фінансовому  ринку тієї чи іншої держави. При  цьому можуть бути створені представництва, банківські філіали, дочірні, або залежні (асоційовані, афілійовані) банки, а  також небанківські фінансові компанії. Такий крок передбачає залучення  міжнародного банку до обслуговування місцевої клієнтури (включаючи дочірні  компанії БНК), операції з місцевою валютою, а також спричиняє конкуренцію  з іншими банківськими інститутами  присутніми в цій країні.

       У сукупності з головним банком (та його філіальною мережею і дочірніми  структурами в країні реєстрації) ці організації утворюють міжнародну банківську групу.

       Міжнародний банк створює представництво в закордонній  країні в першу чергу з метою  сприяння своїм клієнтам при веденні  бізнесу в цій раїні чи сусідніх державах. Представництво не є «банківським офісом», воно не може прийняти банківський  вклад, видати від імені головного  банку кредит, сплатити вексель, авізувати  акредитив, або провести операцію на ринку євровалюти. Турист, що має  на руках чек, виданий головним банком, або емітовану ним кредитну картку, не зможе отримати у представництві готівкові кошти [58, c.115].

       Основною  функцією представництва є надання  інформації, консультацій, організація  ділових контактів на місці для  клієнтів головного банку, а також  надання інформації для місцевих бізнесменів про продукти чи послуги  головного банку. Представництво організовує  контакти керівників головного банку  з місцевими банками і сприяє встановленню кореспондентських відносин. Також представництво організовує  контакти між клієнтами головного  банку і зацікавленими місцевими  бізнесовими колами, а також з  урядовими чиновниками. Важливим завданням представництва є надання головному банку аналітичних дослідів і оглядів економічної, соціальної і політичної ситуації в країні, а також виконання кредитного аналізу місцевих фірм як потенційних позичальників [58, c.116].

       Головною  перевагою представництва є те, що його персонал краще розуміє потреби  клієнтів банку і може надавати необхідну  інформацію чи консультацію. Представництво також може стати важливим базовим  елементом, якщо головний банк вирішить з часом відкрити повноцінний  банківський офіс. Але, зазвичай, представництво є єдиною законною формою  присутності  іноземного банку на місцевому ринку. Очевидним недоліком представництва є його нездатність надавати банківські послуги: для проведення операцій клієнти  повинні переадресовуватися банкам-кореспондентам.

       Як  з юридичної, так і з операційної  точки зору банківський філіал є  частиною головного банку, опираючись на усю його ресурсну базу. Філіал (відділення) не є самостійною юридичною особою, тому він не має своїх установчих документів (статуту), своєї ради директорів, не може емітувати акції. Для управлінських  і фіскальних цілей банківський  філіал веде власну бухгалтерську звітність, однак насправді його зобов’язання і активи є складовою частиною зобов’язань і активів головного  банку [60].

       Банківські  філіали контролюються з двох сторін: як частина головного банку  вони є суб’єктом регулювання  контрольними органами країни походження, але одночасно до них застосовують нормативи і обмеження, встановлені  місцевим законодавством.

       Основною  перевагою для міжнародного банку  у виборі саме цієї форми присутності  на місцевому ринку є те, що філіал займається наданням повноцінних банківських  послуг від імені головного банку, який несе усі юридичні зобов’язання. Так, грошовий депозит, розміщений у  філіалі, призводить до виникнення перед  вкладником зобов’язань зі сторони  головного банку. При наданні  послуг філіал орієнтується на глобальну  значимість клієнта (БНК) для міжнародного банку в цілому, а не на ступінь  розвитку відносин на місцевому рівні. Кредитні ліміти, встановлені для філіалу, є похідною від кредитних лімітів головного банку [26].