Международная деятельность украинских банков

       Ще  один інструмент фінансової політики – регулювання центральним банком величини резервів, які повинні приймати на безпроцентних рахунках центрального банку комерційні банки. В наш  час дотримання вимог резервувати  певну частку депозитів, зокрема, безстрокових, на рахунках центрального банку диктується не стільки мотивами страхування  вкладів, гарантіями ліквідності банків, скільки потребами регулювання  грошово-кредитної системи, здійснення ефективної монетарної політики. Механізм регулювання грошово-кредитної системи  через встановлення норми обов’язкових резервів діє за такою схемою: підвищуючи норму обов’язкових резервів, центральний  банк в такий спосіб призводить до зниження резервів комерційних банків. В результаті цього обмежуються  кредитні можливості банків та інших  кредитних інститутів, що негативно  впливає на економічну кон’юнктуру  ринку. З іншого боку, стиснення кредиту  призводить до зменшення грошової маси в обігу, а отже, якщо в економіці  мали місце інфляційні процеси, то вони почнуть згортатися.

       Переважна частина грошового обороту формується через безготівкові міжгосподарські  розрахунки, через них же реалізуються найбільш масові відносини між економічними агентами не фінансового сектора. Вони постійно розраховуються між собою шляхом перерахування коштів на відкриті у банках рахунки за реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, тобто за товарними операціями. Значна частина безготівкових розрахунків підприємств припадає на так звані нетоварні операції – розрахунки з бюджетом, органами соціального страхування, управління, судочинства тощо [62].

       Щоб забезпечити учасника міжгосподарських розрахунків можливість успішно  виконувати свої зобов’язання, світова  практика виробила широкий спектр різних платіжних інструментів, кожний з  яких має свої переваги та недоліки. Враховуючи їх та зважаючи на свій реальний фінансовий стан і характер конкретної товарної операції, кожний з контрагентів товарних операцій може вибрати найбільш надійний та зручний для себе платіжний  інструмент та визначити умови його застосування.

       Згідно  з класифікацією Банку міжнародних  розрахунків (м. Базель, Швейцарія), що застосовується у багатьох країнах, усі платіжні інструменти можна  розділити на такі групи [59]:

• ті, що базуються на кредитовому переказуванні коштів: доручення про кредитовий переказ у системі „жиро”; доручення про кредитовий переказ у системі автоматизованих розрахункових палат; постійні доручення; доручення про кредитовий переказ у системі SWIFT.
• ті, що базуються на дебетових переказах коштів: векселі, чеки, прямі дебетові списання; банківські трати, інші.
• пластикові картки, що мають ознаки як кредитових, так і дебетових інструментів.

       В Україні спектр платіжних інструментів, що застосовуються при безготівкових  розрахунках, значно вужчий, ніж у  світовій практиці, і базується переважно  на кредитовому переказі коштів. Це зумовлено головним чином хронічною  платіжною кризою, що охопила економіку  України в перехідний період, унаслідок  чого продавці товарів примушують платників  здійснювати попередню оплату кредитовими  інструментами. Дебетові інструменти, такі як вексель та чек, хоча і застосовуються в українській практиці, проте  не набули значного поширення [59].

       Сьогодні  в безготівкових міжгосподарських розрахунках в Україні застосовуються такі платіжні інструменти: платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, чеки, акредитивні заяви, платіжні вимоги, інкасові доручення, векселі.

       Важливим  елементом грошових розрахунків  є міжбанківські розрахунки. Вони є обов’язковою передумовою міжгосподарських розрахунків, що здійснюються між економічними суб’єктами – клієнтами різних банків або різних філій одного банку.

       Крім  того, між банками як самостійними економічними суб’єктами виникає багато відносин, які зумовлюють їх власні взаємні платежі – міжбанківські  кредитні відносини, купівля-продаж валюти, цінних паперів, надання послуг тощо. Тому без добре організованої, надійної, ефективної системи міжбанківських розрахунків не можуть успішно здійснюватися  міжгосподарські розрахунки і функціонувати  банківська система взагалі.

       Для забезпечення міжбанківських розрахунків  створюються спеціальні платіжні системи. Їх організація в різних країнах  неоднакова, що зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської  справи, масштабами запровадження новітніх комп’ютерних технологій у банківську практику тощо.  Україна відносно недавно приступила до розбудови  своєї банківської системи. Однак, вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши найсучасніші комп’ютерні технології, вона створила досить оперативну, ефективну  й надійну систему міжбанківських розрахунків – Систему електронних  платежів (далі - СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця система розбудована  на державному рівні, оскільки ініціатором  і організатором її був Національний банк України. Через неї здійснюється переважна частина міжбанківських розрахунків в Україні, вона спроможна  задовольнити потреби в розрахунках  усіх банків [13, c.347].

       Крім  Системи електронних платежів, міжбанківські  розрахунки можуть здійснюватися і  через інші системи, а саме: внутрішньобанківську платіжну систему (далі - ВПС), комбінацію систем ВПС і СЕП; міжнародні системи  електронних розрахунків, наприклад SWIFT; двосторонні прямі кореспондентські відносини [54].

       Розрахунки  за участю фізичних осіб, на відміну  від міжгосподарських розрахунків, які переважно виконуються в безготівковій формі, до останнього часу здійснюються в Україні переважно готівкою[46]. Традиційні інструменти безготівкових розрахунків (чеки, платіжні доручення) у цій сфері майже не застосовуються, що можна пояснити малими обсягами трансакцій окремих платників та низьким рівнем розвитку банківських послуг у країні. Проте зумовлені трансформаційними процесами в економіці надмірне розбухання готівкового обороту та істотне підвищення розміру трансакцій найзаможнішого прошарку населення викликали гостру потребу в запровадженні безготівкових інструментів у цю сферу.

       Враховуючи  те, що світова практика інтенсивно скорочує застосування в масових  платежах паперових безготівкових  інструментів і запроваджує електронні платежі за допомогою пластикових  карток, Національний банк та уряд України  прийняли рішення  запровадити безготівкові розрахунки у сферу масових платежів із застосуванням пластикових карток, не вдаючись до використання паперових  інструментів. Якщо цей задум буде реалізовано, то і в організації  масових платежів Україна зможе  вийти на рівень світових досягнень  [31].

       Ключову роль у переведенні масових платежів на безготівкову основу відіграють пластикові картки. Самі по собі вони не є грішми і не здійснюють обігу. Вони лише є  підтвердженням того, що їхні власники мають на своїх рахунках певну  суму грошей, яку можуть привести в  рух за допомогою карток і погасити свої зобов’язання. Тому емісія карток не збільшує загальної маси грошей в обігу. Проте вона може прискорити їх обіг, збільшити залучення готівки  в банківський оборот, підвищити  рівень грошово-кредитної мультиплікації, що може спричинити збільшення пропозиції грошей та інфляційні процеси.

       У світовій практиці вже існує багато видів пластикових карток, які  різняться за характером емітента (банки, небанківські структури), характером власника (приватна особа, корпорація), функціональним призначення (кредитна картка, дебетна  картка), технологією використання (картки з магнітною смугою, картка з мікросхемою або смарт-картка), за ступенем пільг для користувачів («стандартні», «золоті», «платинові») [26].

       Продавці  мають такі вигоди від застосування пластикових карток: зростають обсяги реалізації завдяки залученню більшої  кількості і з більшою платоспроможністю  покупців; скорочуються витрати на інкасацію та конвертацію виручки; скорочуються витрати на підтримання  безпеки; зростає якість, технологічність  обслуговування клієнтів та рейтинг  банку.

       Негативні наслідки застосування карток полягають  у необхідності істотних початкових витрат на придбання відповідного обладнання та навчання кадрів з користування досить складною системою пристроїв. У  подальшому зростуть і поточні витрати  з обслуговування терміналів та пристроїв.

       Для окремих банків застосування пластикових  карток у масових платежах має  такі переваги: збільшується залучення  коштів, зростають кредитні ресурси  банків і можливості збільшувати  їх доходи; зростають доходи банків, оскільки за всі операції з картками вони стягують плату; зростає імідж  банків, підвищується конкурентоспроможність тих із них, які застосовують електронні засоби платежів.

       Проте перехід на карткові платежі вимагає  від банків також значних первинних  витрат на технічне і програмне забезпечення, підготовку кадрів, лінії зв’язку  тощо.

       Для банківської системи в цілому широке застосування пластикових карток у сфері масових платежів має  такі вигоди [26]:

• зросте залучення грошових коштів у внутрішньобанківський оборот, посилиться керованість грошового обороту в цілому, підвищиться роль банківської системи в розвитку економіки;
• знизиться частка готівки в грошовій масі, скоротяться витрати на її друкування і забезпечення обігу (касові витрати);
• з’явиться додатковий стимул для переведення банківської справи на сучасні електронні технології, що сприятиме зростанню попиту на новітню комп’ютерну техніку, програмне забезпечення, системи зв’язку, висококваліфіковані кадри і дасть тим самим поштовх до розвитку вітчизняного виробництва і зайнятості.

       Невід’ємним елементом сучасного грошового  обігу є вексель.  Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги [26].

       Розвиток  міжнародних економічних відносин здавна вимагав уніфікації вексельного  права. З цією метою проводилось  кілька міжнародних конференцій, найвідомішою з яких стала Женевська конференція 1930 р. [16]. На конференції було прийнято конвенцію № 358, більш відому як Женевська вексельна конвенція. Цим документом встановлювався Одноманітний закон про переказні векселі і прості векселі, положення якого країни учасниці зобов’язались прийняти як національні вексельні закони. Крім цього, на конференції були прийняті Конвенція № 359 про врегулювання колізій законів про переказні і прості векселі, а також Конвенція № 360 про закони про гербовий збір стосовно переказних та простих векселів.

       У відповідність до женевських вексельних конвенцій привели своє законодавство  більшість європейських та ряд інших  країн світу, які формують женевську  систему вексельного права. Разом  з тим, в ряді країн вексельне  законодавство базується на основі британського закону про векселі. До них належать Великобританія, США, більшість  членів Британської співдружності  націй. Ще ціла низка країн не приєднались  ні до женевської, ні до британської  системи вексельного права.

       СРСР  як учасник женевської конференції, у 1936 р. приєднався до женевських вексельних конвенцій, а 7 серпня 1937 р. було затверджено  Положення про переказний і простий  вексель, який, за винятком кількох  пунктів, повністю збігається з ОВЗ. Проти прийняття даного документа  не означало визнання комерційного кредиту, тому появи векселя у внутрішньому господарському обороті довелось чекати аж до кінця 80-х років [21].

       Необхідність  упровадження вексельного обігу  закономірно постала у зв’язку  з переходом України від планово-розподільчої до  ринкової системи господарювання. У прийнятому у червні 1991 р. Законі України «Про цінні папери та фондову біржу» вексель було легалізовано як цінний папір, що «може випускатися і обертатись» у країні. У тому ж 1991 р. Україна підтвердила чинність Положення про переказний і простий векселі від 1937 р. Остаточно ж відкрило шлях до активізації вексельного обігу прийняття Верховною Радою України Постанови «Про застосування векселів у господарському обороті України» від 17 червня 1992 р., в якій визнається прихильність до стандартів Женевської вексельної конвенції 1930 р. [21] Розрізняють простий, переказний, комерційний, фінансовий, підроблений, дружній (приятельський), бронзовий (дутий, вигаданий) векселі.

       Низка вітчизняних комерційних банків, здійснюючи діяльність у сфері вексельного  обігу, виконує роль емітентів векселів. При цьому можна виділити дві  основні сфери застосування комерційними банками України емісії векселів.

       По-перше, як і інші суб’єкти підприємницької  діяльності, банки використовують векселі  для оформлення своїх господарських  боргів, а також для переоформлення власної фінансової заборгованості.

       По-друге, трапляються випадки використання векселів, виписаних банком, для  залучення ресурсів, кредитування клієнтів, організації системи розрахунків  між підприємствами. І якщо практика застосування векселя в господарській  діяльності банку ідентична його використанню нефінансовими компаніями, то в цих випадках можна говорити про появу специфічного продукту, який у нашій країні прийнято називати банківським векселем.