Духовно-моральні цінності старшокласників

Зрозуміти суть духовно-морального виховання неможливо без розуміння таких понять, як «духовність», «мораль», «моральність». Давайте по черзі розглянемо ці поняття.

Зазвичай в побуті під духовністю розуміють моральність, релігійність, певну піднесеність думок та вчинків. Духовність як високе протиставляється низькому, гріховному, аморальному. Незважаючи на абстрактність поняття, дуже часто слово духовність використовується як конкретна якість чи мало не реально існуюча субстанція, про що свідчить слововжиток на зразок «людина великої духовності», «дефіцит духовності в суспільстві» тощо [71].

У релігійному аспекті, як правило, духовність пов’язують з внутрішньою релігійністю, вірою, містичним досвідом, «спілкуванням з Богом».

Спекулятивність, абстрактність та нечіткість поняття робить його використання популярним в різноманітних загальних твердженнях та в демагогічній риториці на зразок нарікань на «низьку духовність молоді» чи «занепад духовності суспільства». Однак, що ж саме вважати «духовністю» і відповідно, що є її занепадом чи, навпаки, розвитком в силу розмитості поняття кожен може вирішувати сам [45].

Поняття духовності у філософії, зазвичай, було пов’язане перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. Вівся наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, «суспільної» сутності духовності. На противагу цій тенденції сьогодні спостерігається інша: духовність переважно асоціюється з релігійністю, з моральними цінностями, постульованими тією чи іншою конфесією. До визначення поняття духовності у вчених немає одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття «духовність» по-різному. Поняття «духовність» завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття «духовність» є похідним від слова «дух» (лат. «spirit» та грец. «pneuma»), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.

Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність це специфічна людська властивість, а тілесне це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні.

На думку вчених поняття «духовність» - це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища                   цінність  [45, с. 71].

Духовність характеризує вищий ступінь людського буття, якість конкретної особистості. Духовно-моральне виховання є динамічним процесом, який залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх впливів, котрі забезпечують вироблення світоглядних позицій, життєвих цілей, ідеалів, які носять національний характер. На думку багатьох українських учених виховним ідеалом громадянина може бути глибокоосвічена, всебічно розвинена і національно свідома особистість, яка живе і творить задля майбутнього сучасного молодого покоління. Духовно-моральне виховання характеризується розвитком у молоді конкретних переконань, норм поведінки, якостей, котрі засвідчують рівень «духовості» громадянина держави і його ставлення до справжніх цінностей, які знаходимо в здобутках митців, науковців, представників культури. Як нам видається, у нинішніх умовах розвитку суспільних відносин в Україні, на процесі духовно-морального виховання негативно позначаються ряд фактів, серед яких надмірне захоплення вітчизняними істориками розкриттям в пресі, на телеекранах у форматах різних передач фактів, подій, що стосуються тяжких випробувань українського народу, пригнічення українців протягом віків. Безперечно, позитивним є їх аналіз досягнень, перемог, в основі яких знаходиться висока духовність, моральність представників українського народу.

Поняття «духовність» невіддільне від поняття «мораль». Часто ці поняття виступають як тотожні. Що ж таке мораль? У короткому словнику по філософії поняття моральності прирівняне до поняття мораль. «Мораль (латинське mores-вдачі) - норми, принципи, правила поведінки людей, почуття, судження, у яких виражається нормативна регуляція відносин людей один з одним і суспільним цілим (колективом, класом, народом, суспільством)» [68:96].

Відомо, що в латині здавна існувало слово «mos», яке означало «характер, вдачу, звичай». Водночас воно тлумачилось ще як «припис, закон, правила». Виходячи з цих значень, М. Т. Цицерон утворює слово «moralis» - «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Слідом за ним Сенека та інші письменники починали використовувати термін «moralitos» - мораль.

В.І. Даль тлумачив слово мораль як «моральне вчення, правила для волі, совісті людини». Він вважав: «Моральний — протилежний тілесному, духовний, щиросердечний. Моральний побут людини важливіше побуту речовинного»; «Відноситься до однієї половини духовного побуту, протилежний розумовому, але зіставляє загальний з ним духовний початок, до розумового відноситься істина і неправда, до морального - добро і зло. Доброчесний, ґречний, згодний із совістю, із законами правди, з достоїнством, з чистим і чесним серцем громадянина. Це людина чистої, бездоганної моральності. Усяка самовідданість є вчинок моральний, доброї моральності, доблесті» [73].

Мораль, виступаючи формою суспільної свідомості, що представляє сукупність принципів, вимог, норм і правил, регулює поведінку людини у всіх сферах її суспільного життя.

Звичайно, як прояв духовного життя суспільства мораль відображає суспільну свідомість і суспільну волю людей. Мораль - форма суспільної свідомості, що являє собою сукупність принципів, вимог, норм і правил, які регулюють поведінку людини в усіх сферах її  суспільного життя  [71]. Загальнолюдські моральні цінності, індиферентні щодо соціально-економічних перетворень, як стверджують сучасні дослідники І.Д. Бех,        В.К. Демиденко, М.І. Шилова.

Моральність розуміється як втілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей і стосунках між ними. При цьому мораль надає моральності певних орієнтирів, а для самої моралі (як форми свідомості) конкретні моральні якості, які є проявом у дійсності, виступають критерієм, своєрідним «камертоном» поведінки.

Духовно-моральна свідомість – одна із сторін суспільної свідомості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності людини. Моральні переконання – пережиті та узагальнені моральні принципи норми.

Духовно-моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях — емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.

Раціонально-теоретичний рівень духовно-моральних цінностей виражається у системі моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи, ідеали, оціночні судження, поняття, у яких теоретично обґрунтовується моральність та її елементи. Своїм змістом цей рівень моральної свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до потреб суб'єкта. Це ідеальна проекція того, що бажається, вимагається, необхідно бути, тобто загально-історичні абсолютні потреби суспільного розвитку, що складають одночасно і мету, і засіб такого розвитку.

Залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну. Головними компонентами індивідуальної моральної свідомості є моральні почуття обов'язку, совісті, гідності, справедливості тощо — що у сукупності складають емоційно-почуттєвий рівень. Раціонально-теоретичний пов'язується з системними знаннями, уявленнями про поняття, їх зміст, взаємозв'язок, наприклад, про добро, зло, щастя, сенс життя, справедливість, відповідальність, що дають уявлення про моральні цінності взагалі і вищі зокрема. Почуттєвий і раціональний рівні індивідуальної моральної свідомості є основою моральних переконань. Важливою її складовою є воля, що концентрує зусилля особистості, перетворює індивіда на активного суб'єкта і переводить переконання, бажання, цілі у конкретні дії, вчинки. Індивідуальна моральна свідомість у єдності почуттєвого, раціонального і вольового складників формується у взаємодії з суспільною моральною свідомістю у повсякденній моральній творчості [45].

Суспільна духовно-моральна свідомість, носієм якої є суспільство, акумулює не тільки і не стільки моральну практику сучасників, а значною мірою використовує досвід минулих поколінь та історичних епох, їх пошуки і досягнення. Суспільна моральна свідомість також структурується за двома рівнями. Основою емоційно-почуттєвого її рівня є моральні почуття, невідрефлектовані моральні судження й відповідні оціночні уявлення, судження. Такий рівень свідомості та її компоненти відрізняються нечіткістю, суперечливістю і пов'язані з безпосередніми потребами людини, носять більш конкретний, по­єднаний з інтересами соціальних груп, спільнот, прагматичний, утилітарний характер. Раціонально-теоретичний рівень суспільної моральної свідомості спрямований на вирішення головних питань сенсу життя, має чіткий, послідовний, раціональний і системний характер. Це за своєю сутністю — моральна філософія, або етика.

Суспільна духовно-моральна свідомість — цілісний феномен, де теоретичний рівень відбивається у системі понять. Поняття моральної свідомості відіграють важливу роль у духовно-практичному освоєнні світу. Вони, з одного боку, — інструмент пізнання моральної сфери життя, з іншого — ступені пізнання, які доповнюють і закріплюють отримані знання. Зміст понять моральної свідомості наповнюється й змінюється з історичним розвитком людства (етносів, націй), світової (національної) духовної культури. Специфіка понять моральної свідомості у тому, що вони своєрідно відбивають моральне життя суспільства, спільнот і людини, використовуються для оцінки різних дій, вчинків як людини, так і інших соціальних суб'єктів [78].

Найбільш чітко, всебічно поняття духовно-моральної свідомості опрацьовуються моральною філософією (етикою, що оприлюднює вищий професійний рівень теоретичної моральної свідомості), а найбільш складні, суттєві з них, що відбивають вузлові сфери морального життя, отримують категоріальний статус (добро і зло, сенс життя і щастя, обов'язок і совість, моральний вибір і відповідальність, любов тощо). Становлення й змістовна своєрідність більшості понять і категорій етики знайшли своє відображення в історії етичної думки. Ускладнення морального життя, розвиток духовної культури, постановка і опрацювання теоретичних проблем моралі, зокрема, вели до того, що категоріальний апарат етики, поняття моральної свідомості стали більш змістовними.

Відомо, що характерною рисою духовно-морально досконалої особистості ще стародавні греки вважали естетизм. Щодо ідеальної, гуманної особистості вони вживали слово «калокагатія» (калос – прекрасний, агатос – добрий) і уявляли її як втілення найкращих рис краси та добра. Найвідоміші з них розглядали благо як вищу ідею, яку повинні втілювати у процесі виховання педагоги, тому що блага прагнуть усі. Виходячи із вище сказаного, можемо з впевненістю послатись на думку відомого вченого: «Людина, яка керується у своїй діяльності, поведінці вічними цінностями, завжди має підвищену енергію життя, високий настрій, ініціативність і підприємливість, глибоку віру в свої сили, перемогу добра над злом»[6, с.5].

Проблема єдності духовно-моральної свідомості, духовно-моральних цінностей і поведінки досить тісно пов’язана з розв’язанням завдань рівня досконалості духовно-морально розвиненої особистості. Тому важливим є питання про зміст духовно-моральних цінностей. Зважаючи на те, що моральні цінності визначають соціальну спрямованість особистості, необхідно, щоб вони стали дієвими. Духовно-моральні цінності треба наповнювати вольовим змістом і спрямованістю. За таких умов, безперечно, може бути сформована дієва мораль, яка визначає стійку лінію поведінки особистості молодої людини.

Внутрішня духовно-моральна свідомість кожного окремого індивідуума ґрунтується на його духовно-моральних цінностях. Формування цінностей і рис особистості розглядаються в основному з позицій теорій відносин: І.А. Зязюн, О.М. Леонтьєв, О.Г. Ковальов, О.І. Щербаков та ін.

На думку відомого психолога Б.П. Ананьєва, в людині перш за все формується його ставлення до інших людей, комунікативні цінності, які стають внутрішньою передумовою щодо розвитку інших цінностей особистості. Такий розвиток і перетворення відбувається за умови посилення «новоутворень» системою виховання та досвідом поведінки людей [6].

Будучи соціальним феноменом, моральні цінності визначають поведінку, суспільно-корисну діяльність кожного індивіда; виступають орієнтиром суспільної свідомості на систему ідеалів, поглядів, переконань, які пропагуються засобами масової інформації, культурними, освітніми, дитячими установами); виступають регуляторами у відносинах між особистістю та суспільством, у поведінці окремих людей, тобто виконують, відповідно, мотивуючу, орієнтуючу та регулюючу функції.

Повернення до вічних духовно-моральних цінностей, на думку              І. Огієнка, є визначним критерієм моральності особистості. І. Огієнко заперечує будь-який егоцентризм, учить доброму і вічному, піклується про розвиток добра в людській особистості. Учений  виділяє такі              духовно-моральні начала у людських стосунках, як доброта, принциповість, взаємоповага, сумлінність, щирість, справедливість, толерантність, відповідальність стосовно виховання дітей, здатність мислити критично і самокритично, прислуховуватися до думки інших людей, власне ставлення до сутності людини, сенсу її життя, ідеалів, місця на землі тощо [173].

Г. Ващенко, О. Вишневський виділяють  такі сфери застосування цінностей і на їх основі визначають групи цінностей. Абсолютні цінності. Мають універсальне значення та необмежену сферу застосування. Тому до абсолютних цінностей відносимо насамперед загальнолюдські цінності, джерелом яких є кращі витвори людського духу, що витримали випробування часом (доброта, чесність, справедливість, щирість, гідність, милосердя, нетерпимість до зла, благородство тощо). Національні цінності засновуються на традиціях та звичаях українського народу, відбиваються у народних піснях, прислів’ях, творах літератури. Вони формуються в органічній єдності з загальнолюдськими й релігійними цінностями і в своєму розвитку збагачують їх (патріотизм, історична пам’ять, любов до рідної культури, мови, почуття національної гідності тощо). Громадянські цінності  базуються на рівності всіх людей перед законом і знаходять своє втілення в спільнотах, заснованих на принципах демократії (самовідповідальність, пошана до Закону, відстоювання соціальної справедливості та ін.). Сімейні цінності втілюють духовні засади формування і розвитку родоводу як мікросоціуму (подружня вірність, злагода, довір’я, допомога слабшим, пошана до батьків, предків тощо). Цінності особистого життя  мають значення для самої людини, бо визначають риси її характеру, поведінку, стиль взаємовідносин з іншими людьми (внутрішня свобода, мудрість, розум, самодисципліна, самоконтроль, доброзичливість та ін.) [24; 42; 49].