Духовно-моральні цінності старшокласників

Національну систему духовно-морального виховання на засадах народної педагогіки відроджував В.О. Сухомлинський, який вбачав основне спрямування діяльності вчителя й учня в тому, щоб зробити останнього Людиною [221].

Основою формування національних цінностей особистості є морально-світоглядні цінності українського етносу. В структурі їх змісту можливі такі компоненти: гармонія (гармонія життя, внутрішнього світу, міжособистісних стосунків, відносин з природою); добро ( добро як істина, вище благо, глибока віра в перевагу добра над злом, добротворчість, милосердя, гуманізм); свобода (внутрішня свобода, волелюбність, визнання неповторності людської індивідуальності, нетерпимість до рабства, свобода волевиявлення); справедливість (щирість, правдивість, прагнення до істини, до соціальної справедливості, віра у справедливість); сім’я як першооснова розвитку й формування особистості, духовного, культурного, економічного розвитку суспільства); народ (повага до трудового народу, вміння осмислювати історію, культуру, традиції, моральні цінності свого народу, віра в його духовні сили, прагнення до того, щоб український народ зайняв гідне місце в цивілізованому світі); Україна (патріотичні почуття, прагнення до зміцнення державності, економіки, культури, готовність віддати всі зусилля для блага Батьківщини) [55].

Вважатимемо, що  духовно-моральні цінності – це ідеали людства та окремих його представників, певна досконалість, модель, те, що спрямовує будь-яку людську дію.

Духовно-моральні цінності є найвищими життєвими цінностями, які зумовлюють всі останні цінності суспільства: економічні, ідеологічні, політичні тощо [24, с. 202].

На основі праць відомих педагогів та психологів пропонуємо систематизацію духовно-моральних цінностей особистості:

1) почуття солідарності і товариськості, усвідомлення обов'язку і відповідальності;

2) гуманістичні цінності (людяність, доброзичливість, благородство, чуйність, делікатність, свідомість, почуття власної гідності, гордість, скромність та ін.);

3) комплексні цінності, які характеризують здійснення особою основних цілей духовно-морального регулювання у їх єдності та взаємозв'язку (моральна активність, справедливість та ін.);

4) цінності, пов'язані з особливостями духовно-морального регулювання поведінки (почуття честі, сорому, чесність, порядність, принциповість, щирість, моральна чистота та ін.).

Поєднання різних за функціями духовно-моральних цінностей можна розглядати як своєрідний механізм поєднання моральної свідомості і поведінки особистості (див. рис. 1.1).

Рис.1.1

Система духовно-моральних цінностей особистості

Формуванню духовно-моральних цінностей особистості можуть перешкоджати такі негативні умови, як: занижена самооцінка; відсутність у житті колективу видів діяльності, у яких гідність і значущість особистості виявлялися б достатньою мірою; несформованість ціннісних навичок та вмінь; відсутність доброзичливості в атмосфері колективу; епізодичність оцінної діяльності вчителів, що ускладнює формування позитивного образу «Я»; наявність в особистості таких негативних рис, як-от: невпевненість у собі, низький рівень моральної свідомості, нерозвиненість здатності до емпатії [46]

Сформувати певну духовно-моральну цінність протягом короткого періоду кількома заходами неможливо, оскільки особистість існує як цілісність, яку не можна розкласти на ізольовані цінності і формувати їх окремо. Важлива не наявність тих чи інших моральних рис особистості, а виявлення найзагальніших духовно-моральних цінностей, що інтегрують усі інші [43].

Важливе значення у формуванні духовно-моральних цінностей має самооцінка особистості, тобто ставлення до самої себе, оточуючих людей, дійсності, суспільства. На самооцінку впливає ряд факторів: виховання, родина, довкілля, набутий досвід, практична діяльність. Діяльність у цьому випадку є основним проявом моральності особистості, сформованої системи її цінностей. Саме через діяльність людина пізнає світ, формує самосвідомість, реалізує своє «Я». Залежно від сфер діяльності людина може говорити про ступінь прояву моральності.

Рівень духовно-морального виховання особистості, як відомо, залежить від багатьох факторів: здоров’я організму, соціального оточення, виховання, характеру організації власної активної діяльності, суспільного ладу, наявності позитивного прикладу в родині. Серед них суттєве значення має воля людини та її устремління і бажання стати кращою, не схожою на всіх. Саме виховання волі призводить до необхідності самостійно вдосконалюватись, а цей процес не визначений у часі і може здійснюватись у будь-якому віці. Одним із чинників духовно-морального виховання особистості є постать педагога, який займається цим процесом. Його якості, які у порівнянні з якостями інших людей впливають на вихованця, можна розглядати так: щоб чомусь навчати – необхідно мати потрібні знання; щоб від чогось остерігати – слід мати добре розвинену інтуїцію; щоб когось рятувати – потрібно бути сміливим і впливовим, більшою мірою в психологічному відношенні; задля морального підтримування ближнього – бажано розуміти іншого незалежно від ситуації тощо.

Духовно-моральне виховання – беззупинний процес, він починається з народження людини і продовжується все життя, і спрямований на оволодіння людьми правилами і нормами поводження. На перший погляд може здатися, що не можна позначити якісь періоди в цьому єдиному безупинному процесі. У різні вікові періоди особистого розвитку кількість соціальних інститутів, що приймають участь у формуванні дитини як особистості,  різні. У  процесі розвитку  особистості дитини від народження до трьох років  домінує родина. У   дошкільному дитинстві  до впливу родини додається вплив спілкування з однолітками, іншими дорослими людьми [5].  

Духовно-моральне виховання орієнтує на те, що український громадянин у відповідних ситуаціях і обставинах має виявляти свої найкращі якості, визначаючи інтуїтивно необхідність їх вияву. Особливо це стосується життя в соціумі, де для оптимальної адаптації та профілактики негативних явищ мають застосовуватися знання, уміння, навички, які він набуває у процесі роботи над самим собою, а не навпаки – необізнаність з суттю проблем, нездатність їх регулювати, байдужість до всього. Неможливо залишити поза увагою вплив українських родин на вироблення у підростаючих поколінь духовно-моральних якостей. На нашу думку, у цьому процесі важливим є забезпечення тісних контактів педагогів з родинами, за яких необхідно долати наявні на сучасному етапі розвитку українського суспільства роздрібненість і неузгодженість дій дорослих у вихованні молоді.

Крім цього, співпраця педагогів з родинами зумовлена скрутним матеріальним становищем окремих українських сімей, дещо хибними уявленнями їх членів про переваги матеріального над духовним, втратою багатьма українськими громадянами загальнолюдських і національних ціннісних орієнтирів, що стало актуальною проблемою і є перешкодою у формуванні свідомості, самосвідомості молодих поколінь, негативно відбивається на розвитку їх психіки, фізичному й моральному станах. У сучасних умовах, на жаль, бракує справжнього довірливого, емоційного спілкування між старшими і молодшими членами багатьох родин. Відомо, що у разі недостатнього контактування з батьками сповільнюється як фізичний, так і духовний та розумовий розвиток дитини, формування її особистості. Крім того, вона стає обмеженою у своїх діях, має труднощі у соціалізації та адаптуванні до соціального середовища, втрачає інтерес до повсякденного життя.

1.2. Роль позакласної роботи у формуванні духовно-моральних цінностей школярів

На даному етапі демократизації українського суспільства особливо актуальним є процес становлення духовності особистості, загострюється жага культурного оновлення та формування нового світогляду. Саме тому надзвичайно важливими стають питання виховання, які являють собою найважливіший соціальний інструмент збагачення духовності, формування свідомості, смаків та ідеалів особистості. Одним із напрямків реорганізації змісту навчально-виховного процесу є гуманізація та гуманітаризація, збільшення ролі виховання як засобу творення духовного світу людини, розуміння нею безкінечності світобудови та її озвитку в гармонії, красі, любові.

«Майстерність виховання не є якимось особливим мистецтвом, що потребує таланту, це спеціальнісь, якої треба навчати, як треба навчати лікаря його майстерності, як треба навчати музиканта...» – писав А.Макаренко  [23:51].

Велике значення у процесі формування духовно-моральних цінностей має позакласна та позашкільна виховна робота. Це могутній засіб виховання, адже саме в ході позакласної роботи вихованець розкриває себе, свої уподобання, вміння, цінності, переконання.

Позакласна виховна робота – різноманітна діяльність учителів, вихователів, спрямована на виховання учнів і здійснювана в позаурочний    час [23].

Педагог в ході виховної позакласної роботи може невимушено спілкуватися з вихованцями, моральне виховання тут проходить легше і невимушеніше.

Під час позакласної роботи здійснюється розвиток ініціативи учнів, винахідливості, творчий здібностей і задатків, широко використовуються цікаві форми і методи роботи.

Виховна робота в позаурочний час виконує ряд педагогічних функцій:

-            здійснення різнобічного виховання

-            виховання суспільної та пізнавальної активності

-            пробудження інтересу до різних областей знань і видів діяльності

-            виявлення і розвиток здібностей

-            культурна організація вільного часу

-            професійна орієнтація

-            регулює вплив масової інформації.

Позакласна та позашкільна виховна робота мають свої специфічні принципи:

1.         Добровільний характер участі в ній. Учні можуть обрати профіль заняття за інтересами, тому вчителю слід ретельно продумувати зміст занять, використовуючи нові форми й методи активізації інтересу.

2.         Суспільна спрямованість діяльності учнів.  Зміст роботи гуртків, клубів та інших форм діяльності повинен відображати досягнення сучасної культури і мистецтва.

3.         Комплексний підхід до реалізації цілей виховання, системність.

4.         Розвиток ініціативи та самодіяльності, особистісна орієнтованість.

5.         Розвиток винахідливості, дитячої художньої творчості

6.         Поєднання масових, колективних та індивідуальних форм роботи

7.         Використання ігрових форм, цікавість, емоційність.

Позакласна та позашкільна робота проводяться у визначених організаційних формах.

Форма виховання – це організаційна структура виховного процесу: збори, бесіди, гуртки, конференції, що використовується переважно в позакласній і позашкільній виховній роботі. Для неї властиві такі ознаки: склад учнів за кількістю і віком, місце і час проведення виховної роботи, цілеспрямований зміст, певна методика організації, керівництво з боку вихователя або його помічника, специфіка взаємозв’яку та взаємодії вихователя та вихованців.

Не слід забувати, що форми і методи виховання тісно пов’язані між собою і мають спільну суттєву ознаку: це організована взаємодія між вихователем і вихованцем. Організаційні форми виховання за змістом поділяють на загальні та спеціальні. За кількістю учасників – на індивідуальні, парні, групові, колективні [21, с.4].

Індивідуальна форма передбачає відособлену роботу: конструювання, моделювання, колекціонування, малювання, ліплення, аплікацію, вишивання, випалювання, випилювання тощо.

Форма парної роботи передбачає роботу вихователя і вихованця як взаємодію. Це безпосереднє спілкування має свої перваги: повніше враховуються індивідуальні особливості, виховні умови.

Групова форма виховної роботи передбачає розподіл вихованців на групи за інтересами, врахування вікових та індивідуальних особливостей, добір змісту діяльності. Це гуртки, секції, студії, товариства, клуби, різні творчі об’єднання. До цієї форми здебільшого належить гурткова робота.

Колективна форма виховної роботи передбачає діяльність цілого колективу за спільною метою, змістом, методами. Це може бути колектив художньої самодіяльності або масові форми: свята, фестивалі, виставки, екскурсії, зустрічі, експедиції, ігри-подорожі, конкурси, вікторини.

Спеціальні форми виховання:

1.      словесні: усні журнали, конференції, вечори, лекції, радіогазети, круглі столи.

2.      практичні: екскурсії, зустрічі з діячами культури, музично – літературні гуртки, позакласні заняття з музики, діяльність колективів художньої самодіяльності, олімпіади, фестивалі дитячих вистав, тижні кіно, театру, літератури.

3.      наочні: виставки юних художників, шкільні музеї, кімнати і зали, галереї, виставки, тематичні стенди.

Читацькі конференції, обговорення книг. Влаштовують для пропаганди художньої літератури серед учнів, активізації їх самостійності в оцінних судженнях, думках. Під час підготовки до них учні працюють над виступами з певних проблем (на матеріалі одного або кількох творів, творчості письменника, літературної проблеми). На конференціях учні виступають з доповідями, повідомленнями, де висловлюють своє ставлення до твору або проблеми, ставлять інсценівки або переглядають уривки кінофільму. Підводячи підсумки, вчитель зосереджує їх увагу на найважливіших аспектах проблеми [23].

Екскурсії. Відкривають можливості для комплексного використання методів виховання, збагачують знаннями учнів і самого вчителя, сприяють ознайомленню учнів з творами мистецтва, історичними пам’ятками. Об’єктами екскурсій є установи культури і мистецтва (музеї, виставки), храми, історичні місця. Для ефективного проведення екскурсії необхідне чітке визначення мети, вибір оптимального змісту, об’єкта екскурсії з урахуванням рівня підготовки учнів.