Економічні механізми державного управління природоохоронною діяльністю

Таким чином, економічна наука виникла в епоху, коли індивідуальне прагнення матеріальних благ стало виправданим в суспільній свідомості, виходячи з припущення, що після забезпечення базових матеріальних потреб в їжі, житлі та одязі у людей будуть більш сприятливі умови для морального та суспільного удосконалення.

Слід зазначити, що на сьогодні, матеріальний прогрес для більшості людей перетворився на самоціль, а його обґрунтування з позицій суспільної та індивідуальної моралі в основному міцно забуте. [29]

Розквіту природничих наук і їх практичне впровадження у вигляді технологій прийшовся на початок 18 ст. У вигляді так званої „індустріальної революції”, яка породила надію, що союз науки та технології призведе до панування над природою, започаткує епоху достатку і матеріального добробуту. Наукові і технологічні оптимісти припускали, що фундаментальних законів природи існує не так вже й багато, і що їх пізнання радикально зменшить залежність людей від природи.

Можна зазначити, що ці ідеї про те, що  науковий прогрес неминуче веде до контролю над природою та матеріального достатку, - поширені і сьогодні.

Тож економічна думка розвинулася в контексті зазначених моральних, матеріальних та наукових поглядів, або вірувань, а також під впливом великих суспільних зрушень, таких як Американська і Французська революції, що сприяли бурхливому розвитку ринкових механізмів в практичній економіці. Коли економічна наука, що спочатку називалася “політична економія” еволюціонувала з моральної філософії у другій половині 18 ст., головне питання, що стояло перед нею було таке: яким чином індивідуальне прагнення досягти приватних інтересів впливає на досягнення більших суспільних цілей? Іншими словами, чи можуть особисті бажання людей та їх задоволення працювати на інтереси суспільства в цілому? Відповідь, що її дала класична економіка полягала в тому, що ринок спрямовує індивідуальну поведінку, начебто “невидимою рукою”, до спільного добра, тобто суспільного блага. [33]

Приблизно через сто років, у другій половині 18 ст., з біології та “історії природи” виникла формальна дисципліна “екологія”. Аналогічно до ранньої економічної науки, екологія переймалася питанням: як екологічні системи в цілому можуть працювати на спільне благо усіх біологічних видів, що їх складають? Тож на початку ці дві науки єднало схоже фундаментальне питання.

Крім того, економічна наука піж час свого становлення мала багатогранні концепції та підходи щодо вирішення своїх фундаментальних питань, однак лише найбільш ключові економічні школи та фігури, залишили свій слід у формування економічної науки, які і досі залишаються центральними для вирішення екологічної дилеми.

Першими з них були “фізіократи” – група французьких суспільних філософів 18 ст., яку можна розглядати як першу економічну школу. Фізіократи вірили в те, що універсальні фізичні закони, які ще не пізнані, можуть визначати природний суспільний порядок і економічні процеси. В їхньому баченні справжня економічна діяльність пов’язана, передусім, з роботою на землі. Лише робота фермерів на землі може дати продукт, тобто лише фермери є продуктивним класом. [33]

Засновником сучасної економічної науки став Адам Сміт, який був моральним філософом, а його перша книга була присвячена проблемам етики. Він розглядав суспільство як просту суму та вважав, що суспільне благо – це сума індивідуальних бажань людей, а ринок автоматично спрямовує індивідуальну поведінку людей до спільного добра – знаменита “невидима рука” ринку Адама Сміта. Погляди Сміта були атомістичні й механістичні, та збереглися при переході до неокласичної економічної теорії.

На відміну від цього, екологічний світогляд базується на тому, що свою ідентичність люди знаходять через свої стосунки з іншими людьми в спільноті, і що попередня історія кожної громади є важливою і суттєвою для її розвитку. За іронією, “політична економія” морального філософа Адама Сміта зробила мораль менш важливою, давши економічне обґрунтування сприйняттю індивіда як вільного й мобільного суб’єкта, а не члена громади, обмеженого соціальними та етичними зв’язками. Теорія Адама Сміта дозволяла вважати, що суспільне благо не потребує суспільних інститутів поза ринковими, оскільки складається з індивідуальних бажань, які оптимально задовольняються на основі ринкових відносин. [33]

Томас Мальтус, релігійний інтелектуал та математик, пояснив, що поширення війн, голоду та хвороб є матеріальним феноменом і не пов’язане з
волею Бога. Мальтус помітив, що людське населення зростає експоненційно до того часу, поки достатньо харчів та інших базових засобів для існування. Зростання ж кількості харчів відбувається переважно арифметично за рахунок удосконалення технологій та експансії до незаселених або нових місць проживання. Ця невідповідність темпів, на думку Мальтуса, періодично призводить до глибоких криз, коли люди зазнають впливу голоду і хвороб, можуть починати масштабні війни та руйнувати родючість земель.

Теорія Мальтуса надто примітивна, щоб описувати всю демографічну історію людства, але часом підтверджується в деякі моменти історії та в окремих регіонах світу і, зрештою, ще може підтвердитися в глобальних масштабах нашої планети. В теорії Мальтуса важливим є те, що він вперше сформулював проблему залежності економічного і соціального розвитку суспільства від об’єктивних обмежень, які накладає природне довкілля. [33]

Давід Рікардо сформулював другу після Мальтуса модель зв’язку економічної діяльності з природним довкіллям, розвинувши теорію земельної (природної) ренти. Він показав, що спочатку обробляються найкращі землі. Зростання населення призводить до екстенсивного розвитку – обробітку гірших земель, та до зростання цін на харчову продукцію, щоб покрити більшу собівартість продукції на гірших землях. Це також супроводжується виникненням прибутку від використання кращих земель (земельної ренти) та економічного стимулу до їх інтенсивної експлуатації.

Модель Рікардо також пояснює, чому сучасне агровиробництво базується на інтенсивному використанні мінеральних добрив, пестицидів та великих обсягів викопного палива для сільськогосподарської техніки. Але немає “безкоштовного обіду”, оскільки це призводить до деградації земель, забруднення природного довкілля, виснаження родовищ викопних видів палива і втрати біорізноманіття. Модель Рікардо поширюється й на інші природні ресурси, наприклад родовища корисних копалин, і говорить про те, що найкращі ресурси використовуються, а значить і виснажуються, в першу чергу. [33]

Теорії Мальтуса і Рікардо зробили класичну економіку дещо похмурою й песимістичною наукою. Обмежена ресурсно-екологічна місткість за Мальтусом і подальше погіршення якості ресурсів за Рікардо різко конфліктували з вірою в нескінченний матеріальний прогрес, що була характерною для 19 ст.

Джон Стюарт Міль розвинув ідеї Адама Сміта щодо зв’язку між індивідуальною поведінкою та суспільним благом. Зокрема, він показав, що існування конкурентних ринків є критично важливим для збереження індивідуальної свободи. Водночас, як і інші класичні економісти – Сміт, Мальтус та Рікардо – Міль вважав, що вічне зростання економіки неможливе, і навіть небажане. Однак він був менш песимістичним ніж його попередники, які вважали, що, коли зростання рано чи пізно закінчиться через ті чи інші обмеження, більшість людей буде жити на межі задоволення базових потреб існування (прожиткового мінімуму). Міль вважав, що економіка з часом природно досягне зрілості й перейде до так званого “стаціонарного стану”, що дозволить людям присвятити себе досягненню нематеріальних цілей та якісному удосконаленню свого життя. Він також бачив необхідність соціального розподілу добробуту та розумів, що розподіл результатів економічної діяльності є політичним, а не економічним процесом. Фактично, серед класичних економістів саме Міль був попередником сучасної економічної теорії сталого розвитку.

Приблизно в середині 19 ст. інтегральна “політична економія” розділилася на два великих табори. Одна група зосередилася на ширшій соціальній проблематиці та включала у свій перелік питань суспільні інститути, соціальну структуру та системи цінностей, зокрема стосунки між класами. Цей табір включав Карла Маркса та інших суспільних реформаторів, а також частину класичних економістів, таких як Джон Стюарт Міль. З часом цей науковий напрямок став маргінальним, поступившись натиску більш вузької дисципліни – економічної теорії, представленої новою неокласичною школою. [29]

Неокласична економічна теорія склалася близько 1870 р. й визначила засади домінуючого на сьогодні економічного світогляду. В низці своїх засадничих положень вона принципово відрізняється від класичної школи, яка передувала їй. [29]

1) Відкинула трудову теорію вартості. Вартість товару більше не розглядалася як залежна від праці, витраченої на його виробництво, але визначається його дефіцитністю. Вартість прирівнюється до ціни, що визначається ринковою взаємодією попиту та пропозиції.

2) Відсунула на другий план питання довгострокового зростання економіки та сфокусувалася на маржиналістському аналізі – вивченні зв’язку між малими змінами в цінах та обсягах товарів, оскільки економічна діяльність розвивається за рахунок невеликих поступових змін. (такий підхід дозволив максимально математизувати економічну теорію.)

3) На відміну від класичної економіки, що мала тісний зв’язок з проблематикою моральної філософії, неокласична економіка прагнула стати ціннісно нейтральною, тобто вільною від оцінок в системі людських цінностей. Претендуючи на статус наукового заняття/дисципліни неокласична економіка прагнула сформулювати закони для опису економічної діяльності. Люди розглядалися у вузькому баченні як раціональні егоїстичні суб’єкти, які передусім намагаються задовольнити свої бажання і прагнучи цього несвідомо покращують суспільний добробут. При цьому в економічній діяльності відсутній етичний чи моральний вимір.

Економічна активність на конкурентному ринку з часом призводить до рівноважного стану, який забезпечує максимальну ефективність розміщення ресурсів, що називається оптимумом Парето (італійський математик-економіст 19 ст.). В цій елегантній теорії припускається, що всі ринкові гравці мають ідеальну інформацію, вони вільні від інших обмежень й мотивовані виключно прагненням максимального задоволення свої бажань та потреб. Окрім властиво ринкових інститутів, відсутні будь-які суспільні інститути та нехтується роль, яку вони відіграють в соціалізації та приборканні/стримуванні поведінки людей.

Неокласична економічна теорія прагнула стати наукою, взірцем якої була фізика Ньютона. Класичні економісти вважали, що зростання економіки в подальшому приречено на зупинку. Вони також розуміли, що формування економічних систем залежить від випадковості: від історії та обставин життя конкретних людських спільнот. Однак неокласичні економісти, наслідуючи ньютонівську фізику, ігнорували роль випадку й обставин та прийняли суто детерміністський світогляд. Фундаментальним методологічним наслідком цього стало, по-перше, прагнення математичної строгості, а по-друге, тенденція до абстрагування від реального світу.

Крім того, наприкінці 19 ст. закріпилася тенденція до спеціалізації та професіоналізації науки. Набула поширення “редукціоністська” парадигма, яка припускає, що світ можна розділити на відносно ізольовані сфери, які можна дослідити та зрозуміти самі по собі, а згодом зібрати докупи, щоб побачити загальну картину. Зважаючи на дедалі більше ускладнення науки, на той час це була корисна ідея, яка дозволяла розділити сфери дослідження, більш інтенсивно вивчати вужчі проблеми та упорядкувати роботу дедалі зростаючої кількості науковців. Тому дисциплінарна структура науки здавалася цілком логічною та корисною. Водночас, це призвело до скорочення міждисциплінарних комунікацій, та тенденції до вироблення окремими дисциплінами значних термінологічних, методологічних і навіть світоглядних відмінностей. [29]

В сфері економічної теорії це призвело до випадання природних ресурсів (або землі) з класичної тріади факторів виробництва – землі, праці та капіталу, та зростаючої ізоляції економічної теорії від природничих наук. На це також суттєво вплинула індустріалізація західного суспільства, що звела до мінімуму роль землевласників й висувала на передній план промисловий капітал. Обмеженнями щодо земельних ресурсів можна було знехтувати, а інші природні ресурси не вважалися принципово обмеженими через відкриття нових родовищ та видів сировини (технологічний оптимізм).

Заслуга нової неомарксистської економіки полягає передусім у висвітленні політичного завдання справедливого розподілу як економічного добробуту, так і прав власності на ресурси. Водночас Маркс, і в особливості його комуністичні послідовники, знехтували проблемою ефективного розміщення ресурсів, що досягається ринком, сподіваючись вирішити її за допомогою централізованого планування. Крім того, ортодоксальне дотримання класичної трудової теорії вартості, яка не враховує вартості природного капіталу, а також гасло “підкорення природи заради побудови комунізму” призвели до значної екологічної деградації в колишніх комуністичних країнах.

Однак розгляд економічних систем як суспільно-політичних в рамках неомарксистської школи зробив визначний внесок у розвиток альтернативних бачень того, як досягається “спільне благо” і суспільний добробут. Зокрема, важливим досягненням економічної науки стало формування таких дисциплін, як “інституційна економіка” та “економіка розвитку”, що наголошує важливу роль суспільних інститутів і цінностей, а також державного регулювання в забезпеченні ефективної роботи ринків і запобіганні ринкових невдач. [29]

Головний економічний інструментарій неомарксистської школи – це перерозподіл доходів за допомогою податків і соціальних програм. Першим прикладом реалізації такого підходу стала державна пенсійна та соціальна система германського канцлера Бісмарка та соціальні реформи в Австрії наприкінці 19 ст., а нині широко практикується в багатьох країнах світу.