Економічні механізми державного управління природоохоронною діяльністю

Неомальтузіанська економіка – біофізичні системи. Тривалий час неомальтузіанський напрямок був найбільш маргінальним. У 19 ст. слід зазначити деякий інтерес до нього, спричинений розвитком термодинаміки, зокрема роботи Подолинського про роль сонячної енергії та фотосинтезу для економічної діяльності. Важливими були й роботи Ернста Хакеля щодо основ екології, зокрема визначення екології як вчення про “економіку природи”. Однак, маючи інтелектуальні корені в біології, екологія розвивалася як вивчення економіки природи без включення в розгляд людини і суспільства.

В 20 ст. слід згадати роботи видатного фізика і хіміка Фредеріка Содді у 1920-40-ві роки. Однак справжній розвиток неомальтузіанська економічна школа отримала вже в 1960-70-ті роки завдяки роботам Кеннета Боулдінга, Ніколаса Георгеску-Роугена й роботам Римського клубу стосовно ролі ентропії та біо-фізичних обмежень в економіці. [29]

Малюнок1. Зародження екологічної економіки. [29]

Людство на сьогодні досягло наступних біофізичних меж: [21]

             привласнення людьми значної частки біомаси Землі – сягнуло близько 40% продукції фотосинтезу на суші або 25%, якщо враховувати біомасу океану;

             наростання зміни клімату і глобального потепління;

             руйнування озонового шару, що захищає живий світ на Землі від жорсткого космічного опромінення;

             деградація земель – близько 35% земельних ресурсів планети;

             втрата біорізноманіття – від 5,000 (консервативна оцінка) до 150,000 біологічних видів на рік при загальній кількості від 5 млн. (консервативна оцінка) до 30 млн. видів.

Практична цінність екологічної економіки в тому, що вона пропонує і обґрунтовує теорію і інструменти економічної політики, які спрямовані на досягнення нової - третьої глобальної політичної мети людства – екологічної сталості, поряд з попередніми: економічною ефективністю (ринкові системи) та соціальною справедливістю (суспільно-політичні системи). [20]

1.2. Філософські аспекти суспільного управління природокористуванням та охороною довкіллям

Весь час свого розвитку людство постійно змінювало своє ставлення до навколишнього середовища, це залежало від соціального устрою суспільства, релігійних чи інших переконань, регіональних чи історичних особливостей тощо. Природне навколишнє середовище підносилося до рівня поклоніння, як втілення божественних сил, в інших випадках розглядалося лише як інструментарій досягнення певних матеріалістичних цінностей протягом короткотермінового періоду. Питання які постали перед людством: обмеженість ресурсів, необхідність їх відновлення та раціонального використання, деградація природного середовища, незворотні процеси втрати біорізноманіття, кліматичні зміни тощо, поки що не знайшли достатньої уваги для формування відповідно бережливого ставлення людини до навколишнього середовища.

Відомий дослідник праць зарубіжних філософів - захисників природи В.Є.Борейко дійшов висновку, що у XIX та XX ст. існували різні думки щодо ставлення людини до навколишнього середовища. Наприклад, Вільям Вордсворт (1770-1850) - англійський поет-романтик вважав природу повною величі, краси і морально досконалою. На відміну від сучасників, які вважали природу бездушною, поет наділяв будь-який природний об'єкт (квітку, плід, скелю) почуттями і "моральним життям". [32]

Заява про моральні права природних об'єктів у 1830-х рр. була справді піонерською. Великі тогочасні філософи: Кант, Локк та інші набиралися сміливості говорити лише про моральні права людини. І тільки через півтора століття західні екофілософи повернулися до цієї революційної ідеї Вордсворта.

Американського філософ та ідеолог охорони природи Генрі Торо (1817-1862), був трансценденталістом і тому вірив в існування "над-душі" чи божественної моральної сили, що керує всім сущим. Концепція Торо про дику природу була революційна тим, що виявилася позбавленою будь-якої дискримінації дикої природи. На думку Торо, дика природа - не що інше, як цивілізація, але інша, ніж наша. Хоча філософ не використовував термін "екоетика", він, по суті, був її ідеологічним засновником. Усе починалося з його тези, що "краще дарувати життя, ніж смерть". Більш чітке кредо природоохоронного руху важко знайти. Він запитував: "Чому ми засуджуємо тих, хто знущається з дітей і підтримуємо тих, хто це робить із природою?". З часом у своїх роботах Торо робить все більший акцент на природі здоров'я. "Здоров'я, - писав він, - ми знайдемо не в суспільстві, а в природі, суспільство завжди хворе, і навіть найкраще суспільство - найбільш хворе". Дика природа, за Торо, це не чужинець, якого слід підкорити, не ресурс для експлуатації, а "вічне джерело життя". Торо у своїх тезах стверджував, що в диких місцях криється можливість збереження світу. [32]

Видатний англійський філософ і культуролог XIX ст. Джон Рескін (1819-1900) одним з перших порушив питання про охорону ділянок дикої природи. Його погляди сприяли формуванню польської ідеології охорони природи. Рескіна можна назвати батьком природоохоронної естетики. Його найбільшою заслугою є те, що він першим заявляв, що прототип і критерії краси можна знайти тільки в дикій природі, оскільки лише вона є нічим не спотвореною.

Пріоритет Рескіна в розвитку охорони природи полягає ще й у тому, що він пов'язав любов до природи з патріотизмом. Пізніше ця його ідея була особливо підхоплена в Німеччині і Польщі, де в поняття "охорона батьківщини" були включені як охорона природи, так і охорона пам'яток старовини.

Великим шанувальником та послідовником Дж. Рескіна був ідеолог польської охорони природи Ян Павликовський (1860-1939). Він зводив турботу про навколишнє середовище не тільки до науки чи державних інтересів, а, насамперед, до захисту цінностей природи. Величезною заслугою Павликовського в розробці ідеології охорони природи є його дослідження мотивів захисту навколишнього середовища, до якого він підійшов одним з перших. Павликовський вважав, що двигуном кожного вчинку є почуття - всі розумні причини другорядні. Тому саме естетичні, патріотичні й інші почуття викликають у людини бажання захищати природу. У своїх публікаціях філософ розподілив мотиви охорони природи на три групи: [44]

•  естетичний (піклування про красу пейзажу);

•  історико-меморіальний;

•  природничо-науковий.

Найперший з американських природо-охоронців, вчений-еколог, письменник, засновник спілки дикої природи Ольдо Леопольд (1887-1948), висловлював думки, які значно випереджували життя і, як часто буває, були незрозумілі сучасниками. Свою класичну працю "Календар піщаного графства", де були викладені основні ідеї екологічної етики, за життя автор так і не зміг опублікувати - видавці вважали її або непотрібною, або занадто радикальною. Пізніше, лише в 1960-х рр., його книга була видана в США під назвою "Священний манускрипт американської охорони природи".

Прихильником ідей Леопольда є Беярд Каллікот (1941). На його переконання, екологічна етика повинна мати чітке метафізичне обґрунтування, спиратися на теорію цінності, включаючи внутрішню цінність не тільки людей, а й природних істот як цілого. [44]

Відомий сучасний екофілософ Макс Оелшлегер, досліджував розвиток природи з історичних і філософських позицій. Він вважав, що ресурсизм, головний принцип якого - найбільше благо для найбільшої кількості людей протягом найдовшого відрізку часу, вчить, що дика природа існує як засіб для задоволення людських потреб. На наш погляд, Оешлегер розподілив усіх природоохоронців XX ст. на два табори: антропоцентристів та екоцентристів. [44]

Антропоцентристи - прихильники класичного розуміння взаємовідносин людини та природи, на сучасному етапі вважають природу екосистемою, де ціле більше, ніж сума частин. Вони виступають проти господарсько-згубної експлуатації дикої природи, але не заперечують проти наукового, естетичного, релігійного освоєння. У своїй парадигматичній основі класичне розуміння залишається суто антропоцентриським, оскільки відповідно до цієї ідеології дика природа знову ж існує для задоволення людини, а не сама для себе. Така позиція за своєю суттю є саморуйнівною, оскільки згідно з цими поглядами інтереси природи поступаються інтересам людини.

Екоцентристи - прибічники нової природоохоронної ідеології XXI ст. Вони стверджують, що природа має цінність сама по собі, незалежно від людських суджень. Для прихильників екоцентризму ідея природи коріниться в ній самій. Вони розглядають природу як те, що є священним і має внутрішню цінність.

Узагальнюючи розглянуті вище праці зарубіжних екофілософів, можна зробити висновок про дуже складне та неоднозначне визначення цілей та напряму дій при формуванні ставлення людини до її довкілля. Але не можна не звернути увагу, що фактично кожен з цих науковців закликав до свідомості кожної людини щодо відповідального ставлення до місця, де вона проживає.

Цікавий вплив на взаємовідносини між людиною та природою має державний устрій в країні, особливо це мало місце за радянських часів.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. в СРСР почав видаватись журнал "Природа та соціалістичне господарство". В його першому номері була надрукована стаття, де, зокрема, зазначалося, що вся робота у сфері охорони природи має бути пронизана витриманим класово-пролетарським змістом. Хто не вважав, що розгорнутий соціалістичний наступ по всьому фронту відбувається у формі класової боротьби і у сфері охорони природи, той не розумів мети і блага революції.

Фактично відразу після Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. з 28 вересня 1946 р., розпочала діяльність українська спілка з охорони природи (УСОП), яка була головним природоохоронним органом у ті часи. Спочатку УСОП мала централізовану структуру, але з 1949 р. Рада Міністрів УРСР прийняла рішення створити відділення в облвиконкомах, яке було виконано, але дуже формально. Зазначимо, що із самого початку існування спілці були притаманні дві протилежні тенденції: жива ініціатива ентузіастів і мертвий бюрократизм управлінського апарату. [44]

Поки на чолі спілки стояли вчені-біологи П.С.Погребняк, М.Ш.Котов, Є.В.Зверозомб-Зубовский, А.П.Корнєєв, УСОП діяла досить активно, про що свідчить проведення 15 липня 1953 р. в Києві першого з'їзду, де були присутні 95 делегатів від 94 тис. членів спілки. З 1953 р. спілка стала підпорядковуватися АН УРСР і була перейменована на Українську Спілку охорони природи і розвитку природних багатств. Але в середині 50-х рр. спілка була на межі загибелі, розквіт роботи спілки припадає на "хрущовську відлигу", коли вдалося надрукувати багато публікацій, провести другий з'їзд тощо. Однак поступово в роботі УСОП стали брати гору бюрократичні тенденції, через що від неї відмежувалися активісти.

У червні 1960 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон "Про охорону природи Української РСР" (доповнений у 1964 р.). Закон включав, з одного боку, розділи, присвячені участі громадськості в охороні природи, а з другого - відображав монополію на участь громадськості в охороні природи, оскільки це можна було зробити тільки через Українську Спілку охорони природи і розвитку природних багатств. А монополія, як відомо, призводить до негативних наслідків. До середини 60-х рр. УСОП перетворилася на бюрократичну одержавлену організацію, що в основному імітувала суспільну природоохоронну діяльність. Це привело до створення в березні 1967 р. Держкомприроди, що встановив ретельний контроль за діяльністю УСОП. [44]

У післявоєнний період АН УРСР активно брала участь в охороні природи. Вона була, по суті, єдиною організацією, що постійно зверталася до українського уряду, Центрального Комітету Комуністичної партії України і Верховної Ради УРСР з пропозиціями щодо створення нових заповідників, вдосконалення природоохоронного законодавства, організації єдиної держустанови з охорони природи, як результат обмеження роботи спілки, населення фактично не мало доступу до інформації щодо екологічних показників та рівня їх здоров'я.

1.3. Розвиток “економіки довкілля”, як складової неокласичної економічної теорії

Історичний розвиток економічної думки призвів до домінування в ХХ столітті неокласичної економічної науки – підходу, що надає перевагу теоретичним побудовам над практичними спостереженнями та ігнорує дані про реальний світ, які не узгоджуються з теорією. Таке бачення віддає перевагу чистоті теорії і її математичному апарату, нехтуючи конкретністю і реалістичністю, й часто критикується як ідеологія “ринкового фундаменталізму”.

В кінці 80-х – на початку 90-х років двадцятого століття традиційні економісти підхопили ідею турботи про довкілля, де головне місце посіла тема “інтерналізації екстерналій (зовнішніх факторів)”, що завдячує піонерським роботам Альфреда Пігу. Під екстерналіями розуміють чинники та явища, які є зовнішніми стосовно ринкового механізму, і тому вони не впливають на роботу ринку та процес ринкового ціноутворення, тоді як насправді вони мають впливати. Такими екстерналіями можуть бути соціальні та екологічні наслідки економічної діяльності людей, які не відображаються ринковими механізмами і не впливають на визначення рівноважних цін. [45]

Відповідно до логіки Пігу екосистеми належним чином не охороняються в процесі економічної діяльності через те, що їх вартість не включається в ціноутворення, а значить в ринкові сигнали, які визначають економічні рішення індивідуальних виробників і споживачів, та економічної системи в цілому. Інтерналізація екологічних і соціальних екстерналій – це трансформація додаткових витрат, спричинених зовнішніми щодо вільного ринку екологічними і соціальними факторами, у внутрішні витрати виробництва, тобто їх інтеграція в ринкове ціноутворення.

“Економіка довкілля” (Environmental Economics) – це новий розділ економічної науки, що базується на неокласичній економічній теорії, й нині широко викладається в учбових закладах, практикується урядами і банками розвитку, і є переважно мікроекономікою. Економіка довкілля зосереджується на цінах, і головне питання полягає в тому, як інтерналізувати зовнішні екологічні витрати, щоб досягти цін, які віддзеркалюють повні соціальні гранично можливі витрати. Вважається, що як тільки відповідні ціни досягнуті, проблема довкілля “вирішується” автоматично, оскільки макроекономічний вимір в цьому підході відсутній. Однак така теорія дедалі більше доводить свою неадекватність в якості загального рішення проблем довкілля. [45]