Гра, як засіб соціалізації дітей молодшого шкільного віку

   Б. Паригін тлумачить соціалізацію як «входження в соціальне середовище, пристосування до неї, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку»[11 с. 124].

     Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних. Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

     Отже, соціалізація особистості є специфічною  формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності. Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

     Майже до 60- х рр. XX в., говорячи про соціалізацію, майже всі вчені мали на увазі  розвиток людини в дитинстві, отроцтві і юності. Лише в останні десятиліття дитинство перестало бути єдиним фокусом інтересу дослідників, а вивчення соціалізації поширилося на дорослість і навіть старість.

Ґрунтуючись на суб'єкт - суб'єктному підході, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозміна людини в процесі засвоєння й відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини зі стихійними, що відносно направляються й цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.

     Сутність  соціалізації полягає в комбінації пристосування й відокремлення  людини в умовах конкретного суспільства.

У процесі  соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між заходом адаптації людини в суспільстві й ступенем відокремлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація припускає певний баланс адаптації й відокремлення.

У рамках суб'єкт - об'єктного підходу, сутність соціалізації трактується тільки як адаптація людини в суспільстві, як процес і результат становлення індивіда соціальною істотою.

     Соціалізація  людини в сучасному світі, маючи більш-менш явні особливості в тому або іншому суспільстві, у кожному з них має поруч загальних або подібних характеристик.

     У будь-якому суспільстві соціалізація людини має особливості на різних етапах. У самому загальному виді етапи  соціалізації можна співвіднести з віковою періодизацією життя людини.

Будемо  виходити з того, що людина у процесі  соціалізації проходить наступні етапи; дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (І-3 року), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 року) вік, молодість (23-30 років), ранню зрілість (30-40 років), пізню зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-70 років), довголіття (понад 70 років).

     Далі  буде розглянута соціалізація людини до етапу молодості, тобто соціалізація підростаючих поколінь. Соціалізація протікає у взаємодії дітей, підлітків, юнаків з величезною кількістю різноманітних умов, що більш-менш активно впливають на їхній розвиток. Ці, діючі на людину умови, прийнято називати факторами соціалізації. Фактично не всі вони навіть виявлені, а з відомих - далеко не всі вивчені. Про ті фактори, які досліджувалися, знання досить нерівномірні: про одні відомо досить багато, про інших - мало, про треті - зовсім трохи. Більш-менш вивчені умови або фактори соціалізації умовно можна об' єднати в три групи.

     Перша - мегафактори -(космос, планета, мир), які  тією чи іншою мірою через інші групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.

     Друга - макрофактори – (країна, етнос, суспільство, держава), які впливають на соціалізацію всіх живучих у певних країнах (цей  вплив опосередковано двома іншими групами факторів).

     Третя - мезофактори умови соціалізації більших груп людей, виділюваних: по місцевості й типу поселення, у яких вони живуть (регіон, село, місто, селище); по приналежності до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення й інт); по приналежності до тих або інших субкультур. Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через четверту групу - мікрофактори. До них ставляться фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей, які з ними взаємодіють, - родина  і домівка , сусідство, групи однолітків, виховні організації, різні суспільні, державні, релігійні, частки й контр-соціальні організації, мікросоціум.

     Соціалізація  людини здійснюється широким набором  універсальних засобів, затримання яких специфічно для того або іншого суспільства, того або іншого соціального шару, того або іншого віку соціалізуючого.

     До  соціально-педагогічних механізмів соціалізації можна віднести  - традиційний механізм соціалізації (стихійної), який являє собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, які характерні для його родини й найближчого оточення (сусідського, приятельського й ін.). Це засвоєння проходить, як правило, на неусвідомленому рівні за допомогою сприйняття, некритичного сприйняття пануючих стереотипів. Ефективність традиційного механізму досить рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, "як треба", "що треба", але це його знання суперечить традиціям найближчого оточення. У такому випадку виявляється прав французький мислитель XVI в. Мішель Монтень, який писав: "...Ми можемо скільки завгодно повторювати своє, а звичай і загальноприйняті життєві правила тягнуть нас за собою".

     Крім  того, ефективність традиційного механізму  проявляється в тому, що ті або інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані або блоковані в силу умов, що змінилися, життя (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть "спливти" у поведінці людини при черговій зміні життєвих умов або на наступних вікових етапах.

     Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже із самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства й різними організаціями, як спеціально створеними для його соціалізації, що так і реалізують, що соціалізують функції попутно, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, суспільні, клубні й інші структури, а також засобу масової комунікації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами й організаціями відбувається наростаюче нагромадження їм відповідних знань і досвіду соціально - схвалюваної поведінки, й конфліктного або безконфліктного запобігання виконання соціальних норм.

     Треба мати на увазі, що такий соціальний інститут, як засоби масової комунікації, як (печатка, радіо, кіно, телебачення) впливають на соціалізацію людини не тільки за допомогою трансляції певної інформації, але й через виставу певних зразків поведінки героїв книг, кінофільмів, телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як тонко помітив ще в XVIII в. реформатор західноєвропейського балету французький балетмейстер Жан Жорж Новер, "оскільки страсті, випробовувані героями, відрізняються більшою силою й визначеністю, ніж страсті людей звичайних, їм легше й наслідувати". Люди відповідно до вікових і індивідуальних особливостей схильні ідентифікувати себе з тими або іншими героями, сприймаючи при цьому властиві їм зразки поведінки, стиль життя і т.д.

     Стилізований  механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою в загальному виді розуміється комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку або певного професійного або культурного шару, який у цілому створює певний стиль життя й мислення тієї або іншої вікової, професійної або соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини остільки й у тій мірі, оскільки і з якою мірою, що є її носіями групи людей (однолітки, колеги та ін.) референтні (значимі) для нього.

     Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в  процесі взаємодії людини із суб'єктивно значимими для нього особами. У його основі лежить психологічний механізм міжособистісного переносу завдяки емпатії, ідентифікації і т.д. Значимими особами можуть бути батьки (у будь-якому віці), будь-який шановний дорослий, друг - одноліток свого або протилежної підлоги й ін. Природно, що значимі особи можуть бути членами тих або інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це однолітки, то вони можуть бути й носіями вікової субкультури. Але нерідкі випадки, коли спілкування зі значимими особами в групах і організаціях може мати на людину вплив, не ідентичний тому, який виявляє на нього сама група або організація. Тому доцільно виділяти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний[12; С. 134].

     Соціалізація  людини, а особливо дітей, підлітків, юнаків, відбувається за допомогою всіх названих вище механізмів. Однак у різних статево - вікових і соціально-культурних груп, у конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації по-різному, і часом ця відмінність досить істотна. Так, в умовах села, малого міста, селища, а також у малоосвічених родинах у великих містах істотну роль може відіграти традиційний механізм.

     У цілому, процес соціалізації умовно можна представити як сукупність чотирьох складових:

- стихійної  соціалізації людини у взаємодії  й під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якої визначаються соціально-економічними й соціокультурними реаліями;

- щодо  соціалізації, що направляється,  коли держава вживає певні  економічні, законодавчі, організаційні заходи для розв'язку своїх завдань, які об'єктивно впливають на зміну можливостей і характеру розвитку, на життєвий шлях тих або інших соціально-професійних, етно - культурних і вікових груп (визначаючи обов'язковий мінімум утвору, вік його початку, терміни служби в армії і т.д.);

- відносно соціально контрольованої соціалізації (соціального виховання) - планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини;

- більш-менш  свідомої самозміни людини, що  має просоціальний, асоціальний або антисоціальний вектор (самобудівництва, самовдосконалення, саморуйнування), відповідно до індивідуальних ресурсів і у відповідності або всупереч об'єктивним умовам життя.

     Кожна людина, особливо в дитинстві, отроцтві і юності, є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно опанувала ролями чоловіка або жінки (статево - рольова соціалізація), створив міцну родину (сімейна соціалізація), міг би й прагнув компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), був законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т.ін.

     Еміль Дюркгейм, розглядаючи процес соціалізації, уважав, що активний початок у ньому належить суспільству, і саме воно є суб'єктом соціалізації. "Суспільство, - писав він, - може вижити тільки тоді, коли між його членами існує значний ступінь однорідності". Тому воно прагне сформувати людину "за своїм зразком", тобто затверджуючи пріоритет суспільства в процесі соціалізації людину, Є. Дюркгейм розглядав останнього як об'єкта впливів, що соціалізують, суспільства. Людина стає повноцінним членом суспільства, будучи не тільки об'єктом, але й, що важливіше, суб'єктом соціалізації, що засвоюють соціальні норми й культурні цінності, проявляючи активність, саморозвиваючись і самореалізуючись у суспільстві. Успішна соціалізація припускає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з іншого - здатність у певній мері протистояти суспільству, а точніше - частини тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини.