Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

ють опублікуванню спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації протягом 10 робочих днів з моменту внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.

Комерційне найменування. Крім повного і скороченого найме­нування підприємницькі товариства (і лише вони) можуть мати комерційне (фірмове) найменування. Відповідно до ст. 489 ЦК правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж ін­ших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Особи можуть мати однакові комерційні наймену­вання, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменуван­ня та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

Відповідно до ст. 490 ЦК майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передаються іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною.

Відповідно до ст. 159 ГК правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменування суб'єкта господарю­вання, якщо воно фактично використовується ним у господар­ському обігу. У разі якщо комерційне найменування суб'єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здій­снюється правова охорона і комерційного найменування, і тор­говельної марки.

Фірмове найменування надає юридичній особі індивідуаль­ності, є частиною її іміджу, а тому повинно охоронятися законом. Право на фірмове найменування — це невідчужуване та виключне особисте немайнове право юридичної особи ви­користовувати в цивільному обороті своє зареєстроване найме­нування. Воно виникає в юридичної особи з моменту її реєст­рації в Україні і припиняється у разі виключення юридичної особи з Державного реєстру.

Майнова самостійність в цивільному обороті. Юридична особа створюється для того, щоб брати участь в цивільному обороті. Вступаючи у правовідносини, вона набуває певні права та обов'язки. Це є саме її права та обов'язки, як окремого суб'єкта. Самостійність в цивільному обороті — це підсумкова ознака юридичної особи і одночасно та мета, заради якої вона створю-

ється1. Саме в цій ознаці виражається суть цивільної право-
суб'єктності юридичної особи.              %

Самостійність юридичної особи — це наслідок визнання організації з боку держави, тому ця ознака є правовою.

Закон визнає самостійність за усіма видами юридичних осіб, незалежно від кількісного складу учасників. Самостійними в обороті є акціонерні товариства, які мають сотні акціонерів, самостійними є і приватні підприємства, що складаються з одного засновника. Чим менша кількість засновників, тим час­тіше воля юридичної особи збігається з їх волею. Це може призвести до зловживань засновників, коли вони використо­вують форму юридичної особи як спосіб вчинення злочину, наприклад, для проведення незаконних фінансових операцій з готівкою, розкрадання майна, шахрайства, ухилення від опо­даткування тощо.

Сучасне економічне життя дає приклади, коли діяльність одного суб'єкта контролюється, а відтак і визначається іншими особами: залежні та дочірні підприємства, члени об'єднань під­приємств та ін. Зовнішній вплив на рішення юридичної особи з боку інших осіб може мати місце як на основі закону, так і на основі укладених ним договорів. Діяльність таких організацій з економічної точки зору є несамостійною, хоч у відносинах з третіми особами вони залишаються самостійними суб'єктами права. Але це формальна самостійність, зовнішня.

Видається, будь-яка самостійність має відносний характер. Вона завжди має межі. Суб'єкт може не залежати від одних осіб і підпорядковуватися іншим. Неодмінною є залежність підприємницьких товариств від своїх засновників, членів кон­церну від концерну та ін. При цьому їх правовий статус як юридичних осіб не викликає сумніву. У зв'язку з цим до­цільно виділяти два види самостійності:

1)   внутрішню (організаційну) — полягає у тому, що орга­нізація є незалежною у прийнятті рішень;

2)   зовнішню (майнову) — полягає у тому, що організація є самостійним учасником цивільного обороту і може мати власне майно.

Юридичні особи можуть бути організаційно залежні (неса­мостійні), але вони завжди є самостійними в майновому плані.

Відповідно до ст. 1 ЦК цивільним законодавством регу­люються цивільні відносини, засновані, зокрема, на майновій самостійності їх учасників. Отже, важливішою для цивільного

обороту є, насамперед, майнова самостійність учасників. Оскіль­ки ця ознака характеризує усіх учасників цивільних відносин, вона повинна бути і у юридичних осіб.

Наслідками майнової самостійності юридичної особи в ци­вільному обороті є її майнова відокремленість і самостійна май­нова відповідальність. Це похідні правові ознаки.

Майнова відокремленість, як ознака юридичної особи у визна­ченні, наведеному у ст. 80 ЦК 2003 р., на відміну від по­переднього ЦК 1963 р., не згадується. Однак вона і надалі в підручниках з цивільного права наводиться серед ознак1.

Через цю ознаку частина науковців (В. Ємельянов, Є. Суха-нов, В. Попондопуло та ін.) пояснюють суть юридичної особи, що вже саме по собі свідчить про її значимість. Безперечно, майнова відокремленість є важливою ознакою, завдяки якій реалізується самостійність юридичної особи в цивільному обігу, проте перебільшувати її значення не потрібно. Юридична особа, насамперед, певним чином організований взаємозв'язок людей. Майновий субстрат є лише проявом цього зв'язку2.

Юридичні особи є учасниками цивільних правовідносин, які, в основному, мають майновий характер. Тому для участі в цих відносинах юридична особа повинна мати певне майно, яке відокремлюється від майна інших суб'єктів. Відокремле­ність юридичної особи полягає, по-перше, у відокремленості від засновника, по-друге, у відокремленості від майна будь-яких інших осіб.

Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність набувати майно, яке буде їй належати і буде відокремлене від майна інших осіб. Ця ознака характеризує організацію, яка вже є юридичною особою, тому належить до правових. Мати будь-які майнові права може лише організація, яка вже визнана суб'єктом цивільного права, тобто юридичною особою.

Вважаю, що майнова відокремленість є наслідком самостій­ності юридичної особи у цивільному обороті. Відокремленість досягається завдяки тому, що юридична особа існує як окремий суб'єкт права, котрий може мати свої власні права та обов'яз­ки, зокрема й ті, які пов'язані із майном. Майнова відокремле­ність є наслідком майнової самостійності, котра є однією із сторін самостійності як такої.

Правовою формою закріплення майнової відокремленості юридичної особи є баланс, на якому обліковується грошовий вираз усього її майна, щодо установ — кошторис. Майно, яке закріплюється за юридичною особою, повинно бути відокрем­лене не лише фізично, але й юридично. Правовою формою відокремлення майна є установчі документи, в яких визна­чається розмір, порядок формування статутного капіталу, дже­рела формування майна, його правовий режим.

Майнова відокремленість юридичної особи має відносний характер. її обсяг залежить від засновника, який може обмежити юридичну особу в реалізації права власності. Ці обмеження можуть бути загальнонормативними або індивідуальними.

Загальнонормативними є обмеження, встановлені законом щодо всіх юридичних осіб даного виду. Вони полягають у встановленні особливого порядку розпорядження майном, а саме в необхідності одержання дозволу, погодження або заборони вчиняти певні дії. Наприклад, державним підприємствам заборо­нено брати участь у створенні господарських товариств (крім банків), заставляти будівлі та споруди без згоди органу, уповно­важеного управляти державним майном, виступати гарантами при наданні суб'єктам підприємницької діяльності банківських кредитів.

Індивідуальні обмеження встановлюються засновником щодо конкретної юридичної особи. Вони фіксуються в установчих документах. Поширеними обмеженнями цього виду є норми про попереднє погодження укладення окремих договорів або договорів на суму, що перевищує зазначену в статуті. Індивіду­альні обмеження можуть бути скасовані за рішенням засновника.

Ознака майнової відокремленості має важливе значення для засновників юридичної особи, бо цим досягається обмеження їх майнової відповідальності розмірами своїх внесків.

Самостійна майнова відповідальність. Самостійна майнова відповідальність юридичної особи є логічним наслідком її май­нової самостійності. Якщо особа має певні зобов'язання і їх не виконує, вона повинна відповідати. Юридична особа самос­тійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном (ст. 96 ЦК).

Засновники не несуть відповідальності за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб. Таким чином, досягається обмеження ризику засновника лише майном, переданим юри­дичній особі. Законодавством України передбачені випадки, коли засновник несе додаткову відповідальність:

1) відповідальність учасників повного товариства,

2)   відповідальність учасника з повною відповідальністю ко-мандитного товариства,

3)   додаткова відповідальність учасників товариства з додат­ковою відповідальністю.

В цих випадках притягнення учасника до майнової відпо­відальності можливе лише тоді, коли майна юридичної особи буде недостатньо для погашення її боргів. За своїм характером така відповідальність в усіх випадках є додатковою (субси-діарною).

Додаткові підстави субсидіарної відповідальності засновника можуть також встановлюватися установчими документами.

За загальним правилом юридичні особи несуть відповідаль­ність всім своїм майном. Ця норма є імперативною. Щодо окремих видів юридичних осіб закон встановлює категорії майна, на яке не може бути звернене стягнення кредиторів. Наприклад, відповідно до ст. 20 Закону України від 23 квітня 1991 р. "Про свободу совісті та релігійні організації" не може бути звернено стягнення кредиторів на майно культового при­значення, що належить релігійним організаціям.

Як самостійний учасник цивільних правовідносин юридична особа наділяється цивільною процесуальною правоздатністю для можливості захисту своїх порушених прав.

Визначення поняття юридичної особи. У юридичній літературі і законодавстві можна зустріти багато визначень поняття юридичної особи. Одні дефініції намагаються пояснити суть, другі — перерахувати ознаки, треті — лише констатують, що "юридичною особою називається суб'єкт права, який не підпа­дає під поняття фізичної особи"1. Легальні визначення юридич­ної особи у більшості випадків належать до дефініцій другої групи. Вони не розкривають ні соціальної, ні правової суті цього суб'єкта. Це саме можна сказати і про визначення, наведе­не у ст. 80 ЦК. Можливо, це правильно. Адже суть поняття — це одне, а його визначення — це інше. Суть явища розкрива­ється через його призначення, а визначення — через ознаки.

І.А. Маньковський вважає, що комерційна юридична особа — це передбачена законодавством правова форма, за допомогою якої одна або більше фізичних та (або) юридичних осіб наділя­ються спеціальними ознаками, що дозволяють зазначеним осо­бам здійснювати комерційну діяльність як відокремлений від них самостійний суб'єкт права з метою найбільш повного за­доволення своїх матеріальних потреб2.

На думку А.А. Слугіна, юридична особа — це правова орга­нізація відносин незатратної доходності, що виникає у сфері виробничого привласнення особи або групи осіб, котра має у власності, господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно та відповідає за своїми зобов'язаннями цим майном, може від свого імені набувати та здійснювати майнові права, нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем в суді1.

І.П. Грєшніков визначає юридичну особу як абстрактну пра­вову конструкцію, що дозволяє включити різні організованості до кола суб'єктів цивільного права і одержати їм статус суб'єкта права2.

Юридична особа — суб'єкт цивільних правовідносин, органі­зація, реально існуюче соціальне утворення, суть якого полягає у певним чином організованих відносинах між особами. Тому вважаю, що пояснити природу організації, котра є юридичною особою, можливо лише визнавши її реальність як соціального явища.

У створенні та діяльності юридичних осіб поєднуються інте­реси засновників та суспільства. Це особлива цивільно-правова форма такої взаємодії, оскільки реалізується шляхом створення спеціального суб'єкта — юридичної особи. її діяльність — це діяльність людей, об'єднаних єдиною метою. Ми не можемо протиставляти юридичних осіб їх засновникам. Права Я.М. Шев­ченко: юридична особа є продуктом діяльності людини, і в той самий час — її другим проявом3. Як писав І.А. Покровський, в спілках індивідуальна особистість знаходить собі природне продовження. Юридична особа складає живе продовження індивідуальних осіб; особистість і воля цих останніх продовжує жити в утворюваних ними організаціях4.

Враховуючи наведене, можна запропонувати таке визначення: юридична особа — це організація, що створена у передбаченій законом формі з метою реалізації інтересів своїх засновників і (учасників) і бере самостійну участь в цивільних правовід­носинах.