Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

2. ПОНЯТТЯ ТА СУТЬ ЮРИДИЧНОЇ  ОСОБИ

 
  Центральною категорією корпоративного права є  юридична особа. Тому без з'ясування суті цього явища неможливо зрозуміти особливості корпоративних відносин.

  Природа юридичної особи досліджувалася неодноразово та у різні часи. Не претендуючи на повноту викладу, вважаю за необхідне звернути увагу читача на наступне.

  Виникнення  ідеї юридичної особи. Зміст суспільних відносин, які охоплюються категорією юридичної особи, як і будь-якої іншої правової категорії, залежить від стану розвитку суспільства, тих конкретних процесів, які в ньому відбуваються. Залежно від необхідності виконання тих чи інших суспільних функцій зміст та суть правових категорій можуть змінюватися, а назва їх може залишатися. Не кожне соціальне утворення, яке сьогодні визнається юридичною особою, було б таким століття тому. Змінність права походить з самого його призначення — регулювання суспільних відносин. Якщо змінюються суспільні відносини, то це неодмінно супроводжується і відповідними змінами у їх правовому регулюванні.

  Виникнення  категорії юридичної особи було зумовлено цілою низкою суспільних потреб. Головними умовами, які спричинили появу юридичної особи, бути наступні:

• виникнення і розвиток товарного виробництва і формування товарно-грошових відносин;
• формування колективів осіб, об'єднаних однією метою, єдиним інтересом;
• формалізація суспільного життя;
• необхідність концентрації майна, призначеного для задоволення наперед визначених потреб та його відокремлення від власників з метою участі у суспільних (в першу чергу майнових) правовідносинах.

  Формування  поняття юридичної особи відносять  до числа найважливіших здобутків римського права, хоча юридичні особи в Римі великого значення не мали. На цьому сходиться більшість дослідників римського права, але не всі. Так, Н.Л. Дювер-нуа зазначає, що римське право не знало розподілу правоздатних суб'єктів на осіб фізичних і не фізичних (юридичних). Всі правоздатні суб'єкти охоплювалися одним поняттям — "особа" (регкопа). Для потреб практики було достатньо констатувати,

що  певні колективи (міста, колегії) функціонують так само, як окремі люди¹.

  Римське право не містило терміна "юридична особа". Для позначення об'єднання осіб (в сучасному розумінні — корпорації) застосовувалися різні поняття — "со11е§іа", "зосіаіііаіез" тощо. Названі об'єднання почали створюватися спочатку для поклоніння певному богу-покровителю. Колективний характер божественних культів породжував необхідність об'єднання людей, оскільки одноосібно неможливо було здійснити божественні дійства.

  За  законами XII таблиць члени колегії або содалітету мали право самостійно створювати собі статути (расііо), якщо вони не суперечили загальному праву².

  Розвиток  корпорацій та їх значний політичний вплив на імперію призвів до посилення законодавчого регулювання створення корпорацій в кінці республіканського періоду. В 64 р. до Різдва Христового сенатусконсульт скасовує колегії, існування яких суперечить державному благу, в 55 році з'являється закон про заборонені корпорації (Ьех Ілсіпіа сіє зоааіісш), в якому слово "косіаіііаз" набуло значення антидержавного політичного клубу. Більшість корпорацій, крім "давніх та законних", була знищена імператорами Цезарем та Августином, які бачили у корпораціях політичну загрозу. Виникнення нових корпорацій залежало від дозволу сенату та імператора.

  В перший період імперії найбільш поширеними корпораціями були: 1) колегії ремісників, об'єднуючим фактором яких були вже не релігійні обряди, а спільні ремісничі інтереси; 2) погребальні колегії; 3) суто релігійні колегії; 4) літературні та артистичні колегії; 5) колегії для надання допомоги (наприклад, колегії трубачів, які позичали своїм членам гроші для переїзду через море)³.

  Для колегій першого періоду Римської імперії характерною є значна пов'язаність членів. Всі вони підлягали обліку у спеціальних списках (аІЬит), і за законом вважалися один для одного такими самими близькими, як родичі. З часом промислові колегії, існування яких становило державний інтерес, були перетворені в примусові. Між членами колегії існувала кругова порука, держава слідкувала за повнотою складу членів,

ніхто не міг вийти з колегії, звання члена колегії переходило за спадком. Разом з тим для примусових колегій характерним було встановлення певних пільг та привілеїв. Колегії поповнювалися примусовим шляхом: за спадком або за обранням, обумовленим примусовими заходами.

  Сама  ідея про юридичну особу як засіб  юридичної техніки для введення в обіг майна, відокремленого від майна фізичних осіб, що її складають, була висловлена римським правом чітко. Однак юридичні особи в Римі не були юридичними особами в сучасному розумінні. Основна відмінність юридичних осіб римського періоду від сучасних юридичних осіб полягає в тому, що спільне майно корпорацій розглядалося як майно, належне кожному з її учасників в певній частині, або ж як майно, належне одному з учасників, який веде справи об'єднання та відповідає перед його членами. Юридична особа в римському праві пояснювалася за допомогою спільної часткової власності. Функція відокремлення майна від учасників корпорації була реалізована лише частково, оскільки режим спільної часткової власності членів корпорації на майно такої корпорації не забезпечував учасникам відокремленої від корпорації майнової відповідальності. Визнання кожного з членів корпорації власником частини її майна не сприяло стабільності майнових відносин корпорації. Лише згодом з'явилася думка про відмову окремому члену корпорації в праві на виділення йому в будь-який момент його частки в майні корпорації.

  Першим  чітким виразом ідеї юридичної особи було правове положення, яким Римська держава, включаючи міські общини (муніципії) до свого складу та наділяючи їх мешканців римським громадянством, надавало самоуправління та самостійність. Претор визнав за муніципіями право позивати та відповідати в суді через спеціальних представників, що призначалися для кожної окремої справи декретом муніципальної ради. Тим самим муніципія була визнана таким же суб'єктом майнових прав, як і ргіуаіае регеопае. Були визнані процесуально правоздатними також і приватні корпорації¹. Саме необхідність визнання за об'єднаннями осіб права на позов (тобто можливості бути учасником цивільних процесуальних відносин) і викликала необхідність визнання за певними об'єднаннями процесуальної правосуб'єктності.

  Результатом римського розвитку категорії юридичної особи були наступні положення:

1. корпорація розглядається в сфері приватного права так само, як розглядається приватна особа;
2. юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується вибуттям окремих членів зі складу об'єднання;
3. майно корпорації відокремлене від майна її членів, причому це не майно, що належить спільно всім членам корпорації, а майно корпорації як цілого, особливого суб'єкта права;
4. корпорація вступає у правовідносини з іншими особами опосередковано через фізичних осіб, уповноважених на це у встановленому порядку.

  Разом з тим римські юристи відкидали  відповідальність юридичної особи за шкоду, завдану деліктами їх представників. Діяльність корпорації ототожнювали з діяльністю окремих осіб, а тому і майнова відповідальність покладалася на конкретну приватну особу, незважаючи на те, що вона діяла від імені та в інтересах корпорації.

  Формування  категорії юридичної особи розпочалося  від корпорацій, тобто об'єднань осіб. Визначення юридичної особи як об'єднання осіб тривалий час зберігало характер чи не найістотнішої її ознаки. І лише в середині XX століття намітився певний відхід від традиційного сприйняття юридичної особи як об'єднання.

  Спочатку  корпорації виникали вільно з ініціативи тих, хто їх створює. Потім, при Августі, було запроваджено дозвільний порядок виникнення корпорацій. Дозвіл на створення корпорації видавав сенат. Дозволивши виникнення корпорації, сенат тим самим визнавав і її правосуб'єктність, тобто визнавав юридичною особою. Таким чином, корпорації не могли не бути юридичними особами, а саме поняття корпорації включало в себе, охоплювало поняття юридичної особи.

  Значно  пізніше від корпорацій, в першу  чергу завдяки розвитку християнства, в римському праві з'явилася категорія юридичних осіб, які нині називаються установами¹. Якщо основною функцією корпорації було об'єднання осіб і майна (капіталу) для використання в спільних інтересах, то основною функцією установи було відокремлення майна від власника заради певної, суспільно корисної, публічної цілі.

  Суть  юридичної особи пояснювалася римським правом з позиції фікції. Римські  юристи розуміли, що юридична

особа — це ніби персона, але насправді  такою не є. Вона лише прирівнюється до персони. Застосування юридичних припущень характерне для юридичної техніки римського періоду.

  Таким чином, основним здобутком римських юристів у розробці категорії юридичної особи було створення самої ідеї наділення правосуб'єктністю об'єднань осіб, їх прирівняння до приватної персони. Ця ідея стала ефективним засобом юридичної техніки для введення в обіг майна, відокремленого від майна фізичних осіб, що складають корпорацію. Були вироблені поняття правоздатності, принцип незалежності від фізичних осіб, основні види юридичних осіб. Це повною мірою було достатнім для задоволення потреб римського суспільства.

  Ознаки  юридичної особи, сформульовані  в Римі, тривалий час залишалися визначальними і вплинули на подальшу розробку категорії юридичної особи. Подальші дослідження цього явища здійснювалися з позицій зіставлення римського бачення юридичної особи з існуючими суспільними відносинами. А це неодмінно повинно було призвести до трансформацій цього поняття в силу залежності права від розвитку суспільних відносин. Разом з тим категорія юридичної особи не набула своєї логічної завершеності, оскільки не було сформовано деяких допоміжних конструкцій, які забезпечують функціонування юридичних осіб, зокрема не створено поняття органу юридичної особи і внаслідок цього не закріплено розмежування майнової відповідальності між представником і самою юридичною особою.

  Основні теорії юридичної  особи. Внаслідок рецепції римського права, що відбувалася протягом XVI—XVIII століть, ідея визнання цивільної правосуб'єктності за певними організаціями була сприйнята законодавством більшості країн феодальної Європи. Подальший розвиток категорії юридичної особи, обумовлений в першу чергу розвитком економічних відносин, призвів до створення нових концепцій, які намагалися пояснити її суть. Вони увійшли в правову науку під загальною назвою "теорій юридичної особи". Кожна теорія юридичної особи — це система поглядів та ідей, спрямованих на пояснення природи її правоздатності, місця та значення у суспільних правовідносинах. Всі теорії виходять з того, що юридична особа — це відокремлена організаційна та майнова єдність, яка виступає в обігу як самостійний носій прав та обов'язків'. Але обгрунтуванням цього положення вони відрізняються.

  В юридичній науці усталеним вважається поділ теорій юридичної особи  на фікційні та реальні. Щодо критерію їх розмежування Л. Дюгі писав, що або колективи не мають власної волі, і тоді вони не можуть бути суб'єктами права, а закон не може зробити так, щоб неіснуюча річ — існувала (тому застосовує фікцію) або ж колективи володіють дійсною волею, відмінною від волі своїх членів, самі по собі є суб'єктами права та втручання законодавця є зайвим: ні до чого їм давати те, чим вони вже володіють¹.

  До  фікційних теорій належать всі ті, які заперечують існування певного реального суб'єкта з властивостями юридичної особи. Всі вони пояснюють юридичну особу як витвір законодавця, як реально не існуючу абстрактну категорію, що створюється та утримується правом. Внаслідок цього юридична особа не має ні власної волі, ні інтересів, відмінних від інтересів тих, хто її складає. Основними різновидами фікційних теорій є теорія фікції, цільового майна, інтересу, посадового і товариського майна, колективної власності. До цієї ж групи часто відносять позитивістську та нормативістську теорії. Проте, як зазначає С.М. Братусь, ці теорії хоч і близькі до фікційних, але відрізняються від них тим, що взагалі не визнають існування юридичної особи та вважають, що суб'єктами права є лише люди².

  Спільним  для реалістичних теорій є визнання юридичної особи соціальною реальністю, яка має самостійну волю та інтереси, відмінні від волі та інтересів тих осіб, які її складають. Основною реалістичною теорією є органічна теорія.

  Основний  розвиток теорій юридичної особи  припадає на другу половину XIX століття. Це була одна з найулюбленіших тем в цивілістичній літературі. Саме в цей час було створено основні теорії. Найбільшу пошану викликає праця німецьких дослідників. Вони створили і сам термін "юридична особа". У Т.В. Кашаніної з посиланням на В.Б. Єльяшевича зустрічаємо, що автором терміна вважається Нейзе, який в 1807 р. позначив цим терміном різні види колективних суб'єктів, що беруть участь у господарському житті³. Значення німецької правничої науки в дослідженні проблеми юридичної особи давало підстави

навіть  для висновків про те, що література інших країн є простим відображенням чи передруком німецьких теорій¹.

  Перше комплексне дослідження категорії  юридичної особи було здійснене в середині XIX ст. німецьким правознавцем Ф.К. фон Савіньї у праці "Система римського права" (1840). Концепція Савіньї мала широке розповсюдження і тривалий час була панівною не лише в Німеччині. За його теорією міцно закріпилося найменування "теорії фікції". її суть полягає в тому, що юридичні особи — це штучні, допущені в силу звичайної правової фікції суб'єкти. Вони є недієздатними, оскільки не мають власної волі, а тому з точки зору свого правового статусу повинні прирівнюватися до неповнолітніх та божевільних. Органи юридичної особи мають для неї таке саме значення, як опікуни для неповнолітніх. Юридична особа — творіння закону, юридично-технічний засіб, який використовується для того, щоб певна сукупність людей могла розглядатися як одна особа².