Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

4. ВИДИ ЮРИДИЧНИХ  ОСІБ

 
  Підстави  класифікації юридичних  осіб. Юридична особа — узагальнена назва організацій, які визнаються суб'єктами цивільних правовідносин. Таким статусом закон наділяє організації, які істотно відрізняються одна від одної. Ці відмінності значною мірою зумовлюють особливості їх створення, діяльності і припинення. З метою врахування цих особливостей, відображення їх соціальної природи та особливостей правового статусу здійснюється класифікація юридичних осіб.

  Найбільш  розповсюдженими критеріями поділу юридичних осіб є форма власності, мета, склад засновників, характер прав учасників, обсяг речових прав організації, порядок утворення, установчі документи, членство та ін.¹. Кожна з цих класифікацій характеризує юридичну особу лише частково щодо обраного критерію. В сукупності їх достатньо для визначення найважливіших її ознак.

  Традиційним для законодавства багатьох країн  є поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права. Причиною формування такої системи юридичних осіб, як правильно зазначає М. Кулагін, є поділ права на публічне і приватне².

  В різних країнах в основу поділу юридичних  осіб на дві групи покладено різний критерій. У ФРН відмітною рисою  цих юридичних осіб є правова  природа акта, який є підставою їх виникнення. Юридичні особи публічного права виникають на підставі публічно-правового акта (закону, адміністративного акта), а юридичні особи приватного права — на підставі приватноправового акта. Юридичні особи публічного права, крім того, переслідують цілі публічного характеру, мають владні повноваження, особливий характер членства³.

  У Великобританії публічними є ті корпорації, що створені заради політичних цілей. їх статус характеризується наявністю  владних повноважень, як правило, на певній території або області⁴. Відзначається, що юридичними особами публічного права

є також органи, організації та установи, що здійснюють наукові, культурно-освітницькі, релігійні та інші суспільно корисні функції державного значення, засновані на підставі норм публічного права. До їх числа входять академічні установи, університети, ліцеї, музеї, лікарні, торгові палати тощо. Засновуються вони в розпорядчому (інколи дозвільному) порядку на основі спеціальних актів, що приймаються компетентними державними органами, і в більшості випадків мають спеціальну правоздатність¹. До приватних корпорацій належать ті з них, що створені приватними особами і переслідують їх особисті інтереси.

  У США всі корпорації поділяються  на чотири групи: публічні, напівпублічні, підприємницькі і непідприємницькі. До публічних віднесено державні й муніципальні органи. Напів-публічними є корпорації, які слугують загальним потребам населення. Такими є корпорації в галузі постачання населення газом, водою, електроенергією. Напівпублічні корпорації існують на гроші платників податків. Усі інші належать до категорії приватних, тобто тих, у створенні яких бере участь не держава, а приватні особи². Непідприємницькі корпорації не мають на меті отримання прибутку (релігійні організації, школи, благодійні фонди). Якщо підсумувати, то до юридичних осіб публічного права відносять саму державу, яка виступає в майнових відносинах як особливий суб'єкт права — скарбниці, адміністративно-територіальні одиниці, державні установи і державні організації, які одночасно виступають і як господарські суб'єкти, і як органи державного управління. Як правило, публічними визнаються юридичні особи, які наділені державно-владними повноваженнями. Приватними є всі інші юридичні особи, тобто ті, які створюються приватними особами і переслідують приватні цілі.

  Відповідно  до ст. 81 ЦК юридичні особи, залежно  від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

  Як  основний критерій розмежування юридичних осіб на види ЦК встановлює порядок створення цих юридичних осіб та особу засновника (приватна чи публічна).

  Поділ юридичних осіб, закріплений у  ст. 81 ЦК, піддавався критиці задовго до його запровадження. Однак це не допомогло. Тому сказане колись, лишається актуальним і сьогодні. Перше, на що слід звернути увагу, це — терміни. Юридична особа — цивільно-правова, а отже приватна категорія. В публічному праві (адміністративному, конституційному, кримінальному тощо) категорія юридичної особи, як правило, не застосовується. Тому термін "юридична особа публічного права" невдалий, оскільки суперечить її цивільно-правовій суті. Вважаю, що в термінологічному плані більш вдалим буде термін "приватні (публічні) юридичні особи". В юридичній літературі часто взагалі не проводиться різниця між цими поняттями і вони застосовуються як синоніми¹. Надалі в цій книзі буде використовуватися запропонована термінологія.

  Друге зауваження — джерело регулювання  правового статусу публічних юридичних осіб. ЦК врегульовує лише правовий статус приватних юридичних осіб. Зазначено, що порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією та законом. Однак спеціального закону, який би врегулював статус публічних юридичних осіб, досі немає. Немає навіть проекту такого закону.

  Такий підхід видається необгрунтованим. Загальні засади створення різних видів юридичних осіб (як приватних, так і публічних) повинні визначатися одним нормативним актом — ЦК України. Саме тоді буде досягнута мета цієї кодифікації. Разом з тим це не виключає можливість більш глибокого регулювання правового статусу окремих видів юридичних осіб спеціальними нормативними актами.

  Третє зауваження — критерії розмежування. В ЦК передбачено єдиний критерій поділу приватних і публічних юридичних осіб: спосіб створення. З поняття юридичної особи публічного права можна визначити і другий критерій — особу засновника. Видається, що лише цих критеріїв не завжди достатньо для розмежування. Так, засновниками публічних юридичних осіб є державні органи та органи місцевого самоврядування, але ж

вони можуть бути і засновниками таких юридичних  осіб, які за своєю природою ближчі до приватних ніж публічних (наприклад, комунальних підприємств, асоціацій органів місцевого самоврядування). Так, рішенням виконкому Львівської міської ради створено міське комунальне підприємство "Послуги підприємливим", мета якого полягає у наданні юридичних послуг у процесі створення (державної реєстрації) і діяльності суб'єктів господарювання. Виходячи з критеріїв, зазначених в ЦК, таке підприємство є публічною юридичною особою. Якщо б воно було засноване фізичною особою, то класифікувалося б як приватна юридична особа. Аналогічно Державна податкова адміністрація у Львівській області створила державне підприємство "ДПА-друк", яке виготовляє бланки податкової звітності, державне підприємство "ДПА-сервіс", яке ці бланки продає платникам податків, державне підприємство "Управління експлуатації адмінбудинку", яке надає вільні приміщення будинку № 35 по вул. Стрийській в оренду, обслуговує автостоянку, займається громадським харчуванням. Така діяльність не має публічного характеру. Вважаю, що наведені у цих прикладах юридичні особи є приватними, хоч і створені державними органами.

  Другий  критерій розмежування публічних і приватних юридичних осіб — спосіб їх утворення: публічні юридичні особи утворюються розпорядчим способом, приватні — за ініціативою приватних осіб. Отже є два способи утворення юридичних осіб: розпорядчий і нормативно-явочний. Крім того, в літературі виділяють ще дозвільний і договірний. Це наукова класифікація. В законі вона ще не знайшла належного закріплення. Тому спосіб створення сам по собі не може бути достатнім критерієм розмежування приватних і публічних юридичних осіб.

  Незважаючи  на критику, не поділяю позиції і  тих вчених, які пропонують відмовитися  від поділу юридичних осіб на приватні і публічні. Така класифікація доцільна за умови встановлення чітких критеріїв для такого розмежування.

  На  мій погляд, одним із таких критеріїв повинна бути підстава створення юридичних осіб: приватні створюються на підставі правочину, публічні — на підставі адміністративно-правового акта. Це, певною мірою, критерій, подібний до способу створення, запропонований у ЦК, але, на відміну від нього, більш визначений. Другий критерій розмежування — мета юридичної особи. Публічні юридичні особи мають на меті задоволення публічних інтересів. В юридичній науці публічними інтересами вважають визнані державою і забезпечені правом

інтереси  соціальної спільноти, задоволення яких є умовою та гарантією її існування та розвитку¹. Діяльність публічних юридичних осіб має загальне, суспільне значення, а самі вони потребують спеціального правового статусу і підтримки з боку держави. їх існування обумовлене і викликане рівнем розвитку суспільства, його потребами.

  Розмежувати публічні і приватні інтереси не завжди легко, оскільки вони взаємопов'язані. Деякі приватні інтереси, що мають загальне значення, визнаються правом публічними, деякі публічні з часом втрачають суспільне значення. Тому діяльність публічної юридичної особи повинна бути соціально значущою.

  Соціальна необхідність юридичної особи виявляється  в тому, наприклад, що відповідний державний орган її створює сам або погоджує її заснування, або надає їй особливого статусу. Так, Указом Президента України від 7 липня 1998 р. № 752/98 утворено Національне агентство України з управління державними корпоративними правами.

  Відповідно  до Указу Президента України від 23 липня 1993 р. № 275/93 "Про Академію правових наук України" було засновано Академію правових наук України як вищу галузеву наукову установу. Академія є самоврядною організацією, що діє на основі статуту, який затверджується на загальних зборах Академії. Указом затверджено поіменний склад дійсних членів — засновників Академії з 17 осіб. Соціальна значущість Академії дістає вияв у тому, що держава погодила її заснування з цими особами.

  Статус  публічної юридичної особи набувається  також шляхом визнання за організацією особливого статусу. Так, одна зі спортивних федерацій з відповідного виду спорту може отримати статус національної.

  Приватні  юридичні особи створюються і  діють в інтересах певного кола осіб: засновників, учасників або визначених в інший спосіб осіб. Вони не мають такого загальносоціального значення, як публічні юридичні особи, а тому створюються незалежно від держави, на основі загального її дозволу, вираженого в законі. Правова підстава їх виникнення — засновницьке волевиявлення (правочин) однієї або декількох осіб.

  Основна різниця між приватними і публічними юридичними особами, умовно кажучи, полягає у тому, що перші створюються засновниками "для себе (для когось)", а другі — "для

всіх". Обидва види юридичних осіб можуть створюватися різними суб'єктами цивільного права. Цих критеріїв разом, на мою думку, достатньо для розмежування юридичних осіб.

  Отже, публічна юридична особа — це організація, яка створена на основі адміністративно-правового акта, дозволена державою або має особливий статус, і діяльність якої має загально-соціальне значення. Приватні юридичні особи — це організації, що створюються на підставі правочину з метою задоволення потреб певного кола осіб.

  Організаційно-правові  форми приватних юридичних осіб: товариства і установи. Приватні юридичні особи, в свою чергу, традиційно поділяються на два підвиди: товариства і установи. Таке розмежування закріплено у ст. 83 ЦК, яка іменує ці види юридичних осіб їх організаційно-правовими формами. Проте це не організаційно-правові форми, а їх групи, в межах яких існують різні види товариств та установ, про які йтиметься далі. І.М. Кучеренко називає їх системоутворюючими організаційно-правовими формами¹.

  Відповідно  до ч. 2 ст. 83 ЦК товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

  Відповідно  до ч. З ст. 83 ЦК установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

  Поділ юридичних осіб на товариства (корпорації) і установи є одним з найдавніших; він відомий ще римському праву. В основу їх розмежування кладуться  різні критерії. Узагальнений їх огляд наводить С.М. Братусь:

1. корпорації діють в інтересах своїх членів, установи — в інтересах користувачів, які не є членами;
2. визначеність складу членів корпорації і невизначеність користувачів установи;
3. основою корпорації є люди, основою установи — цільове майно;
4. мета і зміст діяльності корпорації визначається спільною волею їх членів, а мета установи внесена ззовні, тому органом, який виробляє волю установи після її утворення, є призначена або засновником, або органами державної влади адміністрація.