Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

9. ПРИПИНЕННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Підстави припинення корпоративних правовідносин. Корпо­ративні правовідносини існують безстроково і припиняються внаслідок настання обставин, передбачених законом. Усі під-"  стави припинення корпоративних відносин можна поділити на три групи:

•       припинення корпоративних правовідносин з ініціативи учасника (вихід з товариства, відступлення частки, продаж акцій);

•       припинення корпоративних правовідносин з ініціативи юридичної особи (виключення учасника, відмова у прийнятті до товариства спадкоємця учасника);

•       припинення корпоративних відносин на вимогу інших осіб (звернення стягнення кредиторів на частку учасника).

Найпоширенішим видом господарських товариств є това­риства з обмеженою відповідальністю, тому подальший аналіз здійснюватиметься саме на прикладі цього виду товариств із зазначенням особливостей, характерних для інших юридичних осіб.

Право на вихід з товариства. Найпоширенішою підставою припинення корпоративних правовідносин є вихід з товариства. Недосконалість Закону "Про господарські товариства" в цій частині є плодородним ґрунтом для наукових дискусій, але ускладнює роботу практичних органів. ЦК також не вирішив існуючих проблем, а подекуди навіть породив нові. Проблеми виходу з господарського товариства неодноразово розглядали­ся на сторінках професійних юридичних видань. Незважаючи на це, єдності поглядів досягти не вдалося.

Відповідно до п. "в" ч. 1 ст. 10 Закону "Про господарські товариства" одним з прав учасників господарських товариств є право на вихід з товариства у встановленому порядку. Ця норма конкретизується щодо кожного виду товариства у ст.ст. 54, 65, 71, 77 цього ж Закону. Відповідно до ч. 2 ст. 100 ЦК учасник товариства має право вийти з товариства. Що ж це за право?

Вихід з товариства — це безумовне суб'єктивне право учас­ника. Право на вихід має імперативний характер. Товариство є суб'єктом лише пасивного обов'язку — не перешкоджати реалі­зації цього права. Воно не може бути обмежене установчими

документами (такі норми недійсні як такі, що обмежують пра­воздатність учасника) чи рішеннями органів товариства. Учас­ник сам вирішує — вступати йому в товариство чи припинити в ньому участь. Вихід не залежить від згоди інших учасників, наявності зобов'язань перед товариством та інших обставин.

Єдине обмеження, яке допускається, — це письмово попере­дити товариство про свій вихід у строк, передбачений установчи­ми документами, який в будь-якому разі не може перевищувати один рік.

Безумовність права на вихід підтримують не всі вчені. Так, Л. Нецька висловила пропозицію про необхідність законодав­чого закріплення заборони виходу учасника з товариства з об­меженою відповідальністю у випадку зменшення статутного фонду за відсутності згоди кредиторів на зменшення статутного фонду та гарантій з оплати боргів кредиторам, і якщо змен­шення статутного фонду товариства внаслідок виходу учасника призводить до порушення рівноправності інших учасників1.

Окремі вчені заперечують безумовність права на вихід, ар­гументуючи це тим, що у ст. 10 передбачено не просто право на вихід, а право на вихід у встановленому порядку. Вказівка законодавця на встановлений порядок виходу сама по собі, на їх думку, заперечує безумовність права на вихід2. Така позиція видається помилковою. Стаття 10 Закону "Про господарські товариства" встановлює право на вихід як загальне право учас­ників усіх товариств. Щодо кожного виду товариств законода­вець встановлює спеціальні норми, закріплює особливий по­рядок реалізації цього права (ст.ст. 54, 65, 71, 77 вказаного Закону). Ці норми якраз і визначають той встановлений порядок, про який йдеться у ст. 10. Встановлення порядку виходу у жодному разі не можна розглядати як заперечення безумовності цього права.

Держпідприємництво відзначив, що враховуючи те, що особа не може бути позбавлена права на вільний вихід із складу учасників товариства, а угоди, укладені на обмеження такого права, є недійсними, слід дійти висновку, що питання виходу залежить виключно від волі такого учасника. В зв'язку з цим єдиним документом, необхідним для виходу з товариства, є

заява учасника. На підставі цієї заяви товариство в особі збо­рів учасників вирішує питання про вихід особи, яка подала заяву, із товариства. Товариство не вправі відмовити у виході такої особи із складу учасників і має визначити порядок по­вернення частки учасника, що вибуває, у статутному фонді такого товариства. Якщо особа, яка вибуває, бажає забрати свою частку, товариство зобов'язане повернути майно в натурі чи компенсувати його вартість. У цьому разі у зв'язку зі зменшен­ням статутного фонду і кількості учасників вносяться відповідні зміни до установчих документів (див. лист Держпідприємництва від 20 червня 2001 р. № 2-222/3824 "Щодо роз'яснення по­рядку виходу із товариств з обмеженою відповідальністю").

У літературі інколи не розмежовують вихід та інші підстави припинення корпоративних правовідносин, зокрема виключення. Виключення і вихід учасника часто вживаються як синоніми1. Проте ототожнювати їх не можна. Це дві різних підстави. По-перше, виключення — це примусове припинення участі в товаристві. Ініціатива щодо виключення виходить від інших учасників. Натомість вихід — добровільне волевиявлення учас­ника. По-друге, виключення можливе лише за підстав, передба­чених у законі — ст. 64 Закону "Про господарські товариства", а для виходу підстави не мають жодного значення. По-третє, виключення здійснюється за рішенням вищого органу — зборів учасників товариства. Натомість вихід — за рішенням самого учасника.

Вихід не можна ототожнювати також з відступленням частки на користь інших учасників чи третіх осіб. По-перше, відступ-лення частки — це двостороння дія, договір. Адже не можна відступити частку так, щоб її хтось не прийняв. Вихід, в свою чергу, — одностороння дія. По-друге, відступлення частки на користь третіх осіб можливе лише за згодою товариства, а для виходу згоди товариства не потрібно. По-третє, внаслідок від­ступлення частки корпоративні права та обов'язки переходять від учасника до набувача частки. Ці наслідки не настають у разі виходу з товариства.

Отже, вихід з товариства — це добровільне, одностороннє, безумовне волевиявлення учасника, спрямоване на припинення корпоративних правовідносин. Така дія є правочином.

За своєю правовою природою вихід з товариства — це одно­стороннє розірвання засновницького договору щодо створення товариства на визначених наперед умовах.

Вихід — це спосіб припинення корпоративних відносин з ініціативи учасника, який застосовується в усіх товариствах (у тому числі непідприємницьких), крім акціонерного.

Порядок реалізації права на вихід з товариства. Законо­давство не встановлює порядку реалізації права на вихід. Його доцільно визначати в установчих документах. У разі виникнення спору норми, закріплені в цих документах, матимуть вирішальне значення.

Учасник може реалізувати своє право на вихід з товариства у будь-який час. Водночас законом або установчими доку­ментами може бути передбачено обов'язок учасника завчасно попередити про це товариство. Обов'язок учасника попереджати про вихід може передбачатися установчими документами, але в цьому випадку цей строк не може перевищувати 1 року.

У разі виходу з повного товариства учасник повного то­вариства, яке було створене на невизначений строк, повинен заявити про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства. Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин (ст. 126 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 148 ЦК учасник товариства з обмеже­ною відповідальністю має право вийти з товариства, повідо­мивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Статути більшості товариств спеціальних норм щодо строку поперед­ження не містять, тому, починаючи з 1 січня 2004 р. (дата набрання чинності ЦК), учасники повинні повідомляти про свій вихід завчасно.

Проаналізуймо порядок виходу учасника з товариства з об­меженою відповідальністю.

Волевиявлення учасника, що стосується виходу, фіксується у письмовій формі. Фізичні особи звертаються до товариства із заявою про вихід. Заява адресується самому товариству (не голові зборів, не учасникам), оскільки саме воно є стороною корпоративного правовідношення. Закон не регламентує змісту цього документа. Відповідно до усталеної практики в ньому зазначається:

•     повне найменування товариства, його адреса;

•     прізвище, ім'я та по батькові учасника, місце його прожи­вання;

•     рішення учасника про вихід з товариства;

•     підпис та дата.

Рішення про вихід формулюється по-різному. Дається взнаки думка нотаріуса та практика місцевих реєстраційних органів. Зустрічаються різні формулювання: "прошу виключити ...'", "прошу вивести зі складу товариства ..."2, "повідомляю про вихід ...", "прошу звільнити з числа учасників ...". Вважаю, що правильно було б повідомляти про вихід. Просити про це товариство не потрібно. Його позиція не має правового значен­ня. Звільнення — це термін, який застосовується у трудовому праві, а не у корпоративних правовідносинах. Словосполучення "прошу виключити..." — юридичний абсурд. Виключення — це форма відповідальності учасника, який не виконує свої зобов'язання. Виключення — завжди примус. Тому просити виключення — те саме, що просити про застосування примусу. Але якщо про це добровільно просять, то який це тоді примус?

Практичне значення має питання про те, чи вправі від імені учасника з заявою про вихід звертатися представник. Відпо­відно до частин 2, 3 ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Спеціальної заборони законодавство не містить, тому це питання вирішується залежно від того, чи вважають правочин таким, що може бути вчинений лише особисто. Під особисти­ми правочинами в цивільному праві розуміють правочини, пов'язані з особою суб'єкта. Тут доцільно згадати відомий, але не передбачений законодавством, класичний поділ товариств на товариства осіб і товариства капіталів. Вони якраз вирізня­ються значенням особи учасника для діяльності товариства. До товариств осіб можна впевнено віднести повні та командитні товариства. До цієї групи належать також усі види непідприєм-ницьких товариств. До товариств капіталів — акціонерні това­риства. Товариство з обмеженою відповідальністю має ознаки, притаманні як товариству осіб, так і товариству капіталів, але

більше наближається до останніх. У зв'язку з цим заяви про вихід з повних та командитних товариств, а також про вихід з непідприємницьких товариств, мають вчинятися особисто, а заяви про вихід з товариства з обмеженою відповідальністю можуть подаватися і представниками. Безумовно, під час пере­вірки повноважень необхідно також з'ясовувати обсяг повно­важень представника.

У заяві може зазначатися додаткова інформація. Так, на підставі ст. 54 Закону "Про господарські товариства" на вимогу учасника і за згодою товариства внесок може бути повернуто повністю чи частково в натуральній формі. Якщо учасник бажає повернути внесок у натурі, таку вимогу потрібно включити до заяви. В іншому випадку у товариства немає підстав для повер­нення внеску в натурі.

Інколи до заяви включають вимогу провести розрахунки у встановленому порядку. Проте вона має інформативне, а не юридичне значення. Такий обов'язок товариства визначений законом і повинен бути виконаний незалежно від того, чи за­являє відповідну вимогу учасник.

Частиною 2 ст. 29 Закону "Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб — підприємців" передбачено, що у разі державної реєстрації змін до статуту, пов'язаних із зміною складу учасників у зв'язку з виходом, додатково подається зокрема або копія рішення про вихід юридичної особи зі складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників).

Відповідно до п. 255 Інструкції про порядок вчинення но­таріальних дій нотаріусами України, затв. наказом Міністерст­ва юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5, вірність копії (фотокопії) документа, виданого фізичною особою, засвідчу­ється у тих випадках, коли справжність підпису фізичної особи на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом чи посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування або за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування фізичної особи. Виходячи з цієї норми, можна вважати припустимою письмову форму заяви про вихід, на якій підпис фізичної особи засвідчено не нотаріусом.

Відповідно до пунктів 260, 261 вказаної Інструкції нотаріус посвідчує справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить закону і які не мають характеру угод та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Нотаріус, посвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викла-

дені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою.

Нотаріальне посвідчення копії заяви про вихід вимагається лише для реєстрації зміни складу учасників у зв'язку із виходом. У відносинах з товариством така форма не вимагається. Това­риству заява про вихід може бути подана у простій письмовій формі. Цього, на мою думку, достатньо, щоб вважати учасника таким, що вийшов із товариства.

Юридичні особи — учасники подають рішення відповідного органу управління. Для того, щоб упевнитися в його повнова­женнях, потрібно ознайомитися з установчими документами юридичної особи. Якщо в установчих документах це питання спеціально не врегульоване, то відповідно до ст.ст. 41, 59 Закону "Про господарські товариства" в акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю такі питання упов­новажений вирішувати виконавчий орган. Незважаючи на це, доцільно вимагати, щоб питання про вихід вирішувалося вищим органом. Це гарантуватиме продуманість і остаточність рішення. Якщо питання про вихід вирішене виконавчим органом, але є підстави вважати, що думка вищого органу може бути інша, доцільно інформувати про таке рішення членів спостережної ради чи ревізійної комісії юридичної особи — учасника.