Лекции по "Менеджменту"

На рис. 1.1 показано, як у межах однієї організації менеджерів можна розрізняти за рівнями і  сферами.

За рівнями  управління розрізняють три групи менеджерів (керівників):

– менеджери вищого рівня розробляють мету організації, загальну стратегію та політику її діяльності. Також офіційно представляють організацію, зустрічаючись з урядовцями, керівниками інших організацій тощо (директор,  заступники директора; президент, віцепрезиденти; ректор, проректори тощо).

– менеджери  середнього рівня відповідають за впровадження політики і планів, розроблених менеджерами вищого рівня, а також координацію та нагляд за діяльністю менеджерів нижчого рівня (завідувач відділом, декан, начальник цеху, начальник відділу тощо);

– менеджери нижчого рівня – операційні управлінці координують та наглядають за діяльністю безпосередніх виконавців. (майстер, начальник виробничої дільниці, завідувач бюро, завідувач кафедри, старший продавець тощо) .

Поділ управлінської  праці за вертикаллю та горизонталлю є передумовою формування ефективної організаційної структури управління. Цей процес забезпечує чітку ієрархію, спеціалізацію управлінської праці, функціональний розподіл, що сприяє зростанню ефективності системи менеджменту організації.

Горизонтальний поділ  праці визначає менеджерів із маркетингу, фінансів, операційних, загальних, спеціалізованих менеджерів,  менеджерів людських ресурсів тощо.

Менеджери з маркетингу працюють у сфері, пов’язаній із функцією маркетингу – переконання споживачів і клієнтів купувати товари і послуги організації. Їхні обов’язки – розробка нових продуктів, просування товарів на ринку і реалізація.

Фінансові менеджери переважно мають справу з фінансовими ресурсами організації. Вони відповідальні за такі види діяльності, як бухгалтерський облік, менеджмент руху готівки та інвестицій.

Діяльність операційних менеджерів пов’язана зі створенням та керуванням виробничими системами, що виготовляють товари та послуги. В обов’язки операційних менеджерів входить – виробничий контроль, контроль матеріальних запасів, контроль за якістю, заводським обладнанням і виробом місця розташування підприємства.

Рис. 1.1.  Категорії  менеджерів за рівнями і сферами

 

Менеджери людських ресурсів відповідальні за наймання та підвищення кваліфікації працівників. Їх залучають до планування людських ресурсів, вербування і підбирання працівників, навчання та підвищення кваліфікації, вирішення питань оплати праці та системи доплат, формування систем оцінки та звільнення недисциплінованих і некомпетентних працівників.

Загальні менеджери повинні бути обізнані з усіма функційними сферами менеджменту, а не спеціалізуватися у якісь одній галузі.

ТЕМА 2. ЗАКОНИ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ПРИНЦИПИ

МЕНЕДЖМЕНТУ

 

2.1. Закони та закономірності  менеджменту

 

Менеджмент як наука і сфера діяльності людини створюється, діє і розвивається відповідно до власних законів і принципів.

Закон – категорія, що відображає істотні, загальні і стійкі відносини залежності між предметами і явищами об’єктивної діяльності, які повторюються і випливають з їх сутності.

1. Закон спеціалізації  управління. Передбачає розподіл управлінської діяльності на засадах застосування конкретних функцій менеджменту і таких категорій, як повноваження, компетентність, відповідальність тощо.

2. Закон інтеграції управління. Спрямований на досягнення єдності зусиль усіх підрозділів, служб, працівників для виконання завдань організації шляхом застосування правил, процедур ієрархії управління, особистих зв’язків, стилів керівництва.

3. Закон оптимального поєднання централізації і децентралізації управління. Покликаний сформувати оптимальний рівень делегування вищим керівництвом нижчим рівням своїх повноважень з метою досягнення високих результатів і сприятливого психологічного клімату в організації.

4. Закон демократизації управління. Акцентує увагу на участі працівників в управлінських процесах, забезпеченні двостороннього спілкування, розвитку особистих і професійних якостей підлеглих тощо.

5. Закон економії часу в управлінні. Спрямований на підвищення ефективності управлінської праці, зменшення трудомісткості через впровадження передових методів і прийомів праці.

6. Закон пропорційного  розвитку систем управління. Передбачає послідовну та перманентну (постійну) еволюцію всіх управлінських систем організації (виробничої, фінансової, соціальної, інформаційної тощо).

Закономірності  менеджменту – це об’єктивні, стійкі, загальні та повторювальні зв’язки між явищами, процесами та категоріями менеджменту. У теорії менеджменту закономірність розглядається як первісне формулювання закону на початку його теоретичного осмислення і дослідження. Закономірності менеджменту є сполучною ланкою між економічними законами і теорією менеджменту.

 

2.2. Сутність, природа та роль принципів менеджменту в досягненні мети організації

 

Важливу роль в управлінській  діяльності відіграють принципи менеджменту, які на засадах застосування законів і закономірностей менеджменту відображають прикладний характер управління організаціями.

Принцип – це основні  правила, котрі розкривають дії  об’єктивних законів, за якими має будуватися, функціонувати і розвиватися організація.

Принципи мають відповідати  таким вимогам:

– відображати загальні положення, що поширюються на організації  різних типів і видів;

– відповідати законам  менеджменту, розвитку природи і суспільства;

– об’єктивно відображати сутність явищ і реальних процесів управління організацією;

– бути керівними началами, які визнає суспільство.

Історичний розвиток науки менеджменту свідчить про  наявність різних підходів до поняття «принципи менеджменту». Скажімо, родоначальник науки Ф. Тейлор переважно ототожнював поняття «принципи» з поняттям «основи» або «система менеджменту».

Широко відомими є, наприклад, 14 принципів адміністрування            А. Файоля. Вони витримали перевірку часом, і для середньої за розміром організації, що здійснює виробничо–торговельний бізнес, обґрунтовані        А. Файолем принципи сприятимуть поліпшенню менеджменту (адмініструванню). Не менш відомі 12 принципів продуктивності Г. Емерсона, що перегукуються з принципами А. Файоля.

Соціолог Макс Вебер  на основі узагальнення прусського досвіду  управління адміністративними організаціями  вивів так звані універсальні правила, які на його погляд мають  застосовувати будь–які органи управління.

Значна кількість публікацій, що обґрунтовує загальні принципи управління соціалістичним виробництвом, була розроблена у колишньому Радянському Союзі.

Існуючі сьогодні погляди  на принципи менеджменту можна умовно розподілити на дві групи: загальні та конкретні. До першої групи належать ті з них, які прагнуть узагальнити існуючу практику менеджменту і визначити найважливіші риси управлінської діяльності провідних корпорацій світу. Звичайно, сьогодні неможливо остаточно сказати, що така система принципів уже склалась. Однак певних результатів у цьому напрямі досягнуто. Найповніше зазначені принципи були викладені П. Друкером.

До основних принципів, що відповідають сучасним регаліям  можна віднести наступні:

1. Цілеспрямованість. Відповідно до цього принципу будь–яка діяльність в організації повинна спрямовуватися на досягнення конкретних виробничо–господарських цілей та виконання поставлених завдань.

2. Урахування  потреб та інтересів. Покликаний задовольняти потреби та інтереси працівників з метою досягнення цілей організації на засадах застосування мотивування.

3. Ієрархічність. Передбачає розташування управлінських посад в організаційній структурі від найнижчого рівня управління до найвищого.

4. Взаємозалежність. Згідно з ним кожна організація складається із взаємозалежних внутрішніх змінних (цілі, структура, технологія, працівники, завдання, ресурси). При цьому фактори зовнішнього середовища постійно впливають на організацію (відповідно і на її внутрішнє середовище) та викликають відповідну реакцію з її боку.

5. Динамічна  рівновага. Передбачає безперервний розвиток організації та утримання загальної рівноваги на кожному етапі цього розвитку.

6. Економічність. Формує засади функціонування організації щодо збалансованості витрат, надходжень тощо, забезпечує розвиток бюджетних відносин.

7. Активізація. Спонукає організацію до діяльності, постійного розвитку, впровадження інновацій та ін.

8.Системність. Відповідно до цього принципу організація розглядається як відкрита система, що складається із взаємодіючих та взаємопов’язаних елементів.

9. Єдиновладдя. Передбачає наявність єдиного відповідального центру, який здійснює керівництво та координацію діяльності організації з метою досягнення її цілей.

Усі принципи менеджменту  взаємопов’язані. Відмова від якогось із них або недостатнє їх врахування в управлінській діяльності знижує якість управлінських рішень та ефективність менеджменту.

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 3. ІСТОРІЯ  РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ

 

3.1. Передумови виникнення науки управління

 

Наука про менеджмент виникла на початку XX ст. і динамічно розвивається. Цей процес зумовлений науково-технічним прогресом, нарощенням масштабів виробництва, необхідністю систематизації, чітким і раціональним використанням набутого досвіду, зростанням ролі людського фактора як потужного ідейного генератора тощо.

З розвитком виробничо-господарської діяльності людей виникли певні організаційні форми (майстерні, господарства поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак управління ними не ґрунтувалося на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденціях.

Потреба в науці про менеджмент з’явилася наприкінці XIX – на початку XX ст., що було зумовлено появою машинного виробництва. Саме тоді почали формуватися великі підприємства, на яких працювали десятки, сотні, навіть тисячі людей. У зв’язку з цим виникли проблеми планування їх діяльності, організування робочих місць, створення ефективної системи стимулювання працівників, розроблення технологічних процесів, забезпечення точного обліку, контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва зумовив необхідність дослідження економістами, соціологами, психологами та технологами закономірностей управління людьми, з’ясування тенденцій розвитку виробничо-господарської діяльності під дією управлінського впливу, розроблення стандартних положень, інструкцій тощо.

Важливі ідеї в цій галузі тепер трактують як класичний підхід до менеджменту.

 

 

 

3.2. Класичні  теорії  менеджменту 

 

Школа наукового  менеджменту (1885-1920) найтісніше пов’язана з роботами Фредеріка Тейлора, Френка і Ліліан Гілберт та ін. Вони виконували дослідження на рівні організації продукуванням виробничого менеджменту. Вони починали свою кар’єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами і аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудової активності, нормуванням праці тощо.

Внесок школи наукового менеджменту:

1. Використання наукового аналізу для визначення кращих способів виконання задачі.
2. Відбір працівників, найкращих, відповідних для виконання задач, і забезпечення їх навчання
3. Забезпечення працівників ресурсами, необхідними для ефективного виконання їх задач
4. Систематичне і правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності
5. Відділення планування і обдумування від самої роботи

 Школа класичного (адміністративного) менеджменту (1920-1950). Представниками цієї школи були Анрі Файоль, Лінда Урвік, Джеймс Д. Муні, Лютер Гьюлік та ін.. Прихильники даної школи намагались визначити загальні характеристики і закономірності організацій. Метою даної школи було створити універсальні принципи управління.

Ці принципи торкалися  двох основних аспектів. Одним з них була розробка раціональної системи управління організацією. Визначаючи основні функції бізнесу, класики намагалися визначити кращий спосіб розділення організації на підрозділи або робочі групи. Традиційно такими вважалися: фінанси, маркетинг і виробництво. Друга категорія класичних принципів торкалася побудови структури організації і управління працівниками. Прикладом може служити принцип єдиноначальності.

Внесок цієї школи:

1. Розвиток принципів управління
2. Опис функцій управління
3. Систематизований підхід до управління всієї організації

Школа людських стосунків (1930—1950 рр.). Засновником її є Мері-Паркер Фолліт та Елтон Мейо. Фолліт першою почала трактувати менеджмент як «забезпечення виконання робіт з допомогою інших осіб». Представники цієї школи рекомендували здійснювати управління людьми шляхом впливу безпосередніх керівників на підлеглих, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі. Вони виходили з того, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктивність праці. У цій школі головну увагу зосереджено на турботі про людину, тобто на вдосконаленні діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів. Школа поведінських наук (з 1950 р. до сьогодення). Сформувалася завдяки напрацюванням Кріса Аржириса , Ренсона Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора, Фредеріка Герцберга та інших. Основу її становлять методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів, формування колективів за психологічною сумісністю тощо.