Методи зниження кредитного ризику комерційного банку в період ринкової нестабільності

 

X 1=

 

X 2=

 

X 3=

 

X 4=

 

X 5=

 

X 6=

 

Модель Чессера має вигляд:

 

у = -2,0434 + (-5,24)Х+ 0,05Х2 - 6,6507Х3+4,4009Х4 - 0,0791Х5 - 0,1020Х6.                

Р =                                          

де компонента е = 2,71828. 

Отримана оцінка (Р) може розглядатися як показник імовірності невиконання умов кредитного договору: чим більше значення у, тим вища така ймовірність для даного позичальника.

Для рівняння (8.5) Чессер пропонує використовувати такс правило;

1)  якщо Р > 0,5, позичальника слід відносити до групи, яка не виконає умов договору;

2)  якщо Р < 0,5, позичальник належить до групи надійних. Модель Чессера за даними його вибірок дала змогу за рік до

порушення умов кредитного договору правильно визначити  долю трьох з кожних чотирьох кредитів. За два роки до порушення умов договору точність класифікації становила 57 % Слід зазначити, що і Z-модель Альтмана, і модель нагляду за кредитами Чессера відповідають умовам розвинутої ринкової економіки,

По суті основна  задача побудови моделі кредитного ризику полягає в оцінюванні функції розподілу збитків кредитного портфеля. На малюнку 1 представлений приклад щільності розподілу збитків кредитного портфеля. Хоча визначення "кредитного збитку" може варіюватися для кожного банку, грубо кажучи, ризиковий портфель-це той портфель, чия щільність розподілу має щодо "довгий, важкий правий хвіст" -, тобто той, для якого щодо висока ймовірність, що реальні втрати будуть значно вище ніж очікувані (середні) втрати.

 

Щільність функції  розподілу збитків

Для цілей фінансового  аналізу банки зазвичай зводять функцію розподілу кредитних збитків до однієї метричної величиною, що називається "економічний капітал" під кредитний ризик. Економічний капітал визначається (в теорії) так, щоб ймовірність того, що непередбачені втрати перевищать економічний капітал (що дорівнює площі під графіком правіше X) була не більше певної (граничної) величини. При визначенні вартості кредитного зобов'язання банк спочатку розраховує величину процентної ставки покриває очікувані збитки за кредитом, а потім відповідну маржу для кредитного ризику, яка визначається так, щоб ставка доходності за капіталом, зарезервованих під кредит задовольняла запитам банку.

Нарешті, слід відзначити наступний спосіб управління кредитним  ризиком портфеля - а саме, створення  захисних стратегій від ризику кредитних збитків на основі похідних кредитних інструментів.  
 Похідні кредитні інструменти являють собою позабіржових фінансові контракти, виплата по яких залежить від зміни кредитного якості визначеної в умовах контракту компанії-позичальника. Зазначена компанія-позичальник не є стороною контракту. До похідних кредитних інструментів, зокрема, відносяться: кредитні опціони, кредитні спред-опціони, кредитні свопи, total return свопи, кредитні linked notes.

Кредитні опціони це опціони  покупця (колл) і продавця (пут), на певний актив компанії-позичальника. Опціон в цілому на увазі під собою - договір, за яким покупець отримує право (але не обов'язок) здійснити покупку або продаж активу за заздалегідь визначеною ціною. Виплата по кредитному опціони є деякою функцією вартості активу компанії-позичальника на момент часу, зазначений у контракті. Покупець такого контракту повинен заплатити деяку премію, яка є аналогом страховки від несприятливого зміни кредитного якості компанії-позичальника.  
 Прикладом кредитного спред-опціону може служити опціон продавця (пут) з ціною виконання рівної прибутковості державних облігацій на момент виконання плюс деяке фіксоване число базисних пунктів прибутковості.   Кредитний своп являє собою угоду, що дозволяє двом сторонам здійснити обмін кредитного ризику деякого активу (або портфеля активів) без переуступки самого активу. Покупець кредитного свопу отримує від продавця деяку премію, в обмін за яку він погоджується провести необхідний платіж при настанні "кредитного події" з боку компанії-позичальника. Під "кредитним подією" зазвичай розуміється дефолт компанії-позичальника, але воно може включати в себе й інші події (такі як пониження рейтингу) здатні вплинути на можливість виплати за зобов'язанням компанії-позичальника. Платіж покупця кредитного свопу у разі настання "кредитного події" може бути як фіксованою сумою, так і залежати від вартості зобов'язання компанії-позичальника після настання цієї події.

При total return свопу двоє контрагентів обмінюються усіма економічними ризиками (тобто і ринковим і кредитними ризиками), випливає з даного зобов'язання компанії-позичальника. По цій угоді продавець total return свопу здійснює періодичні платежі, які, як правило рівні твору деякої "індикаторної" плаваючої процентної ставки (такий, наприклад, як LIBOR) на номінальну величину контракту. Покупець total return свопу натомість здійснює платежі рівні загальної ставки зростання вартості зобов'язання компанії-позичальника (купони і дивіденди плюс збільшення ціни зобов'язання), помноженої на деяку номінальну величину. Продавець кредитного свопу несе ризик зменшення вартості зобов'язання компанії-позичальника.  
 Кредитні linked notes по суті являють собою комбінацію купонної облігації і кредитного опціону. По цій угоді продавець бере на себе зобов'язання проводити періодичні платежі протягом терміну дії контракту, але величина відсотків по цих виплат може бути зменшена на деяку певну величину базисних пунктів, якщо відбудеться дефолт з боку компанії-позичальника, до якої прив'язано (linked) ця угода .

Похідні інструменти дозволяють інвесторові "перепродати" частина  кредитного ризику свого портфеля, не продаючи безпосередньо зобов'язання компанії-позичальника, а купуючи  і продаючи контракти, що дають право  одержання деяких виплат від третьої сторони у разі погіршення кредитного стану компанії-позичальника. Третя сторона тут виступає в ролі перестрахувального компанії, свого роду гаранта щодо ризику, покрываемой умовами похідного інструменту. При правильному застосуванні похідні кредитні інструменти дозволяють зменшити ризик кредитного портфеля інвестора.  
 Похідні кредитні інструменти вперше були представлені в 1992 році на Паризькій конференції Міжнародної асоціації за свопами та похідними інструментами (International Swaps and Derivatives Association, ISDA). Основна ідея полягала в тому, щоб "розвіяти" кредитний ризик, зосереджені в основному в банківському секторі, серед великої кількості учасників грошового ринку, одночасно надаючи останнім вихід на високодоходні (у порівнянні з ринком казначейських зобов'язань) ринок боргових інструментів. Крім цього, виникає при залученні великого числа учасників ринкова конкуренція повинна була за задумом надати кращі умови запозичення на ринку для компаній і корпорацій. Обсяг ринку похідних кредитних інструментів до сьогоднішнього моменту оцінюється понад $ 100 млрд.  
 В Україні на даний момент ринку похідних кредитних інструментів практично не існує, але найбільш далекоглядні банки в боротьбі за клієнта вже зараз починають займати "нішу" надання послуг з продажу похідних кредитних контрактів. Перспективи розвитку цього виду бізнесу багато в чому, звичайно, визначаються політичною та економічною стабільністю ситуації в країні, але банки, заздалегідь підготуватися до "настання кредитних деривативів", отримають, безумовно, конкурентну перевагу перед іншими учасниками ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3 Методи управління  кредитним ризиком  комерційного  банку в умовах нестабільності.

Управління  кредитним ризиком байку здійснюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення — на рівні кожної окремої позички та на рівні кредитного портфеля в цілому.

Основні причини  виникнення кредитного ризику на рівні  окремого кредиту:

•  нездатність  позичальника до створення адекватного  грошового потоку;

•  ризик  ліквідності застави;

•  моральні та етичні характеристики позичальника.

До чинників, які збільшують ризик кредитного портфеля банку, належать:

•  надмірна концентрація - зосередження кредитів в одному із секторів економіки;

•  надмірна диверсифікація, котра призводить до погіршення якості управління за відсутності достатньої кількості висококваліфікованих фахівців зі знаннями особливостей багатьох галузей економіки;

•  валютний ризик кредитного портфеля;

•  недосконала  структура портфеля, якщо його сформовано лише з урахуванням потреб клієнтів, а не самого банку;

• недостатня кваліфікація персоналу банку.

Сукупний ризик  кредитного портфеля залежить від рівня  ризи ковості кредитів, з яких його сформовано, а тому для визначення портфельного ризику слід проаналізувати ризик усіх його складових.

Методи управління кредитним ризиком поділяються  на дві трупи:

1)  методи управління кредитним ризиком на рівні окремого кредиту;

2)  методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного Портфеля банку.

 

Рис. Методи управління кредитним ризиком банку

 

До методів управління ризиком окремого кредиту належать:

1) аналіз кредитоспроможності позичальника;

2) аналіз та оцінювання кредиту;

3) структурування позички;

4) документування кредитних операцій;

5) контроль за наданим кредитом і станом застави.

Особливість перелічених  методів полягає в необхідності їх

послідовного  застосування, оскільки одночасно вони є етапами процесу кредитування. Якщо на кожному етапі перед кредитним  працівником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, то правомірно розглядати етапи процесу кредитування як методи управління ризиком окремої позички.

Методи управління ризиком кредитного портфеля банку:

1) диверсифікація;

2) лімітування;

3) створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків;

4) сек'юритизація.

Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як характеристиками (величина капіталу, форма власності), так і умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон).

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, ураховуючи можливості самого банку і передусім рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже навіть у великому банку не завжди є достатня кількість висококваліфікованих фахівців, котрі мають глибокі знання у багатьох галузях економіки і практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників, знають специфіку географічних територій.

Формуючи кредитний  портфель, треба додержувати певного  рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. При цьому надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енергетика, нафтова та газова промисловість, інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля (зокрема, у сфері нерухомості, в енергетичній галузі та ін.) стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства банків у розвинутих країнах протягом 70—80-х років минулого століття.

Визначення  оптимального співвідношення між рівнями  диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Лімітування —  це встановлення межі кредиту. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі), також встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату. 
Це дає змогу уникнути ризику концентрації кредитних вкладень в окремих суб’єктів, що зменшує вірогідність можливих втрат від кредитних операцій.

Розрахунок ліміту кредитування здійснюється на підставі фінансових показників позичальника і прогнозування його майбутніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фінансових результатів діяльності суб’єкта, що кредитується, за квартальний термін. Через квартал необхідно робити уточнення потреб і можливостей позичальників.

   Комерційні  банки використовують таку форму  лімітування кредитів, як кредитна  лінія. Вона являє собою юридично  оформлене зобов’язання банку  перед позичальником надавати  йому протягом певного терміну (від кварталу до року) позички в межах узгодженої суми.

   Кредитна  лінія встановлюється у разі  тривалих зв’язків між банком  і позичальником. Вона має декілька  переваг порівняно з одноразовим  кредитом. Позичальник має змогу  точніше оцінити перспективи свого розвитку, скоротити витрати часу, пов’язані з переговорами про укладання окремих угод на кредитування. Зазначені переваги стосуються і банку. При цьому у нього з’являється можливість детальніше ознайомитися з діяльністю позичальника.

Лімітування — це засіб захисту від кредитного ризику, який застосовується з ініціативи банку-кредитора. Існує певне лімітування, ініціатором якого є центральний банк (Національний банк України). Це нормативи кредитного ризику, які є складовою економічних нормативів регулювання банківської діяльності, вони обмежують кредит одному позичальнику.

Сек'юритизація являє собою конверсію заборгованості в цінні папери. В якості емітіруемих  цінних паперів можуть виступати  боргові цінні папери (облігації  та векселі), а також акціі.Для банків сек'юритизація є додатковим фінансовим інструментом поповнення капіталу на фінансовому ринку, шляхом розміщення облігацій, забезпечених власним кредитним портфелемІспользованіе в роботі банків методів сек'юритизації активів дозволяє банку, випускає такі цінні папери, як наприклад, кредитні ноти, не тільки зняти зі свого балансу надані кредити, але й підвищити ліквідність, знизити кредитний і процентний ризики, отримати додатковий прибуток, продовжуючи обслуговувати позики, інкассіровать відсотки і платежі по основному боргу. При сек'юритизації іпотечних кредитів у банків зникає ризик різниці між термінами залучення коштів і термінами іпотечних кредитів і з'являються більш дешеві ресурси